Попередній розділ

ЗМІСТ КНИГИ

Наступний розділ

Подібно до того, як політика Скоропадського була запереченням курсу Національної Ради, діяльність Директорії була прямою антитезою до гетьманського режиму. Декларація від 26 грудня 1918 р. оголошувала Україну вільною від карних експедицій, старост, жандармів та "інших злочинних інституцій пануючих клас”. Відмінялися всі закони й постанови гетьманського уряду в сфері робітничої політики. Дрібні і середні селянські землеволодіння залишалися непорушними, а решта земель повинні були перейти у користування безземельних і малоземельних селян, у першу чергу тих, хто брав участь в антигетьманському повстанні. Було відновлено також національно-персональну автономію.

Українська революційна демократія не змогла оцінити позитивних сторін гетьманського режиму, в першу чергу – залучення до будівництва української держави всіх лояльних фахових елементів, незалежно від соціального і національного походження. У тому сенсі Директорія продовжувала лінію Центральної Ради. Декларація від 26 грудня позбавляла права голосу "класи не трудові, експлуататорські, які живляться і розкошують з праці клас трудових, які нищили край, руйнували господарство й означали своє правління жорстокостями й реакцією”. Таке формулювання викликало непорозуміння і суперечності: чи до експлуататорських класів слід зараховувати адвокатів, лікарів, журналістів і т.п. – людей, без яких нормальне функціонування будь-якого сучасного суспільного організму є просто неможливим?

За соціалістичною риторикою й белетризованою формою Декларації від 26 грудня вгадувалася постать її автора, Володимира Винниченка. Він відігравав провідну роль у Директорії від моменту її утворення (15 листопада 1918 р.) аж до його добровільної відставки 10 лютого 1919 р. Зразу ж після першої радянської окупації Винниченко написав блискучу п’єсу "Між двох сил”,у якій він розкрив увесь трагізм українських соціалістів які опинилися між українським національним рухом і російським більшовизмом. П’єса підштовхуваладо висновку про потребу раз і назавжди припинити соціальне експериментування і розпочати "позитивну” працю на національному ґрунті. Однак досвід першого року революції мало навчив Винниченка. Основним змістом української революції він вважав не національне питання, а прагнення "селянсько-робітничих” мас до "всебічного визволення” – соціального, національного, політичного, морального, культурного і т.д. Винниченко був прихильником введння в Україні радянської влади, пропонуючи надати їй національного характеру.

Іншу течію в Директорії уособлював Симон Петлюра. Від Винниченка його відрізняла менша схильність до утопічних проектів і готовність співпрацювати навіть з "буржуазією” ради торжества національної справи. Протягом 1919 р. він все більше віддалявся від соціалістичних поглядів своєї молодості і еволюціонував у бік націонал-демократичної орієнтаціїї.

Період політичного і воєнного тріумфу Директорії тривав недовго. Ознаки занепаду сил виявилися дуже рано. Соціальний момент надавав антигетьманському повстанню масового характеру, але водночас служив причиною його внутрішньої слабості. Армія Директорії, що виросла з могутнього зриву селянських мас у боротьбі за землю й волю, як тільки цю безпосередню мету досягнено, стала швидко розпадатися. Селяни не хотіли воювати далі і поверталися до своїх домівок.

Послаблення військових сил Директорії виявилося дуже несвоєчасним перед лицем нової хвилі більшовицької інтервенції з Півночі. 6 грудня 1918 р. більшовицькі війська під керівництвом Володимира Антонова-Овсієнка перейшла у наступ на Україну. 3 січня 1919 р. вони взяли Харків, а 12 січня – Чернігів. Становище Директорії стало критичним. 2 лютого 1919 р. вона покинула Київ й перебралися спочатку у Вінницю і Рівно, а з середини червня – до Кам’янця-Подільського.

Ситуація ще більше ускладнилася після появи на Півдні України на початку грудня 1918 р. французького десанту. Під час переговорів з українським урядом французьке командування висунуло умови, що мали характер ультиматуму: виведення зі складу Директорії Винниченка, Петлюри і Чехівського як головних "провідників більшовицького курсу”, підпорядкування своїй команді української армії, залізниць і фінансів. Справа ж державної незалежності України перекладалась на вирішення мирної конференції в Парижі.

