Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Грицак. Нарис історії » У ВОГНІ ВІЙНИ І РЕВОЛЮЦІЇ: 1914-192

ЧОМУ ЗАЗНАЛА ПОРАЗКИ УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ?
Попередній розділ
ЗМІСТ КНИГИ
Наступний розділ
Наукові дискусії навколо характеру української революції і причини її поразки виросли з політичної суперечки, яку вели між собою в еміграції дві групи українських політиків – безпосередніх учасників революції. Перша група, представлена українськими соціалістами різних відтінків, вбачала головну причину поразки у низькій національній і політичній свідомості народних мас, що у критичні моменти не надали вирішальної підтримки українській революції. Характериним для цієї точки зору є слова учасника та історика української революції Ісака Мазепи:


"Двохсотлітня московська неволя скалічила український народ: знищила його нормальну соціальну будову, підпорядкувала широкі українські маси культурним, господарським і політичним впливам російського суспільства, створила з українського народу сиру етнографічну масу несвідомих і неорганізованих робітників і селян.


Друга еміґрантська група, що виводилася з консервативного табору, перекладала всю вину на українську революційну еліту. Цей табір представив першокласних істориків української революції в особі Вячеслава Липинського, Дмитра Дорошенка та Василь Кучабського[9]. Керівники Центральної Ради і Директорії, твердила консервативна історіографія, допустилися цілого ряду смертельних помилок. Їхня вина полягала у соціалістичному експериментуванні, нерозумінні державних інтересів, свідомому відштовхуванні від управління державними справами фахових і досвідчених кадрів лише на тому ґрунті, що вони не були соціалістичними або за своїм походженням піднімалися вище селянства й інтеліґенції. Єдиним світлим моментом в українській революції було гетьмарування Павла Скоропадського. Але гетьманська держава впала під ударами української соціалістичної "гайдамаччини”.

Спрощуючи з необхідності, можна ствердити, що основна суперечка велася навколо того, хто винуватий – народ чи еліта? У викладі фахових істориків аргументи обидвох сторін одержали більш рафінований характер. Їх можна підсумувати у такий спосіб:

1. Слаба соціальна база українського національного руху як результат неповної соціальної структури української нації (відсутність середнього класу і промислової буржуазії, слабкість міського елементу). Українські лідери змушені були апелювати до політично недорозвинутого селянства і т.д. З традиційної української історіографії ці аргументи перекочували у повоєнну західну. Їх можна надибати у двох найраніших англомовних монографіях, присвячених історії української революції – працях Джона Решетара-молодшого[10] та Артура Адамса[11].

2. Недостатня відданість ідеї державності з боку революційних еліт, які творили лівоцентристські коаліції і перебували при владі від 1917 аж до 1920 рр., з декількамісячною перервою на час правління Скоропадського. Замість державницької ідеї вони пропонували народницький націоналізм або доктринерський соціалізм. З цим аргументом пов’язані твердження про незрілу партійну систему і недосвідчене керівництво. Даний напрямок не має за собою серйозного монографічного дослідження. Найяскравіше і найчіткіше формулювання ці аргументи знайшли у статтях Івана Лисяка-Рудницького[12].

У цілому ж, історія української революції у сучасній західній історіографії не має чітко викристалізованої і переконливої концепції. Переважає чисто позитивістський, хоча й дуже старанний, виклад перебігу основних подій з невеликими коментарями й уникненням ширших узагальнень[13].

Треба, однак, віддати належне українській еміґраційній історіографії. Характер її аргументів відтворював загальну тональність тогочасних писань про революцію й громадянську війну, зокрема популярність соціально-історичних пояснень перемоги більшовиків. Згідно з таким підходом, вирішальним для кінцевого результату революції були питання політичної мобілізації мас й колективної дії. Український рух мав дуже слабкі позиції у місті; селянство не розуміло національних лозунгів, прагнучи у першу чергу наситити свою жадобу до землі; національна еліта була малочисельною і їй не вистачало досвіду державного будівництва. У цілому ж він був позбавлений соціальної інфрастуктури. Тяжко було будувати державу нації, яка перед 1917 р. не мала не те що власної буржуазії, але навіть власної школи! З цієї точки зору поразка української революції була якби визначена наперед, ще задовго до її початку. Більшовики виграли революцію тому, що демагогією зуміли перетягнути на свою сторону мільйонні робітничі і селянські маси і при їх підтримці утвердити свою диктатуру.

