Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Грицак. Нарис історії » У ВОГНІ ВІЙНИ І РЕВОЛЮЦІЇ: 1914-192

ДОБА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ
Попередній розділ
ЗМІСТ КНИГИ
Наступний розділ


Як і більшість революцій, революція 1917 р. в Російській імперії почалася скромно й помірковано. Поштовхом до неї стали масові мирні демонстрації та страйки у Петрограді наприкінці лютого – на початку 1917 року, під тиском яких цар Микола II змушений був підписати заяву про зречення від престолу. Переломною подією в перші дні революції став перехід петроградських солдатів на сторону демонстрантів. Першими приєдналися до демонстрантів солдати Волинського полку, який складався головним чином з українців і перебував під впливами української студентської громади в Петрограді. Свою революційну рішучість солдати згодом пояснювали тим, що, як українці, вони достатньо натерпілися переслідувань українства під старим режимом.

Цей епізод рельєфно відображає значення українського питання у революційних подіях, хвиля яких протягом найближчих чотирьох років захлиснула Російську імперію. Але вже з самого початку українська революція не стала просто "південно-західним” варіантом російських подій. Двовладдя – протистояння між Тимчасовим Урядом і Радами – яке було так характерним для центру, ніколи не набрало сили в Україні. Сітка Рад була найгустішою у Донбасі (у середині 1917 р. тут зосередилося 70% всіх Рад в Україні) та у прифронтовій смузі, але не справляла поважного впливу на розвиток подій в усій Україні.

Набагато більше значення мало утворенняу Києві 17 березня 1917 р.представниками різних українських політичних, громадських і культурних організацій Центральної Ради, яка взяла на себе представництво політичних інтересів українців перед Тимчасовим Урядом. 27 березня 1917 р. у Київ з заслання повернувся Михайло Грушевський. Він зразу ж очолив Центральну Раду, надавши її діяльності чіткої політичної лінії – домагання національно-територіальної автономії України в російській федеративній республіці.

Весна-літо 1917 р. в Україні пройшли під знаком "українізації” суспільно-політичного життя. Гасло "вільної України” стало гаслом "чоловіка з вулиці”[5]. З’явилося величезне число нових газет і видавництв, відроджувалися або утворювалися нові масові громадські і політичні організації і т.д. Свою підтримку Центральній Раді проголосили з’їзди українських селян, робітників і військових, профспілки, земства та ін. Опираючись на ці новопосталі структури, Центральна Рада за до кінця літа перейняла керівництво справами у більшій частині України.

Розбудовуючи національне життя в Україні, Центральна Рада зберігала повну лояльність до Тимчасового Уряду. Більш радикальну позицію розбуджені революцією українські народні маси, що вимагали від київських політиків негайло розв’язати найпекучіші земельне і воєнне питання, не чекаючи на рішення у Петербурзі. Військовий і селянський з’їзди, що відбулися у Києві в середині травня, закликали Центральну Раду самим взятися за проведення в життя автономії України.

Уступаючи цим настроям, 23 червня 1918 р. Центральна Рада видала свій Перший Універсал, в якому проголосила: "Однині самі будемо творити наше життя”. Незабаром після цього для виконання рішень Центральної Ради був створений уряд – Генеральний секретаріат – на чолі з українським соціал-демократом Володимиром Винниченком.

Проголошення автономії України привело до українсько-російського протистояння. Лідери російських лівих партій сприйняли Перший Універсал як зраду, як удар в спину всеросійської революції. Тимчасовий Уряд вмовляв українців не розбивати сили звільненої Росії і чекати на рішення Установчих зборів. Ситуація з Україною не була винятковою – подібне напруження переживав Тимчасовий Уряд й у відносинах з Фінляндією і Польщею. Але поведінка України видалася особливо небезпечною з оглядуна її близкість до зони військових дій.

Переговори між петербурзькими і київськими лідерами закінчились 15 липня 1917 р. прийняттям компромісу, який включив в себе визнання Тимчасовим Урядом легітимності Центральної Ради та Генерального секретаріату й згоду на організацію окремих українських військових частин. Ціною за досягнення компромісу з українського боку була відмова від проголошення національно-територіальної автономії.