До зовнішніх загроз додавалися внутрішні розколи. Командир одного із найбільших військових з’єднань, отаман Матвій Григор’єв перейшов на сторону більшовиків, після того, як Директорія не дозволила йому "скинути французів у море”. А командуючий українською армією в Лівобережній Україні отаман Петро Болбочан, у знак протесту проти пробільшовицької політики лідерів Директорії самочинно покинув лінію фронту і разом зі своїми частинами рушив на з’єднання з російськими добровольцями.

Усвідомлюючи катастрофічність становища на фронті, Директорія перш за все шукала компромісу з французьким командуванням. Для цього соціалістичний кабінет міністрів Чехівського був замінений більш розсудливим, "буржуазним” урядом Сергія Остапенка. Винниченко відмовився від посади голови Директорії і виїхав з України. Директорію очолив Петлюра, який, намагаючись пристосуватися до вимог Антанти, покинув соціал-демократичну партію. З цього часу ім’я Петлюри стало єдиним символом українських визвольних змагань. Але для багатьох неукраїнців це ім’я стало ще й синонімом анархії, безпорядку і насильства, яке хвилею прокотилося в Україні весною і літом 1919 р.

Найбільше постраждало від цієї хвилі єврейське населення. В антиєврейських погромах на Україні у 1918-1920 рр. загинуло, згідно з даними єврейських джерел, щонайменше 30 тис. євреїв. Найбільше погромів здійснили самозвані "отамани” і "батьки”, які, хоч і виступали від імені Директорії, нерідко відмовлялися виконувати її накази, кидали фронт і поверталися у свої рідні місця. На контрольованих ними територіях вони вели себе як самозвані царки. На їхню частку припадає 40% погромів. Ще 20% припадало на банди, які часто не мали жодного політичного пов’язання. До погромів вдавалися російські Біла (20%) і Червона (6%) Армії. Найкривавіші погроми вчиняв Матвій Григор’єв, колишній офіцер російської армії, який спочатку воював під прапорами Директорії, пізніше – Червоної Армії, і, зрештою, збунтувавшись проти більшовиків, самочинно проголосив себе отаманом України і провадив військові дії на власну руку, аж поки не був вбитий Нестором Махном наприкінці липня 1919 р.

Ні українським, ні єврейським лідерам не бракувало добрих намірів покінчити з погромницькою хвилею. Директорія, продовжила ліберальну лінію Центральної Ради щодо єврейського населення. Вона відновила закон про національну персональну автономію, поширивши його лише на євреїв. Сам Петлюра звертався до війська з численними закликами припинити погроми й вимагав покарання винних військовим трибуналом. Ці зусилля принесли свої скромні результати: у період між червнем і жовтнем хвиля насильств була призупинена. Але українському керівництву не вдалося контролювати ситуацію. Хоча головнокомандуючий українськими військами Олександр Греков наказував віддавати погромників під суд військового трибуналу, при загальному розкладі військ не можна було перевірити, чи виконувались ці наказина відстані більше декількох верст від його місцезнаходження.

Українські лідери весною і літом 1919 р. представляли собою нечисленну й позбавлену впливу соціальну групу, яка знаходилася на самій вершині вулкану насильства й анархії. Їхня трагедія полягала в тому, що вони розбудили сили, з якими не могли справитись. І виконавці, і жертви погромів були спадкоємцями Російської імперії, політична система якої не давала своїм громадянам ні досвіду, ні легального механізму для мирного розв’язання суспільних конфліктів, ані розуміння своїх прав. Що досвід російського політичного життя, вірніше – його повна відсутність, зіграв вирішальну роль у справі антиєврейських погромів в Україні, переконує приклад і галицьких січових стрільців. Ці найдисциплінованіші частини українського війська не вдавалися до насильства по відношенню до мирного населення. Єврейські жителі українських містечок впрошували українське командування розквартировувати в їхніх кварталах галичан, твердо знаючи: де зупиняються галичани, там не буде погромів. Але за плечами галицьких солдатів стояла австрійська школа парламентаризму, громадського життя і національної толерантності – всього того, що бракувало колишнім підданним Російської імперії.

Окремі українські політики зверталися до французького командування з проханням виступити з засудженням погромів, оскільки саме слово "Антанта” мало ще гіпнотичний вплив для значної частини населення України. Але французи відмовилися, мотивуючи свою відмову небажанням втручатися у внутрішні справи України. Мало хто, однак, у той час усвідомлював, що дні Антанти на Україні вже полічені. 6 квітня 1919 р. воно поспішно евакуювало свої війська з Одеси і чорноморського узбережжя під ударами отамана Григор’єва. Поспішність, з якою проводилася евакуація, пояснювалась тим, що й серед самої французької армії почали проявлятися пробільшовицькі настрої.