Такі погляди поширилися у західній історіографії у 1960-1970-х роках. Найсмішніше було те, що за своєю загальною тональністю вони відтворювали арґументи радянської історіографії. Єдина суттєва різниця полягала в тому, що, за твердженнямрадянських істориків, більшовики подолали своїх ворогів не демагогією й обманом, а "єдино правильною і всеперемагаючою теорією марксизму і ленінізму”.

Молодше покоління західних істориків кінця 1970-х - початку 1980-х років виразило своє невдоволення таким наголошуванням важливості соціальних факторів. "Ревізіоністське” покоління солодших істориків перенесло центр уваги на ідеологічні питання, і, що було найрадикальнішим нововведенням, – на міжнародний контекст революційних подій. Введення міжнародного контексту дозволило цілком інакше оцінити революційні події в Україні. Попередні дискусії велися в українському політичному і науковому середовищі, тому у пошуках арґументів вони не виходили за межі українських прикладів й українського матеріалу. Хоча, зрозуміло, ця суперечка набрала б іншого характеру й іншого рівня, якщо б досвід української революції був спроектований на історію інших тогочасних національних революцій у Російській й Австрійській імперіях. Мова йде, у першу чергу про революції польську, чехо-словацьку, литовську, фінську, грузинську, вірменську та ін., а також – що не менш важливо – про історію російського білогвардійського руху.

Пригляньмося детальніше під цим оглядом до арґументів традиційної української історіографії. Що стосується арґументу про слабку соціальну базу, то ця проблема була спільною для всіх політичних партій і рухів, які діяли на території Російської імперії напередодні і під час революції. Російський самодержавний режим зводив до мінімуму можливості для леґальної політичної діяльності. Усі партії, що виникли у ході або після революції 1905 р., були недосвідченими й незрілими. Вони переживали безперервну кризу. Жодна з більших партій не могла похвалитися стабільною соціальною базою – кожна нова революційна криза приводила до нових партійних розколів. Українські партії відображали цю загальну тенденцію. Отже, арґумент про слабку соціальну базу є частиною загальної проблеми політичних рухів і партій у Російській імперії на початку ХХ століття. Можна лише додати, що більшовицька партія під цим оглядом була однією з найслабших. Володимир Бровкін[14] у своєму дослідженні про політичні партії і соціальні рухи за лінією фронту в Росії у 1917-1922 показав, що у 1918 р. більшовики не мали чітко означеної соціальної бази. "У середині 1918 року більшовицька партія не була більше політичною партією у стислому значенні цього слова, оскількине відображала інтересів жодної соціальної групи. Вона перетворилася у нову соціальну групу на свій власний лад”. Що стосується старого твердження про більшовиків як про партію російського пролетаріату, то при перевірці фактами він виявився простісіньким міфом: російські робітники постійно брали участь в антибільшовицьких страйках і масових протестах, коли ж вони мали можливість голосувати, то віддавали свої голоси меншовикам й есерам, а не більшовикам.

Cтавлення до більшовиків в Україні вкладалося у загальну схему зміни настроїв населення колишньої Російської імперії: спочатку народ ненавидів більшовиків і вітав білих; пізніше у нього росла ненависть до білих і він напівсердечно вітав більшовиків, а тоді ще раз піднімав антибільшовицькі повстання. Тому ні одна із конфліктуючих сторін не могла похвалитися стабільною масовою підтримкою. Й українські революційні сили у цьому відношенні не складали жодного винятку. Чи значить це, однак, що вони самі несуть головну відповідальність за поразку національно-визвольних змагань?

У пошуках відповіді на це питання найкраще придивитися уважніше до аргументів Івана Лисяка-Рудницького. Він виділяв такі чотири причини поразки українських визвольних змагань[15]:

"1. Надмірна молодість провідників, що серед них багато мали тільки по двадцять кілька років! Навіть релятивно старша група (покоління Петлюри й Винниченка) складалася з людей, що мали небагато понад тридцятку. Грушевський, завдяки своїй сивій бороді та силою контрасту до молодиків, що його оточували, робив у Центральній Раді враження старого "січового діда”. Але навіть цей "патріярх” мав ледве 51 рік (нар. 1866), отже, як на державного мужа, був у середньому віці. Це засилля молоді вносило в наші визвольні змагання ентузіазм та духа жертвенности, але разом із цим недосвідченість, студентський догматизм, перевагу темпераменту та сантиментів над розумною волею.

