Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Грицак. Нарис історії » У ВОГНІ ВІЙНИ І РЕВОЛЮЦІЇ: 1914-192

БІЛЬШОВИЦЬКЕ ЗАВОЮВАННЯ УКРАЇНИ
Попередній розділ
ЗМІСТ КНИГИ
Наступний розділ
Перемога більшовиків у великій мірі була результатом нової зміни орієнтирів українського селянства після декількамісячного досвіду денікінського режиму. Член Революційно-Військової Ради червоноармійської армії Григорій (Серго) Орджонікідзе у листі до Леніна від 19 листопада 1919 р. писав з України, що Денікін зламав собі шию на українському мужикові. Він переконував Леніна: "Чого б це не було варто, ми повинні на цей раз знайти з українським мужиком спільну мову”.

До таких же висновків наприкінці 1919 р. прийшла частина більшовицького керівництва включно з самим Леніним. "... Нам потрібен блок з селянством України” – такий був лейтмотив його тогочасних заяв. Ленін розробив проект резолюції "Про Радянську владу в Україні”, що після довгого і гострого обговорення була прийнята VIII Всеросійською конференції РКП(б) 3 грудня 1919 р. Резолюція обіцяла зміни в аграрній політиці, залучення до партійного керівництва українців, сприяння розвитку української культури. Вона підтверджувала, що РКП(б) "стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР”. 28 грудня Ленін написав спеціального "Листа до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним”, в якому запевнював у серйозності нового курсу.

Позиція Леніна, однак, була пройнята "революційною діалектикою”. Ґарантуючи політичні і культурні права українцям, він точно окреслював їхні граничні межі: здійснення цих прав не повинно вести до відриву України від Росії. "Хто порушує єдність і найтісніший союз великоруських і українських робітників і селян, той допомагає Колчакам, Денікіним, капіталістам-хижакам усіх країн”.

Більшовицький флірт з українським селянством тривав недовго. На початку 1920 р., коли воєнне становище радянської Росії значно покращилося, комуністичний уряд вернувся до старої політики "воєнного комунізму”. Суть цієї політики стосовно України образно виразив один партійний керівник: "загвинчувати Україну все міцніше і міцніше, щоб з неї побіг нарешті живильний сік не лише до Харкова [тодішньої столиці підрадянської України. – Я.Г.], але й до Москви”.

У результаті весною-літом 1920 р. популярність більшовиків знову почала падати катастрофічно швидкими темпами. Як доносили партійні інформатори, по селах говорять, що "робітничо-селянської влади нема, а є група, яка називає себе комуністами, які хочуть закабалити нас у ту панщину, яку несли наші пращури”. Зростання антибільшовицьких настроїв серед українського селянства відкривало новий шанс перед Петлюрою. 22 квітня 1920 р. у Варшаві він заключив з урядом Пілсудського військово-політичний союз про спільну боротьби з більшовизмом. Польська сторона визнавала Директорію УНР верховною владою України, а також приналежність до України Правобережжя. Натомість Петлюра відмовлявся на користь Польщі від Східної Галичини, Західної Волині, Холмщини, Підляшшя і Полісся.

Петлюра жертвував ідеєю соборності українських земель ради ідеї самостійності. На відміну від прагнень лідерів Центральної Ради та Скоропадського максимально включити у склад української держави етнічні землі, він змагав до того, що можна було реально досягнути у даних умовах. На його думку, базою української державності мала бути Східна Україна, а її визволення з під більшовицької влади – першочерговим завданням.

Варшавський договір між Польщею й Україною називали "договором Пілсудського і Петлюри”. У цьому означенні —багато гіркої правди: ані в українському, ані в польському суспільстві цей договір не користувався популярністю. Серед українців йому противилисяу першу чергу галичани. Грушевський і Винниченко в еміґрації звинуватили Петлюру у зраді ідеалів соціалізму ради сліпого націоналізму. У самому петлюрівському таборі голова уряду Ісак Мазепа подав у відставку, щоб уникнути відповідальності за наслідки союзу з Польщею. З боку польського суспільства українську політику Пілсудського підтримувала тільки невелика група його однодумців із лівого табору. Польський сейм й ширші політичні кола хоча активно не противился, але й не сприймали союзу з УНР.