Весь подальший перебіг української революції після весни 1919 р. – це історія калейдоскопічної зміни урядів, відчайдушних спроб досягти на фронті нових перемог після все частіших військових поразок, розпачливих пошуків союзників та безуспішних намагань одержати визнання серед тих держав, які на мирній конференції у Парижі вершили долю післявоєнної Європи.

Українська Народна Республіка виявилася маложиттєздатним державним утворенням. Але у часи революції слабість і силу варто оцінювати у релятивних мірках. У 1919 р. жодна зі сторін, яка вела боротьбу в Україні, не мала вирішальної переваги сил. Загальне співвідошення сил у травні 1919 р. між більшовиками, поляками, армією УНР, білогвардійцями, бандами Григор’єва й Українською галицькою армією становило 30:21:14:10:8:17 (не враховані дані про числельністьпартизанських загонів, чисельність яких у 1919 р. коливалася 20 до 100 тис. чол). Навіть якщо одна сторона й добивалася вирішальної переваги в силі, то її перевага могла компенсуватися тимчасовими союзами між її супротивниками. Так, весною 1919 р. не червоноармійці, а Махно утримував в Україні весь більшовицький фронт проти Денікіна.

Особливістю формування армій було те, що всі вони мали плинний особовий склад. Були випадки, коли одні і ті самі бійці по 3-4 рази побували по черзі і в Білій, і в Червоній армії. Факти частого дезертирства підривають міф про ніби-то класовий характер цих армій: мовляв, Червона була робітничо-селянською, а Біла – офіцерсько-буржуазною. Насправді, основну масу солдатів у кожній армії, що воювали на території України у 1919 р., складали українські селяни.

В умовах, коли жодна зі сторін не мала рішучої переваги, результат військових дій залежав від того, кому надавало підтримку українське селянство. Але його лояльність була дуже мінливою. Спочатку воно підтримало Центральну Раду проти Тимчасового Уряду, пізніше більшовиків проти Центральної Ради. Селяни були основною силою у боротьбі Директорії проти Скоропадського, а потім, охоловши до неї, дозволили більшовикам відтиснути її з Лівобережної України. Весною 1919 р. вони повстали проти більшовиків і вітали Денікіна, щоб ще через декілька місяців виступити проти Денікіна й вітати більшовиків.

Така мінливість у поведінці українського селянства закономірно викликає питання: які цілі насправді переслідували селяни у цій війні всіх проти всіх? Були це чисто соціальні вимоги, а чи невдоволення українського селянства мало й національний вимір? Найпростіша відповідь, який пропонував "здоровий глузд”, була та, що селянство позбавлене будь-якої ідеології і воювало лише ради власного добра і наживи.

Однак це було зовсім не так. Показовим був приклад махновщини – масового повстанського руху селян Півдня України. Політичною ідеологією його керівника, Нестора Махна , був анархізм. Але цей анархізм віддавав певною місцевою специфікою, яка робила його не схожим на традиційні доктрини російського анархізму. У поведінці бійців його загонів та їхніх уявленнях про соціальну справедивість махновців легко вгадувалися старі традиції низового козацтва і гайдамаччини. Як писалося у донесенні Вищої військової інспекції УСРР (березень 1919 р.), "частини батька Махна міцно просякнуті духом і тенденціями відчайдушного вільного Запоріжжя”. З другого боку, повстанці виявляли почуття сильної прив’язаності до своєї території. Вони наймужніше боронили ту ділянку фронту, де були їхні рідні села, сім’ї і земля. Як правило, вихід повстанських військ поза межі цієї території негативно позначувався на їхній боєздатності. Це почуття територіального патріотизму при певних обставинах легко могло еволюціонувати у національне почуття, особливо якщо ворог розмовляв неукраїнською мовою.

Найсильніше ці риси проявилися у антибільшовицькому повстанському русі, що весною-літом 1919 р. охопило Правобережну Україну. Тут, як писав Антонов-Овсієнко у доповідній записці Леніну, "робота надзвичайки і продекспедиторів, які спираються на "інтернаціональні” загони, відроджує націоналізм, підіймає на боротьбу з "окупантами” все населення без землі”. Національний характер конфлікту підсилювався тим, що для придушення селянських повстань більшовики висилали частини, сформовані з китайців, латишів, естонців, сербів, росіян, оскільки українським частинам не можна було довіряти – вони нерідко переходили на бік повстанців.