2. Соціологічна молодечість українського руху. [...] Українському рухові цілком бракувало досвіду в областях нормального (в европейському значенні слова) партійного життя, парляментарної та законодавчої практики, адміністрації, дипломатії, військовости й фінансів. Іншими словами, вся властива державна сфера збірного існування була українству чужа.

3. Брак сильної центральної партії. [...] Недостача міцної центрової націонал-демократичної партії поставила у 1917 році в незручне і двозначне становище соціялістичні середовища. Об’єктивна ситуація вимагала від України не соціялістичного, а "дрібнобуржуазно”-демократичного курсу. Якщо соціялісти пробували вести реалістичну політику (як це, наприклад, робила більшість соціял-демократів), вони відхилялися від своїх програмових принципів; знову ж вірність цим принципам провадила до доктринерських експериментів (в ролі "соціялізації землі”), які хаотизували країну.

4. Ідейні збочення тогочасного українства, тобто властивий йому дух народництва, революційної романтики та соціяльного утопізму”.

Якщо спробувати вписати ці аргументи у досвід інших тогочасних національних революцій та історію російського білогвардійського руху, то вони наберуть зовсім іншого звучання, а то й взагалі втратять свою рацію. Як уже говорилося вище, друга і третя причини – соціалогічна молодечість і брак сильної центральної партії – були у тій чи іншій мірі характерні усім революційним і національним рухам на території колишньої Російської імперії. Полишмо поки що питання, чи різниця у рівнях цієї міри мала вирішальне значення для перемоги одних і поразки інших як питання чисто спекулятивне. Достатньо сказати, що головний переможець – російські більшовики – був чи не найбільше поражений цими хворобами.

Що ж стосується біологічної молодості українських лідерів, варто завважити, що лідер російських більшовиків – Ленін – був на чотири роки молодший за Грушевського, і подібно до нього, оточений "молодиками”. Коректніше було б сказати , що біологічна молодість є притаманною рисою усіх революційних рухів. Зрозуміло, лідери української революції вартують серйозної критики за їхній соціологічний утопізм. Але цей утопізм блідне перед революційними планами більшовиків! Навіть Маркс й Енгельс у найдикіших своїх мріях не наважилися б назвати Росію країною переможної пролетарської революції. Революційні амбіції більшовиків перевершували російські простори – звідси вони хотіли поширити революцію на всю Європу, Азію й надати їй всесвітнього характеру. Але й у прагматичніших питаннях російські більшовики йшли вслід за революційною фразою. Відомим, наприклад, є той факт, що під час Берестейських переговорів Бухарін пропонував повернутися до політики "революційної війни” проти німецьких завойовників (як це раніше пропонував Керенський), а Троцький, розсерджений присутністю на Берестейських переговорах української делегаціії, виступав за лінію "ні війни, ні миру”, а армію – розпустити.

Лисяк-Рудницький, критикуючи утопізм Володимира Винниченка, вдало підмітив, що як і його ідеологічна протилежність Дмитро Донцов, обидвоє виявляли типові для російської інтеліґенції нахили до екстремізму, ідеологічного доктринерства, спрощених форм і радикальних розв’язок[16]. Але ж ці риси у тій же, якщо і не в більшій мірі, були характерні для російських більшовиків! Єдину суттєву різницю між українськими й більшовицькими лідерами складало те, що лідер останніх – Ленін – проявляв більшу схильність до політичних компромісів і, без перебільшення, був генієм "реальної політики”. Ні Грушевський, ні Винниченко, ані Петлюра як державні мужі не дорівнювали Леніну (хоча ради справедливості варто сказати, що Петлюра у 1919-1920 рр. все більше еволюціонував у бік прагматичної політики). Але роль особистостей у цьому випадку не варто перебільшувати. Не можна не погодитися з Винниченком, що "коли б (у 1918 р.) ожив Олександр Македонський чи Наполеон і захотів помогти Центральній Раді та Генеральному Секретаріатові, то й то не помогло би”[17].

То ж у чому слід шукати причин поразки української революції? Нове покоління західних істориків пропонує відмовитись від старої соціальної парадигми пояснення причин цієї поразки, і радить звернути більшу увагу на міжнародний контекст[18]. Джеф Ілі у своїй статті про українську революцію у контексті революційних подій у Центральній і Східній Європі стверджує принципову "нормальність” українського досвіду (у порівнянні зі старими твердженнями про "слабкість”, "відсталість”, "недорозвинутість” українського руху).