Умови угоди були оголошені Другим Універсалом Центральної Ради (16 липня 1917 р.). Згідно з домовленністю, склад Ради збільшився за рахунок представників національних меншостей, що проживали в Україні. Таким чином Центральна Рада стала політичним органом не лише українського народу, а й всього населення України. Юрисдикція її влади обмежувалася п’ятьма губерніями: Київською, Волинською, Подільською, Полтавською і Чернігівською.

Компромісний характер Другого Універсалу не міг задовільнити обидві сторони. Його прийняття викликало міністерські кризи як у Петербурзі, так і в Києві. Опоненти Центральної Ради з українського радикального табору вимагали проголошення державної самостійності. У ніч на 17 липня Український полк ім. Полуботка зробив невдалу спробу взяти контроль над містом, щоб заключити сепаратний мир з Центральними державами і проголосити самостійність України.

У політичних конфронтаціях і суперечках поволі доходило до кінця літо. Політичне двовладдя у центрі Російської імперії у поєднанні з національними рухами на її окраїнах допроваджували державну владу до стану повного паралічу. У цій ситуації крайні ліві і крайні праві сили пробували силою прийти до влади. Першими на початку липня 1917 р. зробили спробу більшовики, а наприкінці серпня спробу – головнокомандуючий Південно-Західного фронту генерал Корнілов. Обидва заколоти не вдалися, але й ускладнили й без того складну ситуацію, привівши, зокрема, до посилення позиції більшовиків. Вслід за Петроградською і Московською Радами, Київська Рада робітничих депутатів на початку вересня 1917 р. перейшла на більшовицькі позиції.

Визволена революцією величезна енергія мас загрожувала перетворитися у смертоносний смерч анархії й руїни. Провал наступу російської армії у липні 1917 р. і прорив німецького війська перетворив значну частину України у прифронтову зону. У цих умовах Центральна Рада почала подавати перші ознаки своєї слабості. Не маючи змоги обсадити адміністративний апарат людьми, які могли б провадити її політичну лінію на всіх рівнях влади, вона не могла добитися виконання своїх рішень на місцях. Центральна Рада сама частково несла відповідальність за те, що не змогла залучити до свого апарату потрібні їй кадри. Цьому на заваді ставала ідеологія її лідерів – українських соціалістів-революціонарів, соціалістів-федералістів і соціал-демократів – які прагнули утвердити в Україні соціалістичний лад. Українській державі, згідно їхніх задумів, належало стати державою "трудящого люду”, у якій немає місця на експлуатацію й експлуататорів. Центральна Рада ставилася з недовірою до тих українців, які не сповідували соціалістичних поглядів або належали до "експлуататорських класів”. Зрозуміло, що такою поставою українські соціалістичні політики відвертали від себе тих, у кого був найбільший досвід управління – старорежимних чиновників, поміщиків, офіцерів та ін.

Треба, однак, віддати належне лідерам Центральної Ради у політичній мобілізації українського селянства. Українські соціалістичні партії проробили велику працю, відбивши своєю пропагандою маси з-під впливу російських політичних партій і повівши їх за гаслами національного визволення. На виборах до Всеросійських установчих зборів пізньої осені 1917 р. українські партії набрали 5 млн. голосів й значно випередили всі інші російські партії в Україні. Число виборців, які подали свій голос за українські партії, найкраще засвідчило успіхи Центральної Ради у політичній мобілізації мас.

За дев’ять революційних місяців 1917 р. жителі українського села пройшли шлях "зі селян у націю”, на який у спокійнішіх умовах пішло б декілька років. Українське суспільство протягом весни й осені 1917 р. еволюціонувало у напрямку створення національної держави з соціально-демократичним ладом, в якій керівну роль відіграли б соціалістичні лідери Центральної Ради у блоці з поміркованими соціалістами національних меншостей. Подібна модель встановилася у Грузії під керівництвом грузинських меншовиків у 1918-1920 рр. Однак між Україною й Грузією існувала одна засаднича різниця: Грузія знаходилася досить далеко від Центральної Росії і тому довший час могла залишатися на безпечній відстані від революційного радикалізму російського суспільства. Україна ж була надто близько і мала надто велике господарське і геополітичне значення для Росії, щоб могти без перешкод влаштовувати своє внутрішнє життя.