25 квітня об’єднані польсько-українські війська перейшли Збруч і вступили в бої з Червоною Армією. У прокламації до украраїнського населення Пілсудський запевнював, що польські війська перебуватимуть на українській території доти, доки український уряд сам не зможе перейняти владу. Таке туманне формулювання відсувало термін перебування польських військ в Україні аж до "грецьких календ”. Польсько-українська співпраця затьмарилася уже в перші дні, коли частини УГА, що дезертирували з Червоної Армії в надії пристати до українського війська і боротися за українську самостійність, були оточені, розброєні й інтерновані поляками.

Польське командування застерігало військо, що ставить перед собою завдання не лише розгрому радянської армії, але й здобуття симпатій українського населення. Однієї тільки "паперової пропаганди”, з огляду на старий польсько-український антагонізм, не вистачало – все залежало від поведінки кожного польского солдата й офіцера. Учасники "виправи на Київ” твердять, що ставлення місцевих українців Правобережжя до них було майже приязним, на відміну від населення Галичини , Волині і Білорусії. Повсюди на шляху наступаючої армії можна було зустріти свідчення національного відродження та сліди діяльності повстанських загонів. Але до співпраці не доходило. У стосунках між обидвома сторонами чулася настороженність і недовіра. Як тільки польські війська опинилися на Правобережжі, польська військова адміністрація кинулася грабувати майно і вивозити його до Польщі. Політика реквізицій змусила ще раз піднятися українське селянство, на цей раз проти нових окупантів. З іншого боку, польський наступ й захоплення Києва, "матері міст руських”, викликали піднесення російських національних почуттів. Показово, що серед червоноармійських полковників, що воювали у радянсько-польській війні, більшість становили колишні царські офіцери.

7 травня 1920 р. об’єднані польсько-українські війська вступили у Київ. Але тріумф був короткотривалим: уже через тиждень радянські війська розпочали контрнаступ, а 11 червня вони взяли українську столицю. Після навального наступуКінної армії Будьонного в Україні та армії Тухачевського у Білорусії Пілсудський був відтиснутий під самі ворота Варшави.

Більшовики спішили внести революцію на територію Польщі, з надією поширити її звідтіля далі на Захід. Під час наступу Червоної Армії літом 1920 р. на території Галичини була утворена Галицька Радянська Республіка. У поспіху радянське командування не змогло скоординувати дії двох армій і відірвало наступаючі частини від тилу. Прорахунки радянської сторони врятували польський уряд від повної капітуляції. 16-18 серпня під Варшавою відбулася битва, у якій радянські війська зазнали нищівної поразки.

18 березня 1921 р.Ризі був підписаний мирний договір між Росією й Української РСР, з одного боку, та Польщею з другого. Обидві договірні сторони визнавали незалежність радянської України і Білорусії і встановлювали спільний кордон значно далі на схід від т.зв. лінії Керзона – лінії, яку у 1919-1920 рр. визнала Антанта як етнічний східний кордон Польщі. Ризький договір ґарантував окремою статтею культурні, мовні і релігійні права української, білоруської і російської меншості в Польщі та польської меншості в Україні, Білорусії і Росії.

Заким у Ризі тривали радянсько-польські переговори, Петлюра шукав зближення з білогвардійським рухом. Дорогу до порозуміння відкривала зміни у політичній лінії цього руху після того, як на початку квітня 1920 р. його очолив барон Петро Вранґель. Як виходець із балтійського дворянства, він виявив більше гнучкості у національному і селянському питанні. Вранґель відмовився від ідеї "єдиної і неподільної Росії” і обіцяв не порушувати автономних прав кубанського і донського козацтва, надати самоуправління кримським татарам та пробував нав’язати стосунки з Петлюрою і Махном. Він підписав закон про радикальну аґрарну реформу, що передбачала проведення розподілу землі між селянськими господарствами.

Всі ці зміни в ідеології білогвардійського руху були спрямовані на одержання нових союзників і забезпечення тилу, щоб осягнути головну мету – розгром більшовизму. 6 червня 1920 р. Біла Армія вийшла з Криму, і до кінця цього місяця оволоділа Північною Таврією, а у середині серпня перейшла у наступ на правий берег Дніпра і Донбас. Населення Півдня України проявляли певну терпимість до врангелівських військ: принаймні у тилу Врангеля не було селянських повстань, як свого часу у тилу Денікіна.

