Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Грицак. Нарис історії » ВЕЛИКА ПАУЗА

РАДЯНСЬКА УКРАЇНА У 1920-і: ДОБА УКРАЇНІЗАЦІЇ
Попередній розділ
ЗМІСТ КНИГИ
Наступний розділ


Після поразки лівацьких заколотів у Німеччині й Угорщині у 1919 р. російським комуністам довелося розпрощатися з надіями на революцію в Західній Європі. Вони залишилися сам на сам з суспільством, яке, з марксистської точки зору, представляло собою не найкращий матеріал для побудови комунізму. Замість великої західної промисловості, яка мала б підвести матеріально-технічну базу під державну комуністичну надбудову, вони отримали у спадок економічно відсталу і переважно аграрну країну. До того ж у національному відношенні це суспільство було дуже різнородним, і після хвилі національних революцій на окраїнах Російської імперії втримувати його як одне ціле стало дуже важко. Найбільш далекоглядна частина більшовицького керівництва і, в першу чергу – Ленін, заговорила про потребу передиху та тимчасового відступу.

Одним із найперших компромісів була відміна вкрай непопулярного "воєнного комунізму” з його примусом, експропріаціями майна та тотальною централізацією виробництва. Проголошена у березні 1921 р. "нова економічна політика” (НЕП) покращила загальне господарське становище, частково відновивши вільний ринок та звільнивши приватну ініціативу від жорстких державних обмежень. Найбільше ж скористалося з нього селянство, яке після ліквідації примусової "продрозверстки” могло продавати продукти своєї праці на ринку.

Україна відігравала особливе стратегічне значення для російських більшовиків. Завдяки експлуатації її природних багатств вони прагнули добитися покращення господарської ситуації у Центральній Росії. Досить сказати, що московське керівництво відклало запровадження НЕПу в Україні аж на шість місяців, щоб мати змогу ще деякий час без перешкод вилучати український хліб.

Найкраще залежний статус України проілюстрували події, пов’язані з голодом 1921-1923 рр. Голод був спричиненний засухою, падінням худоби, післявоєнною розрухою та – не в останню чергу – більшовицькою політикою реквізицій зерна у селянства. Найбільше постраждало від цього населення Поволжя і центральних районів Росії. Ті самі причини діяли і на Півдні Україні, але з тією різницею, що місцеве селянство мало більші запаси хліба. Це дозволило б уникнути голоду в українських губерніях, якщо б не розпорядження Москви відправляти український хліб в Росію. Щобільше, Ленін довго не дозволяв посилати в Україну міжнародну гуманітарну допомогу, спрямовуючи її основний потік в Росію. Голод 1921-1923 рр. коштував Україні 1,5-2 млн. жертв.

Позиція московських комуністів зустріла опір серед партійного керівництва української республіки. Навіть та його частина, яка в роки революції стояла на відверто антиукраїнських позиціях (Христіан Раковський, Михайло Фрунзе та ін.) забили тривогу у зв’язку з випаровуванням "суверенітету” України. Воно відкинуло підготовлений у серпні 1922 р. Йосипом Сталіним проект резолюції ЦК РКП(б) "Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками”, за яким усі неросійські республіки мали ввійти у склад Росії. На стороні партійного керівництва неросійських республік виступив Ленін. Він добре розумів, що без досягнення певного компромісу з національними рухами на окраїнах Російської імперії більшовицький режим приречений на загибель. Ленін вимагав, щоб РРСФР вступила у державний союз на рівних правах з Україною та іншими республіками.

30 грудня, у Москві I з’їзд Рад СРСР проголосив утворення Союзу РСР. Об’єднання РРФСР, України, Білорусії і Закавказької федерації відбулося більше за формулою Сталіна, а не Леніна, участь якого у політичному житті через прогресуючу хворобу була мінімальною. Але навіть якщо б лінія Леніна перемогла, дуже сумнівно, чи вона привела до рівноправності республік. В умовах, коли партійне керівництво зберігало за собою право командувати всіма сферами суспільного життя, а статус української компартії залишився на рівні обласних організацій РКП(б), будь-яке рішення, прийняте московським ЦК, мало зобов’язуючий характер на теріторії України. У цьому відношенні між "лінією Леніна” і "лінією Сталіна” не було принципової різниці.