"Можна сказати, – продовжував він, – що у питанні національного самовизначення драматично переплелися територіально-політичний і революційний виміри післявоєнного влаштування. Що більше, їхня складна взаємодія виходила за межі локального рівня (як наприклад, зміна політичних орієнтирів українського селянства) і поширювалась на більш глобальні рівні політичного процесу між 1917 і 1923 (наприклад, протистояння "реакційних”, "революційних” і "реставраційних проектів”...). Щоб одержати адекватну картину, потрібний "складний аналіз післявоєнного влаштування ... на різних рівнях (окрема місцевість /район/ нація /держава/ система держав)”. Що ж стосується українського руху, то "після падіння царського режиму, український національний рух все більше був затиснутий між переважаючими військовими силами – контрреволюційними і егоїстичними амбіціями великих держав (спочатку німців, пізніше – Великобританії й Франції) й революційними амбіціями більшовиків. Ні одна з цих сил не була особливо чутливою до складної реґіональної, не говорячи вже про місцеву, ситуації”[19].

Що дає така перспектива? Перш за все, очевидно, що державне будівництво має більші шанси на успіх у стабільній ситуації й в умовах, відносної національної суверенності. Замість цього, Україна й інші молоді держави пробували самоутвердитися в умовах безконечних воєн (досить сказати, що в одному лише Києві влада переходила з рук у руки 14 раз!). Тому кінцевий успіх залежав від надання національній справі інтернаціональого розголосу. Зовнішня підтримка зіграла вирішальне значення для успішного завершення державного будівництва Польщі, Фінляндії, балтійських держав і Чехо-Словаччини. Досить сказати, що як й українська, так і польська арміїповністю залежали від постачання зброї ззовні, оскільки ні в одною, ні в другої сторони не було достатньо амуніції і власної збройної промисловості. Під кінець же першої світової війни як і в Антанти, так і Центральних держав зосередилася величезна кількість військових матеріалів. Різниця у ситуації Польщі й УНР полягала в тому, що перша разом з міжнародним визнанням одержала зброю, тоді як друга не дістала ні того, ні іншого.

Трагізм української ситуації полягав у тому, що дві найбільші сили, які діяли у цьому районі – Росія і Німеччина – не спішили визнавати українські домагання. Рівно ж Антанта відмовилася поширити принцип права націй самовизначення (славетні "14 пунктів” американського президента Вільсона) на українців. Проголосивши свою самостійність від Росії й уклавши сепаратний мир з Німеччиною та іншими державами Почвірного союзу, автоматично попали в табір ворогів переможених. Усі пізніші спроби Петлюри й західноукраїнських лідерів змінити гнів Антанти на милість залишилися безуспішними. Парадоксально, але факт: єдиною частиною українських земель, яка одержала міжнародну підтримку, було відстале в національному відношенні Закарпаття. За це воно було винагороджене (бодай номінально) статусом автономії у складі Чехо-Словаччини.

Отже, однією із головних причин поразки українських визвольних змагань було те, що їм так і не вдалося здобути визнання на міжнародній арені. Міжнародний контекст був дуже і дуже важливим. Але він не пояснював всього. Чому ж тоді перемогли російські більшовики, які перебували у такій же несприятливій міжнародній ситуації, що й українські лідери?

У своєму недавньому дослідженні російської громадянської війни Еван Модслі підсумовує фактори, що спричинилися до перемоги більшовиків, таким чином: більшовикам пощастило в тому, що вони захопили ядро колишньої імперії – Центральний промисловий район, комунікаційний вузол і російське етнічне підсоння[20]. Біла армія, відтиснута на пограниччя, переферію, зустрілася з вороже настроєними неросійськими національними рухами, через що змушена була покладатися на зовнішні поставки для своєї армії. Підтримка Антанти виявилася надто слабкою і непостійною, і, що дивно, вона відіграла більшу користь для більшовиків, аніж для білогвардійців. Адже більшовики дістали підставу представляти себе як лідерів боротьби за національне визволення проти "чужоземних окупантів – імперіалістів”.