Успіхи Врангеля були можливими, доки більшовики були зайняті війною з поляками. Заключення Ризького перемир’я у жовтні 1920 р. дозволило їм зосередити свої ударні сили на Півдні. Разом з Червоною Армією проти Врангеля виступив Махно, який наприкінці вересня уклав новий союз з більшовиками. На початку листопада Червона армія під керівництвом Михайла Фрунзе впритул підійшла до Криму, і, форсувавши мілководну морську затоку Сиваш, з численними втратами прорвала систему могутніх земляних укріплень півострова. До середини листопада весь Крим був зайнятий радянськими військами, а Врангель з рештками своїх частин евакуювався морем до Туреччини, а далі – на Захід.

Вже перед самим відступом Врангель визнав Директорію як уряд України та право українців на самовизначення. Взамін за це Петлюра мав включитися в антибільшовицьку боротьбу. На другий тиждень листопада об’єднані українсько-російські сили під спільним українським командуванням перейшли польсько-радянський кордон, однак їх дуже швидко оточили червоноармійські загони. 21 листопада 1920 р. Петлюра востаннє перейшов зі своєю 30-тисячною армією Збруч у західному напрямку.

Після розгрому армій Петлюри, Пілсудського і Вранґеля більшовики остаточно перейняли контроль над територією України. Однак святкувати перемогу було ще рано: проти них в Україні залишалася діяти найчисельніша армія, якій нікуди було емігрувати – українське селянство. Воно не визнавало радянської влади в Україні і воліло дивитися на неї через приціл рушниці. У жовтні 1920 р. Ленін змушений був визнати, що Україна є радянською лише формально, оскільки справжня влада належить повстанцям. Армія Махна, яку після перемоги над Вранґелем знову проголосили поза законом, контролювала цілі реґіони у центрі та півдні України. Червоній Армії доводилося вести боротьбу не з окремими селами і хуторами, а цілими волостями.

В умовах безперервних селянських повстань український уряду Польщі виробив відчайдушний план – ввести в Україну свої військові частини, щоб об’єднати всі партизанські загони і вимести звідти більшовицьку владу. З інтернованих у польських таборах вояків УНР була сформована Українська Повстанська Армія. У листопаді 1921 р. під проводом генерала Юрія Тютюнника вона розпочала Другу Зимову Кампанію. Однак ця кампанія тривала набагато коротше за першу. Головна повстанська група була оточена 7 листопада 1921 р. біля містечка Базар на Житомирщині червоною кіннотою під проводом Григорія Котовського. Частина бійців загинула у битві. Інша група разом з штабом прорвали оточення і 20 листопада відійшли на територію Польщі. Більшість, однак, потрапили у полон. 359 чол. з них були розстріляні 23 листопада, відмовившись перейти на бік радянської влади.

Крах Другого зимового походу піднімає питання, чому повстанцям не вдалося підняти повстання проти радянської армії. Традиційна інтерпретація зводиться до того, що селяни у той час заспокоїлися після заміни продрозкладки продподатком. Оскільки зникла головна причина їхнього невдоволення, то вони припинили боротьбу проти радянської влади. Таке пояснення не враховує того факту, що нова економічна політика в Україні була введена значно пізніше, аніж у Центральній Росії – більшовики не могли утриматися від спокуси максимально витиснути з українських села "живильні соки”. Антибільшовицькі селянські повстання в Україні і на Кубані продовжувалися ще дуже довго у 1920-х рр.

Найправдоподібнішим поясненням причини поразки повстанської хвилі є відсутність політичного центру, навколо якого вона могла б об’єднатися і перетворитися на стабільну силу. Самим селянам, як відомо, дуже важко перейти від почуття соціального невдоволення до організованої політичної діяльності. Загони Тютюнника вступили в Україну пізньої осені, коли повстанці пішли зимувати по домівках. З іншого боку, радянська влада, розправившись з ворогами в інших частинах контрольованої нею територій, змогла зосередити в Україні величезні сили. Під кінець жовтня 1920 р. більшовицькі сили становили 46% усіх військових загонів, що перебували на українській території (решту 54% відсотків розподілялися між білогвардійцями (19%), поляками (19%), уенерівськими (8%) і повстанськими (8%) загонами). Й останнє – основна маса населення була змучена 7 роками безперервної війни. Для багатьох кращим був жахливий кінець, аніж жах без кінця.



Взято з: http://history.franko.lviv.ua/gryc_r3.htm
Категорія: У ВОГНІ ВІЙНИ І РЕВОЛЮЦІЇ: 1914-192 | Додав: sb7878 (23.03.2009)
Переглядів: 786 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017