Утворення СРСР найкраще можна зрозуміти як досягнення компромісу між російським більшовизмом й окраїнними національними рухами. Цей компроміс не мав характеру формального договору, а швидше був результатом рівноваги антагоністичних сил, жодна з яких не відчувала достатньо сил, щоб контролювати територію неросійських республік [1].

Українське національне питання мало для московського керівництва особливе значення. У 1926 р. з 69 млн. неросіян, які проживали у СРСР, українці становили 31 млн. (44%). За своєю чисельністю вони перевершували всі інші національності, включно з радянськими мусульманами і наступною (після росіян й українців) найбільшою національністю – білорусами. Проте ці демографічні показники перебували у різкій невідповідності до частки українців у партійно-державному апараті. Наприкінці 1920 р. у Комуністичній партії (більшовиків) України українці складали лише 19,0%, а у квітні 1922 р. – 23,3%, тоді як серед усього населення УРСР вони становили бл. 80%.

Більшовики мали намір виправити цю невідповідність, залучивши до управління в республіках представників неросійських національностей. Таким чином вони хотіли розширити соціальну базу свого режиму. У 1923 році XII з’їзд РКП(б) проголосив політику "коренізації” партійно-державного апарату у неросійських республіках. В Україні ця політика набрала форми "українізації”.

Першим кроком для її здійснення було усунення від влади відвертих російських шовіністів. Перший секретар (з 1921 по 1925 рр.) КП(б)У Емануїл Квірінґ та другий секретар Дмитро Лебедь не приховували свого ворожого ставлення до політики "українізації”. Дмитро Лебедь весною 1923 р. проголосив теорію "боротьби двох культур”. На його думку, російська культура була революційною, прогресивною і міською, тоді як українська – контрреволюційною, відсталою і сільською. У їхньому протистоянні українській культурі належало відступити і загинути.

Цю теорію засудило центральне керівництво як прояв російського шовінізму. Лебедя, разом з іншими вороже настроєними до українізації високопоставленими партійними чиновниками, відкликали з України у 1924 р. У квітні 1925 р. на посаду першого секретаря КП(б)У призначили Лазаря Кагановича. Хоча й єврей за національністю, він, як уродженець Київщини, був одним із небагатьох партійних лідерів, що вільно розмовляли по-українськи. Інші важливі зміни відбулися з назначенням у 1924 р. головою Ради народних комісарів Власа Чубаря та комісаром народної освіти у 1925 р. Олександра Шумського.

Одним з головних напрямків "українізації” стало розширення сфери вживання української мови у державному житті. 3 серпня 1923 р. для державних чиновників і партійних функціонерів почали організовуватися курси української мови; той, хто не пройшов їх і не здав відповідного екзамену, ризикував втратити свою посаду. У 1925 р. було введене обов’язкове вживання української мови в державному діловодстві, а у 1927 р. Каганович оголосив, що вся партійна документація вестиметься українською мовою.

Частка українців у партійно-державному апараті зросла до 52-54% у 1926-27 рр. За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни. Одним із найголовніших наслідків "українізації” було витворення нових українських державно-партійних, господарських та культурних еліт. Їхній кістяк складали т.зв. національні комуністи. Це середовище формувалось самостійницькою течією, яка існувала всередині КП(б)У ще з часів революції, та колишніми українськими лівими есерами і лівими соціал-демократами – "боротьбистами” та "укапістами” – членами Української комуністичної партії, що влилася у більшовицьку партію у 1920-1925 рр.

Якщо національні комуністи виступали керівними кадрами, то армія виконавців рекрутувалася переважно з української інтеліґенції, яка радо компенсувала свою поразку в революції активною культурницькою діяльністю. У 1923 р. в УРСР повернувся герой Зимового походу Юрій Тютюнник, а у 1924 р. – колишній голова Центральної Ради Михайло Грушевський. Слідом за ним в Україну вирушила значна кількість еміґрантів, здебільшого представників українських лівих партій. Іншою групою, яка зробила великий внесок у розгортання "українізації”, були галицькі українці. Для них, як і для "лівих” емігрантів, доля України вирішувалась в УРСР.