У середині 1919 р. українські повстанці володіли майже цілою Україною, за винятком Волині і Поділля, де перебувала армія УНР. Загальна чисельність повстанців, за даними білогвардійської розвідки, становила бл. 250 тис. чол. До повстанського руху в окремих районах долучалася українська соціалістична інтеліґенція, яка перебирала у свої руки керівництво.

Різке погіршення ситуації більшовиків на Україні внаслідок селянських повстань у тилу дозволили Білій Армії Денікіна та військам УНР літом 1919 р. розгорнути успішний похід проти більшовицької влади. 31 серпня 1919 р. війська УНР, підкріплені загонами УГА, та денікінські частини, наступаючи з різних сторін ввійшли у Київ. Однак між обидвома арміями зразу ж виник конфлікт навколо питання, хто встановить свій контроль над Києвом. Український головнокомандуючий генерал Антін Кравс від імені галицьких військ підписав договір з денікінцями про добровільний відступ з Києва.

Але армії Денікіна теж не вдалося розвинути свого успіху.Виступаючи під лозунгом відновлення "Великої Росії”, білі генерали здебільшого діяли на неросійських етнічних територіях. Однак вони не хотіли йти на жодні компроміси з національними рухами. Денікіну була осоружна сама думка, що росіян у Києві можна звести до статусу національної меншості. Український рух був оголошений зрадницьким, а назву "Україна” взагалі заборонено – замість неї вживали "Юг России”, "Малороссия”. Національна політика Денікіна була самовбивчою. Він не спромігся провестиземельну реформу, але принаймні міг укласти політичні союзи з окраїнними національними рухами на базі федерації. Це дозволило б йому позбутися найголовнішої слабості білогвардійського руху – відсутності міцного тилу. До того ж, Добровольча Армія не устояла перед загальною для всіх військ споскусою вдатися до реквізицій, погромів і грабунків. Це вирішило її долю в Україні, бо, як ствердив сам Денікін, "грабіжники не можуть довго залишатися на місці грабежу”.

У вересні 1919 р. в тилу денікінської армії розпочалося масове селянське повстання. Український уряд хотів скористатися з нього, але на перешкоді стали суперечки між східно- та західноукраїнськими лідерами. Уряд ЗОУНР боявся йти на конфронтацію з білогвардійським рухом, тому що розраховував найти спільну мову з Антантою. Директорія, знаючи про крайні антиукраїнські настрої Денікіна, все більше схилялася до союзу з Польщею.

Нарешті, в кінці вересня, обидва українські уряди дійшли до згоди і розпочали спільні військові дії проти Білої Армії. Несподівано посеред осені вдарили холоди, які спровокували епідемію тифу. Затиснуте між трьома ворогами – російськими білогвардійцями, поляками й більшовиками – й заблоковане Антантою українське військо понесло величезні втрати. Українське керівництво не могло одержати навіть медикаментів для допомоги армії й цивільному населенню. У цьому "трикутнику смерті” армія УНР втратила до 70% свого складу. Начальна Команда УГА під тиском розпачливих обставин підписала пакт з генералом Денікіним про перехід під його командування. Покинення УГА українського табору унеможливило взагалі будь-які дальші військові операції. 17 листопада в Кам’янець-Подільськ, останню столицю української держави вступили польські війська.

Загнаний у безвихідь, 4 грудня 1919 р. Петлюра вирішив припинити регулярні військові дії і перейти до партизанської боротьби. 6 грудня 1919 р. 5 тис. вояків УНР під проводом Михайла Омеляновича-Павленка та Юрія Тютюнника виступили у "Зимовий похід” по тилах більшовиків і Денікіна. Сам же голова Директорії Симон Петлюра 5 грудня 1919 р. покинув Україну й приєднався до української місії у Варшаві.

Водночас зазнала катастрофи й армія Денікіна. Під тиском більшовицького наступу й селянських повстань в тилу білогвардійські частини у листопаді 1919 р. відступили до Криму, своєї бази на чорноморському узбережжі.Частини УГА, знову опинившись у безвихідній ситуації – Денікіна було розбито, зворотня дорога до Петлюри закрита, а Румунія відмовила їм у притулку, – у лютому 1920 р. перейшли на сторону більшовиків й одержали назву Червоної Української Галицької Армії. На початку грудня 1919 р. більшовики взяли Київ і на початку 1920 р. контролювали всю територію УНР, за винятком Волині і Західного Поділля, окупованих восени 1919 р. польською армією.