Після більшовицького перевороту в Петербурзі та скинення Тимчасового Уряду Центральна Рада 20 листопада у своєму Третьому Універсалі проголосила утворення Української Народної Республіки (УНР). Її влада поширювалася, окрім п’яти губерніях, визначених Другим Універсалом, і на Харківську, Катеринославську, Херсонську губернії та Таврію. Разом з тим, Центральна Рада зобов’язувалася "помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів”.

Проголошуючи свою відданність ідеї федеративної перебудови Росії, українські лідери залишалися вірними своїм попереднім зобов’язанням перед неросійськими народами. Серед усіх національних рухів український був одним із наймасовіших і тому по праву претендував на роль лідера. Ця роль знайшла своє втілення у скликаному Центральною Радою у Києві 21-27 вересня з’їзді народів для обговорення питання перебудови Росії у федеративну республіку. Виступаючи на з’їзді, Грушевський запевняв учасників, що українські соціалісти розглядають федерацію не "як перехідну стадію до самостійності, але як шлях до нових перспектив, які вже давно відкрилися провідним розумам людства, як шлях до федерації Європи і в майбутньому – до федерації всього світу”.

Дотримуючись твердо цього курсу, зразу ж після оприлюднення Третього Універсалу Центральна Рада вислала ноту до всіх новоутворених урядів на території колишньої Російської імперії з пропозицією утворити однорідний соціалістичний уряд. Список адресатів був дуже довгим; не був забутий навіть Раднарком, більшовицький уряд у Петрограді. Але єдиним, хто дав ствердну відповідь, був уряд Козацького Дону. Союзу України і Дону було малувато для реорганізації всієї Росії, але цілком достатньо, щоб зупинити тріумфальний хід більшовизму по її території. Союзники відрізали завойовану петроградським урядом Центральну Росію від кавказької нафти, українського і донського хліба, донецького вугілля – загроза, якої дуже боялися більшовицькі лідери. Окрім того, це були ще й дві найбільш опірні до більшовизму країни, з живучими індивідуалістичними традиціями серед населення, з власними урядами й адміністрацією, чисельною армією і т.п. Тому Україна й Дон стали першими жертвами більшовицької експансії на окраїни колишньої Російської імперії. І хоча Раднарком оголошував своїм головним ворогом у той час генерала Каледіна, який збирав на Дону велику і сильну армію, основний удар наприкінці 1917-на початку 1918 р. був спрямований проти України.

Спроби більшовиків у листопаді й грудні 1917 р. здійснити переворот у Києві закінчилась невдачею. Після цих невдач у Києві більшовицькі лідери переїхали до Харкова і 24-25 грудня й утворили там перший радянський уряд. Вибір Харкова як місця осідку радянського осередку пояснювався тим, що напередодні сюди вступили російські червоноармійські частини з Півночі. Було очевидним, що місцеві більшовики мали надто мало сил, щоб захопити і втримати свою владу в Україні. Перемога більшовизму стала можливою лише завдяки зовнійшній інтервенції.

Уже 17 грудня Раднарком направив ультиматум Центральній Раді, а через декілька днів Червона радянська армія під командуванням Володимира Антонова-Овсієнка вирушила в похід на Україну. У першій половині січня вислані з Центральної Росії більшовицькі загони захопили всю Лівобережну Україну, а наприкінці місяця підступили під українську столицю. У самому Києві у ніч з 28 на 29 січня місцеві більшовики, збільшовичені робітники і студентська молодь ще раз зробили спробу розв’язати бої у центрі міста, тоді як червоноармійські війська ззовні розпочали бомбардування міста з важких гармат.

Доля України, як і всієї Східної Європи, у ті дні вирішувалася однак не в Києві, а у Берестю (Брест-Литовську). Там з початку грудня проходили мирні переговори між Центральними державами і більшовицькою Росією. Австрійсько-угорський й німецький уряди прагнули зближення з УНР. Берлін і Відень страждали від гострої нестачі харчів, й укладення миру з багатою на хліб Україною могло б розв’язати цю проблему. Тому представники Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії й Туреччини з радістю прийняли зголошення Генерального секретаріату про своє бажання взяти участь у Берестейських переговорах. 25 грудня у Берестю появилася українська делегація на чолі з Всеволодом Голубовичем. Делегація не лише вимагала визнання влади УНР над територією, окресленою Третім Універсалом , але й включення до неї тих українських етнічних земель, що входили у склад Австро-Угорщини, а також окупованих у ході війни Холмщини, Підляшшя і Посяння.