Найбільший вплив українізація справила на розвиток національної освіти. Якщо до революції 1917 р. в Україні взагалі не було українських шкіл, то наприкінці 1920-х років 97% усіх українських дітей навчалися рідною мовою – показник, якому пізніше не вдалося досягти ні одному українському урядові. У 1933 р. тираж україномовної преси становив 89% всього обігу газет у республіці. Україномовні театри у 1931 р. складали три чверті всіх театрів в Україні. На українській сцені йшли п’єси не лише з національного репертуару, але й світова класика у перекладі на українську мову. Українська мова стала виробленою настільки, що нею можна було описувати найскладніші наукові поняття.

Розвиток української культури у 1920-х роках продовжував і розвивав той період її модернізації, який вона пережила наприкінці XIX – на початку XX ст. після перенесення центру культурного життя у Галичину. Але українізація 1920-х рр. охопила галузі, невідомі наприкінці XIX ст. Коли появилося радіо, воно теж стало засобом українізації. У 1928 р. радіомовлення по-українськи велося радіостанціями у 11 великих містах України. У 1927-1929 р. у Києві збудовано найбільшу в Європі кіностудію. У 1928 р. в Україні діяло 6 тис. кінотеатрів, в яких глядачі могли дивитися фільми на українську тематику.

Прискорені темпи українізації часто позначалися на якості виробленої нею продукції. Українські газети рясніли орфографічними помилками та русизмами. Багато поезій, прозових та літературно-критичних творів, що появилися у цей час, були просто графоманською макулатурою.

Але були й окремі прориви, які рівнялися найвищим мистецьким стандартам. Творчість режисера Леся Курбаса та його театру "Березіль” порівнюють з діяльністю найбільших авангардистів-реформаторів тогочасного театрального мистецтва в Європі – швейцарця Адольфа Аппіа, француза Жака Кокто, росіянина Всеволода Мейерхольда та ін. Поставлені Курбасем п’єси молодого драматурга Миколи Куліша "Комуна в степах”, "Народний Малахій”, "Мина Мазайло” були таким же яскравим явищем українського мистецтва, як драми Володимира Маяковського у Росії та Бертольда Брехта у Німеччині. Фільми Олександра Довженка створили йому славу "першого поета кінематографа”, а його кінокартину "Земля” (1930) у 1968 р.міжнародне жюрі включило у список 12 найкращих фільмів світового кіно.

Українізація викликала серйозні зміни в соціальній і національній структурі суспільства. Наявність розвинутої української мовної інфраструктури (школи, інститути, преса, театри) спинила процес русифікації населення у великих містах Сходу і Півдня України. Процеси індустріалізації і примусової колективізації сільського господарства у другій половині XIX— початку XX ст. вигнали із села у місто маси українського селянства. У результаті масової міграції сільського населення частка українців зросла між 1923 і 1933 роками з 38% до 50% у Харкові, з 7% до 31% у Луганську, з 16% до 48% у Дніпропетровську, з 28% до 56% у Запоріжжі. Вперше в українській історії українці становили більше половини (55% у 1926 р.) робітничого класу.

Хоча "українізація” і вдовольнялася статусом офіційної лінії, її протікання не було зовсім гладким. Центральне партійне керівництво намагалося надати їй характеру напівзаходів. Українців не поспішали допускати до найвищих урядових ланок. Наприкінці 1920-х років їхня частка серед членів Центрального комітету КП(б)У не перевищувала 25%. Окрім короткотривалого (з грудня 1921 по квітень 1923 р.) перебування на посаді першого секретаря КП(б)У Дмитра Мануїльського, українці не призначалися на найвищу посаду у республіканській партійній ієрархії. На всесоюзних з’їздах і конференціях українські комуністи нерідко ставали об’єктами атак з боку російських більшовиків за їх ніби-то "насильну” українізацію російського пролетаріату в УРСР. Українізація мала скромні успіхи серед працівників вищої освіти, робітників Донбасу, військових керівників, чиновників всесоюзних наркоматів та комсомольської номенклатури. Високі показники впровадження української мови часто були фіктивними. Кампанійський характер українізації породив чимало антиукраїнських насмішок, серед яких однією із найвідоміших було питання: "Це Ви говорите серйозно, чи по-українськи?”