Існувала й інша, менш відчутна різниця, між більшовиками, з одного боку, та новонародженими національними державами та білими російськими силами з іншого. Вона стосувалася різних підходів до проблеми державного будівництва. Більшовики набагато швидше зрозуміли свою місію у державному будівництві, пристосувавши "державницький” підхід своїх ліберальних і консервативних опонентів до лозунгу пролетарської диктатури. Українські лідери, як і політики інших новонароджених держав, з багатьох причин притримувалися самостійницького курсу з великими застереженнями і відкладали таке рішення на крайній випадок, "на чорний день”. Свої політичні амбіції вони пов’язували з набагато скромнішими планами національної автономії у демократичній, федеративній Росії. Окрім короткого періоду державного будівництва у часи Скоропадського, українські еліти надавали дуже мало уваги будівництву державних структур, очікуючи, що до влади в Росії прийдуть поступові, помірковані і федералістські партії.

Це особливо стосується політики Центральної Ради щодо будівництва національної армії. На відміну від неї, більшовики набагато краще зрозуміли політичний аспект громадянської війни і підпорядкували йому всі наявні у їхньому розпорядженні ресурси. Зокрема, їхні соціалістичні переконання не перешкоджали їм залучати до військового будівництва старорежимних офіцерів. Більшовикам вдалося досягти ефективного контролю над ними, ввівши у свою армію інститут комісарів і революційно-військових рад. Подібно вони використовували старорежимних чиновників, щоб встановити свій адміністративний контроль над завойованими територіями. Ці нововведеня виявилися настільки ефективними, що білі генерали й українські військові лідери з запізненням взялися копіювати їх.

Як білі, так й українські лідери не змогли встановити належного контролю над своєю армією, що вилилося в акти грабежу, терору, отаманщини і т.п.Петлюра мав ті ж проблеми, що й білі генерали з тією, однак, різницею, що він мав дуже мало офіцерів зі старої імперської армії, з яких можна було б вибудувати усю командну структуру.

Іншу принципову різницю складав терор. Білий терор й терор українських військ реалізовувався через вбивства, пограбування, насильства, які проводили недисципліновані офіцери, солдати і селяни. Червоний терор мав ті ж самі складники. З одною, однак, суттєвою різницею, що за характером він був організованим політичним терором, тобто керувався зверху. і діяв цілеспрямовано, а не випадково. В умовах громадянської війни така перевага мала вирішальне значення.

Теж саме можна сказати і про питання пропаґанди. Більшовики раніше своїх супротивників осягнули значення воєнної пропаґанди в умовах громадянської війни. Ефективність їхньої пропаґанди відзначалася двома чинниками: 1) розбудувою постійного і чисельного пропаґандистського апарату, який складався з комісарів й агітаторів; 2) приваблівістю простоти і ясності лозунгів. Як писав відомий діяч української революції Арнольд Марголін,

"кожний великий народний рух тільки тоді досягає намічених цілей, якщо вони є ясними і не дуже складними для сприйняття. Лозунги повинні бути короткими, стислими і за формою, і за змістом. "Більшовизм – це значить не воювати”, згадався мені лаконічний вислів солдат на виборах у Чернігівській губернії. А тут [в українському випадку] кликали народ на одночасне здійснення і національних, і соціалістичних ідеалів в їх складному переплетінні, надуманому кабінетними людьми, але дуже неяснім і туманнім для чоловіка від плуга чи станка, для величезної маси селянства, робітників, дрібних міських ремісників – словом, для всіх тих, хто не зачислявся тоді до буржуазії [і мав послужити соціальною базою Директорії. – Я.Г.]”[21].

Говорячи про причини перемоги більшовиків, варто не забувати, що ця перемога не була абсолютною. Після поразки німецького й угорського комуністичних повстань у 1919 р. та провалу більшовицького наступу на Польщу у 1920 р., їм не вдалося поширити полум’я світової пролетарської революції поза кордони колишньої Російської імперії. У межах же старої російської держави, їм довелося пітина компроміс з окраїнними національними рухами.

Еволюція поглядів Леніна на національне питання з цього погляду є особливо повчальною. До початку першої світової війни він був переконаним прихильником централізованої і неподільної Російської імперії. З цих позицій Ленін гостро критикував федеративну програму Драгоманова та спроби українських соціал-демократів Льва Юркевича (Рибалки) та ін. організувати український пролетаріат в окрему українську соціал-демократичну організацію. Коли ж він критикував одночасно російський уряд й російських націоналістів зарепресивну політику стосовно неросійських народів, то не тому, що жадав для Росії розділення на менші держави, а, навпаки, – оскільки така політика викликала спротив національних рухів і загрожувала цілісності російської держави.