Радянська делегація отримала від Леніна інструкції затягувати переговори до того моменту, поки Німеччина та її союзники не пред’являть ультиматум. Однією з причин затягування було намагання більшовиків здобути контроль над всією територією УНР і тим самим не допустити українську делегацію до підписання миру.

Зі свого боку, Центральна Рада та її уряд за всяку ціну намагалися утриматись у Києві до того часу, доки не буде підписаний мирний договір у Берестю. Доля переговорів залежала у ті дні від рук військових телеграфістів, які передавали телеграми з Києва і підтверджували присутність української влади у місті. Останню таку телеграму Грушевський передав уже з підвалу будинку Центральної Ради, де він з рештками українського уряду переховувався від більшовицьких снарядів.

Підписання миру відбулося 8 лютого 1918 р. Згідно його умов, всі чотири держави-переможці визнали незалежність України у кордонах, які більш-менш співпадали з межами української етнічної території. Україна зобов’язувалася постачати Австро-Угорщину й Німеччину хлібом і продовольством, за що віденський і берлінський уряди повинні були надати Центральній Раді військову допомогу для очищення території УНР від більшовицьких напасників. За наполяганням німців Австро-Угорщина згодилася не лише віддати Холмщину і Підляшшя і, але й обіцяла виконати стару вимогу українського руху в Галичині – поділити цей край на дві окремі, українську і польську частини. Ця умова була записана у таємному протоколі, доданому до основного тексту Берестейського миру.

Укладення сепаратного миру з Центральними державами вимагало від України, аби вона, як державне тіло, повністю відокремилась від Росії. Тому 25 січня 1918 р., під час перерви у Берестейських переговорах, Центральна Рада проголосила своїм Четвертим Універсалом самостійність Української Народної Республіки.

Еволюція українського руху від федеративності до самостійництва у роки революції повторювала загальну схему, характерну для національних рухів окраїн Росії. Користаючи з факту просунення німецьких військ далі на Схід та ослабленняросійського центру, свою самостійність проголосили у грудні 1917 р. Литва, у лютому 1918 р. – Естонія і Латвія,у березні – Білорусія, у травні – Вірменія і Грузія. У всій сукупності причин, що штовхнули лідерів Центральної Ради на проголошення самостійності, потреба заключення миру була найпершою, але не єдиною причиною. На другому місці стояла потреба рішуче відмежуватися від більшовицького режиму на Півночі. Українські лідери так довго тримали згорнутим прапор самостійності, як довго вірили у можливість дійти порозуміння з російськими демократичними і соціалістичними політиками щодо задовільнення національних прав України. Проголошення самостійності відображало той стан в українсько-російських стосунках, коли компроміс став уже неможливим. У спричинених більшовицьким бомбардуванням пожежах у Києві, за словами Грушевського , згоріла "наша орієнтація на Московщину і Росію, накидувана нам довго й уперто силоміць...”

Проголошення III i IV Універсалів ставило Центральну Раду перед важливим питанням: як втримати лояльність неукраїнців, що проживали в Україні до української держави? Це мало досягнутися наданням їм особливих політичних прав. Згідно "Закону про національно-персональну автономію” (25 січня 1918 р.), право на автономію автоматично визнавалося за трьома найбільшими національними групами – росіянами, євреями і поляками (решту національних меншостей могли одержати це право при умові, якщо їхні петиції у цій справі зберуть щонайменше 10 тис. голосів).

Особливим лібералізмом відзначалося ставлення Центральної Ради до євреїв. Єврейська національна автономія була впроваджена й урядами інших держав, що постали на уламках Російської імперії – Литви, Латвії, Естонії і Білорусії. Однак, як писав один із лідерів сіоністського руху та член Центральної Ради Соломон Гольдельман,


"коли порівняємо національні досягнення жидівської меншости у тих країнах з обсягом, компетенцією, практичною працею, а, зокрема, з формально-конституційним станом жидівської автономії, то переконаємося у виключній оригінальності автономного статусу жидівської меншости в Україні, у зразковому характері цього статусу. Національно-конституційний стан, створений законом про національно-персональну автономію жидівської меншости в Україні, стоїть осамітнено в усій історії жидівського народу в розсіянні, і є визначним і неповторним явищем у спробах урегулювання міжнаціональних стосунків в багатонаціональних державах”.