Проголошений партією курс так і залишився б "напівукраїнізацією”, якщо б стимули до нього надходили лише від державно-партійного апарату. Тому було б великим спрощенням й помилкою вважати українізацію одним лише результатом цілеспрямованих зусиль більшовицької партії. Вона була у першу чергу далеким відгомоном української революції. Показово, що найбільших успіхів українізація досягла у тих інституціях, родовід яких виводився ще з революційних часів і в яких партійний контроль відчувався найслабше – у "Просвіті”, кооперативних організаціях, Всеукраїнській Академії Наук, Українській автокефальній православній церкві.

Бурхливий розвиток українізації уможливлювала ще й та обставина, що московське керівництво після смерті Леніна (січень 1924 р.) було зайнято боротьбою за владу і тому не могло ефективно втручатися в українські справи. Більшість партійного керівництва Україниу конфлікті між Сталіним і Троцьким стала на стороні першого. Антитроцькістській поставі республіканського керівництва сприяла та обставина, що на чолі української партії й уряду стояли безпосередні висуванці Сталіна, Каганович і Чубар. У той час Сталін схвально відкликався про українізацію, висловлюючи впевненість, що українські міста, недивлячись на перевагу в них російського елементу, будуть неминуче українізовані, як це сталося з Прагою, – котра до 1880-х рр. в основному розмовляли німецькою, а після – чеською мовою.

В Україні теж йшла боротьба всередині партії, але вона набрала національного виміру. У 1926-1928 рр. КП(б)У стала джерелом трьох великих ухилів – "шумськізму”, "хвильовізму” та "волобуєвщини”. На початку 1926 р. колишній "боротьбіст” Олександр Шумський у листі до Сталіна вимагав заміни Кагановича на посаді першого секретаря КП(б)У українцем Власом Чубарем, а на посаду голови українського уряду пропонував іншого "боротьбіста” Григорія Гринька. В умовах національного відродження, стверджував Шумський, центральні посади у партійному й державному апараті повинні займати українці. Позицію Шумського засудили як "національне ухильництво”, і в покарання разом з Гриньком він був вимушений покинути Україну і переїхати в Москву.

Найбільшого розголосу набрала справа українського письменника Миколи Хвильового. Він та його товариші, – молоді і талановиті українські інтелектуали, об’єднані навколо Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) – прийняли виклик, кинутий їм теорією "боротьби двох культур”. Хвильовий вимагав визволитися з-під згубного впливу російської культури та переорієнтуватися на "психологічну Європу” як на справжнє джерело світових мистецьких вартостей.

Лозунги Хвильового "Геть від Москви! Дайош Європу!” викликали стурбованість російських більшовиків. Поета гостро критикували Сталін і Каганович і, врешті, разом з лідерами ВАПЛІТЕ, його змусили писати лист розкаяння. Літературна дискусія 1925-1928 рр. завершилася зовсім не по-літературному: "хвильовізм” був розбитий, а ВАПЛІТЕ – розпущено.

Не зважаючи на те, що "шумськізм” і "хвильовізм” були розгромлені як шкідливі "націоналістичні ухили”, ідеї Шумського і Хвильового продовжували жити серед українських комуністів. Провідну роль у розгромі "опозиції Шумського-Хвильового” відігравав Микола Скрипник. Але замінивши Шумського на місці комісара народної освіти, він ще глибше і послідовніше повів курс на "українізацію” політичного, громадського і культурного життя в УРСР. Саме час його перебування на цій посаді (1927-1933) визначається як період найвищого піднесення політики "українізації”.

Після піднесення Скрипника випадки "національного ухильництва” не припинилися. У 1928 р. молодий економіст Михайло Волобуєв опублікував у центральному теоретичному органі КП(б)У "Більшовик України” статтю, в якій доводив, що Українська РСР, як і Україна перед революцією, продовжує залишатись російською колонією.