Вибух національних революцій у 1917-1920 роках змусив Леніна сильно видозмінити свої плани. Розмах українського руху у 1917 р., невдача зі встановленням радянської влади у 1918 р. та хвиля антибільшовицьких селянських повстань в Україні у 1919-1921 рр. привели його до розуміння необхідності укладання компромісу з українським національним рухом та обережності у поведінці з українським селянством. Ленін відійшов від унітарних позицій і почав виступати за укладення федеративного союзу між Українською СРР та Російською РФСР. Полемізуючи з німецькою комуністкою Розою Люксембург, яка звинувачувала його у "розбещенні” українського націоналізму, Ленін вказував на результати виборів до Установчих виборів восени 1917 р. 5 млн. голосів, які одержали тоді українські партії, були, на його думку, доказом того, що з українським рухом треба рахуватися.

Результатом цих змін став ленінський план утворення Союзу Радянських Соціалістичних республік як федеративної держави. Щоправда, збереження централізованого контролю Москви над діяльністю місцевих ніби-то національних комуністичних партій зводив цю федеративну формулу нанівець. Але українці— принаймні формально – отримали право жити у складі власної автономної держави – право, якого їх позбавила Російська імперія, і в якому їм відмовляли білогвардійські сили. Коротко кажучи, без Української Народної Республіки не було б й Української Радянської Соціалістичної Республіки. У такому сенсі, поразка українських сил не була повною. За весь час радянської влади, існування хоча й формальної української держави у складі відновленої імперії, становило поважну проблему для Москви. Витрачаючи величезні зусилля для поборення автономістичних і самостійницьких стремлінь української політичної еліти, вона підривала свої внутрішні сили.

Українській революції так не вдалося утримати свою окремішність. Вона була втягнута у водоворот російських подій. Але разом з тим не можна не добачати іншого факту, що українська революція стала поворотною віхою у російсько-українських стосунках.Вона реалізувала той проект, який у 1846-1847 рр. був ідеалом для невеликого гуртка мрійників з Кирило-Мефодіїського братства – вилонення українства як окремої політичноїі культурної течії з загальноруського потоку. Величезне її учасників, що перед 1914 р. заледве уявляли собі існування України, під кінець революції ставали українськими патріотами. Цікавою з цієї точки зору була політична еволюція Нестора Махна. У його останніх відозвах виразно проступає національний момент – він виступає як захисник українського селянства й українського народу. Літом 1921 р. Махно серйозно розглядав можливість походу свого війська у Східну Галичину, на допомогу українському національному рухові[22]. Уже пізніше, в еміґрації, він написав трьохтомні мемуари, однією з головних тем яких було як "російська революція в Україні” стала "українською революцією”. Своїм обов’язком він бачив "українізацію” анархістького руху, і жалів, що не досить добре знає українську мову[23].

Приклад Махна показовий ще з іншого боку: "українізація” анархізму засвідчив появу політичної течії, яка до 1914 р. була відсутня в українському русі. Під кінець революції українське політичне життя було представлене цілим спектром різних партій і напрямків – від національного комунізму до монархізму. Подібну до Махна еволюцію переживали й політичні і культурні діячі, і немає сумніву, що якби українська держава утрималася, більшість з них були б лояльними до неї.

Та не менш важливим було те, що цей процес зачіпав не тільки верхівку суспільства. Революція засвідчила вибух національного почуття серед раніш несвідомих селян та робітників. Український комуніст-боротьбист Іван Майстренко у своїх спогадах описав ситуацію, типову для багатьох тогочасних сімей. Родина його батька була "малоросійською”, хоча у хаті панувала українська мова. Старші діти, з "передреволюційного” покоління, були виховані царською гімназією як люди російської культури, з іґноруванням усього українського. Молодші, формування яких припало на час революції, розмовляли уже рідною мовою і були українськими патріотами, дарма що його сестра була петлюрівкою, сам Іван Майстренко – боротьбістом, а його молодший брат став радянським письменником[24].

Тому цілковиту рацію мав Іван Лисяк-Рудницький, коли вважав, що

"було б помилково говорити про поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України, вона створила Україну як модерну політичну націю. На цьому фундаменті з цього часу розвивається все дальше українське життя”[25].

 





Взято з: http://history.franko.lviv.ua/gryc_r3.htm
Категорія: У ВОГНІ ВІЙНИ І РЕВОЛЮЦІЇ: 1914-192 | Додав: sb7878 (23.03.2009)
Переглядів: 2191 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017