Перший досвід впровадження національно-персональної автономії в Україні не був абсолютно позитивним. Щонайголовніше, він не приніс Центральній Раді бажаної лояльності національних меншостей. Під час битви за Київ більшість російских і російськомовних міщан формально дотримувалася нейтралітету, хоча їхні симпатії – в одних з соціальних, в інших з національних мотивів – перебували на стороні не української влади, а більшовиків. Коли ж Центральній Раді під натиском війська Муравйова довелося покинути Київ і переїхати до Житомира, у її складі не виявилося жодного представника національних меншостей.

9 лютого 1918 р. більшовицькі частини вступили у столицю України і розпочали масовий терор проти жителів міста. Лише в одному Києві більшовики знищили до 5 тис.чол. Було страчено кожного, у кого при арешті знаходили червоний квиток – посвідчення українського громадянина. Масові страти відбувалисьна всій окупованій території.

Перша більшовицька влада не залишила тривалого сліду в Україні. Її підтримували певні категорії промислових робітників, частина демобілізованих солдатів та селяни тих районів, які не знали її ближче – села, які хоч раз відвідали червоні загони, ставали антибільшовицькими. Більшовики на своєму досвіді зазнали впливу того ж самого фактору, що й перед ними Тимчасовий Уряд і Центральна Рада, а власне – нестійкість і легку мінливість політичних симпатій українського населення.

Тому коли згідно умов Берестейського договору австро-німецькі війська 18 лютого вступили на Україну, вони не зустріли на своєму шляху жодного серйозного опору. На початку березня 1918 р. австро-німецькі частини ввійшли у Київ, а до кінця квітня контролювали майже всю Україну.

Ознайомлення з реальним станом справ в Україні викликало розчарування в німецького й австрійського командування. Цілковито ізольована й безвладна Центральна Рада не могла забезпечити регулярних поставок хліба і вивіз продуктів, як вона обіцяла ще в Берестю. Розчарувавшись у можливості співпраці з Центральною Радою, австрійське й німецьке командування прагнуло її заміни ефективнішим і слухнянішим урядом.

Безпосереднє знаряддя для виконання цих планів вони знайшли серед тих верств українського суспільства, які були найбільше невдоволені політикою Центральної Ради. У першу чергу це стосувалося заможнішого селянства й українських поміщиків, землевласників, які противилися ідеї соціалізації землі. Виразником політичних поглядів цих соціальних верств стала створена ще весною 1917 р. Українська демократично-хліборобська партія. Уже в середині квітня 1918 р. вона ввійшла у контакт з німецьким командуванням. Український уряд виявився безпомічним в організації протидії заколотникам.

29 квітня Центральна Рада ще встигла відбути своє останнє засідання, на якому ухвалила проект основного закону (конституції) УНР. Цього ж дня хліборобський конгрес, скликаний заколотниками, обрав гетьманом всієї України колишнього російського офіцера, полковника Павла Скоропадського. У ніч на 30 квітня були захоплені усі найважливіші державні установи.

Центральна Рада ввійшла в історію української революції як уряд добрих намірів і великих задумів. Подивугідним є те, що не зважаючи на відверте доктринерство і відсутність політичного досвіду у її лідерів, ЦР таки вдалося добитися чималих успіхів. В першу чергу це стосується національної мобілізації українських мас та проголошення Української Народної Республіки. Вона досягала цих результатів, поєднуючи національні мотиви з соціальними, укладаючи численні союзи та компроміси. Але політика компромісів погано надається для часів, які звуться революцією. Діячі Центральної Ради недооцінювали динаміки революційного процесу. Їхня розважлива програма могла б мати успіх при спокійних обставинах розвитку суспільства. Ініціативу у неї перехопили ті політичні сили, які робили ставку на грубу фізичну силу.





Взято з: http://history.franko.lviv.ua/gryc_r3.htm
Категорія: У ВОГНІ ВІЙНИ І РЕВОЛЮЦІЇ: 1914-192 | Додав: sb7878 (23.03.2009)
Переглядів: 1542 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017