Хоча кожний з "національних ухилів” пов’язувався з конкретною особою, все ж насправді за цим ухильництвом стояли цілі групи діячів з політичного, економічного та культурного життя. Багато у чому вони були попередниками "єврокомунізму” і "тітоїзму” повоєнних років, а також тих керівників країн т.зв. "народної демократії” (Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини, Угорщини), які, зовні залишаючись лояльними до Кремля, намагались проводити свою власну незалежну політику. За часів Скрипника Радянська Україна почала відігравати у радянській політиці роль, подібну до тої, яку відігравала Польща у ранні роки правління Ґомулки: УРСР, залишаючись частиною більшої цілості, була свідома своєї окремішності, ревниво стерегла власні прероґативи, і найменше хотіла наслідувати московське керівництво при вирішенні своїх внутрішніх справ[2].

Не тільки українці користали з політики коренізації. Національним меншостям в УРСР у місцях їхнього компактного проживання теж було ґарантовано право на освіту рідною мовою. Початковий всеобуч на території республіки здійснювався більше як 20-ма мовами. До 1930 р. в УРСР діяло 25 національних районів: 9 російських, 6 німецьких, 4 болгарських, 3 грецьких, 2 єврейських та 1 польський – т.зв. Мархлевщина, утворений у 1925 р. на Волині [3]. Мовами національних меншостей виходило 35 газет і журналів. У Криму, який з 1920 р. був частиною РРФСР, проводилася політика "татаризації”. Під проводом кримсько-татарського націонал-комуніста Велі Ібраґімова тут у 1923-1928 рр. розвинулася мережа татарських культурно-освітніх установ.

Політика коренізації приводила до виникнення нових зон національного конфлікту. Так, утворення єврейських сільськогосподарських колоній на півдні Україні у 1920-х рр. викликала настороженність серед українських селян, які вважали, що в них забирають їхні ж землі. Багато росіян і російськомовних євреїв виступали проти українізації, оскільки вона здержувала їхнє просування вгору по службовій драбині. Але разом з тим історія національного відродження 1920-х рр. знає приклади, коли навіть окремі чиновники-"русотяпи” захищали інтереси УРСР перед московським центром у справі розподілу державних фондів, розміщення підприємств і т. д. Вони теж мали свою користь від "українізації” у тій мірі, в якій вона підвищувала їхню роль в управлінні республікою та послабляла контроль Москви. Ця частина чиновників виступала проти вузького, етнічного розуміння поняття української нації (т. визначення приналежності до нації "за кров’ю”). На їхню думку, бути українцем означало ототожнювати себе з інтересами Радянської України, її госоподарством і культурою, і все більша частина російськомовного населення, твердили вони, чинить власне так.

Все це створювало умови переростання українською політичною нацією рамок української етнічної спільноти. Адже захищати українські інтереси бралися не лише етнічні українці, але й представники інших національностей, що проживали на території України. Показовим є той момент, що два головні представники "національного ухильництва”, Хвильовий (справжнє прізвище – Фітільов) і Волобуєв були етнічними росіянами.

Жодна з республіканських версій "коренізації” у СРСР не зайшла так далеко, як українська. За десять років "українізації” (1923-1933) українці перетворились у структурно повноцінну, зурбанізовану і сконсолідовану націю – тобто набрали тих характеристик, яких їм так бракувало під час революції 1917-1920 років. Вони вступали у ХХ століття як модерна нація. Можна було відчувати себе сучасною людиною, робити партійну, державну, наукову і т.п. кар’єру, не боячись втратити свою українську ідентичність. Відповідаючи на стару дилему, яка мучила попередні покоління українців – провінція чи імперія? – молоде покоління 1920-х рр., вслід за Хвильовим, могло повторити: Україна і Європа.



Взято з: http://history.franko.lviv.ua/gryc_r4.htm
Категорія: ВЕЛИКА ПАУЗА | Додав: sb7878 (24.03.2009)
Переглядів: 2353 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017