Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Грицак. Нарис історії » У ВОГНІ ВІЙНИ І РЕВОЛЮЦІЇ: 1914-192

ЗУНР: УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА МІЖ СЯНОМ І ЗБРУЧЕМ
Попередній розділ
ЗМІСТ КНИГИ
Наступний розділ


Коли пізньою осінню 1918 р. на Східній Україні вирішувалася доля держави Скоропадського, на західноукраїнських землях визрівали події, які ставили українське питання на цілком іншу площину. Влиття галицького струменя перетворювало дотеперішні українські революційні змагання з питання виключно внутрішньої реорганізації колишньої Російської імперії у питання встановлення стабільного політичного порядку у всій Центральній та Східній Європі.

Поштовхом до нового повороту у розвитку політичної ситуації була воєнна поразка Центральних держав, які з весни 1918 р. контролювали майже всю українську територію. Внаслідок зміни міжнародної кон’юнктури становище українців дуже ускладнилося. У новій післявоєнній Європі вони опинилися у таборі переможених, а не переможців. У планах Антанти не було місця на утворення незалежної української держави. До того ж ідея утворення українського коронного краю в Австрії із Східної Галичини та Північної Буковини була головним змістом таємного додатку до Берестейського мирного договору між Україною й Центральними державами. Молоді українські дипломати не зуміли зберегти таємницю, і зміст угоди швидко став відомим польській стороні. Австрія швидко денонсувала таємну угоду, але цей факт дозволив польським політикам представити перед Антантою питання української державності в Галичині як "австро-німецьку інтригу”.

18 жовтня 1918 р. збори українських послів віденського парламенту, депутатів галицького і буковинського сеймів та представники українських політичних партій обидвох країв утворили у Львові Українську Національну Раду. Вона повинна була виробити свій план розв’язання українського питання. Основним предметом суперечок стало питання про взаємовідношення української влади в Галичині, Буковині і Закарпатті з самостійною українською державою на сході України. Молодші і найбільш радикально настроєні депутати виступали за негайне проголошення об’єднання українських земель Австро-Угорщини з "Великою Україною”. Керівництво Національної Ради на чолі з Євгеном Петрушевичем, однак, відлякував пануючий у Східній Україні політичний хаос (уряд гетьмана Скоропадського доживав свої останні тижні). Окрім того, проголошення об’єднання зі Східною Україною означало б розрив з Австрією. На цей крок, виховані в школі австрійської лояльності й поваги до легітимності, галицькі політики не наважувалися. Великою ілюзією провідних галицьких політиків була думка, що доля західноукраїнської держави вирішуватиметься у Відні. Тому Виконавчий комітет Народної Ради виїхав до столиці Австрії, залишивши на місці лише невелику делегацію на чолі з Костем Левицьким.

Політика керівництва Національної Ради неминуче довела б до краху, якби не група молодих українських політиків та січових стрільців. Вони були прихильниками рішучих дій. Якраз у той самий час, коли у Відні австрійська Рада міністрів дебатувала над справою Східної Галичини, таємний Український військовий комісаріат видав розпорядження про здобуття влади у Львові військовою силою. Операцію очолив молодий сотник Дмитро Вітовський 29 жовтня він переїхав з Чернівців, місця стаціонарного перебування січових стрільців, до Львова. Члени Національної Ради були повідомлені про військове повстання уже після того, коли були видані накази і розпорядження про захоплення Львова українськими частинами.

Операція була проведена блискавично і без проливу крові. Всі державні будинки, казарми й важливі об’єкти у Львові зайняли українські частини. Над ратушею був вивішений синьо-жовтий прапор. Жителі міста, які в ніч на 31 жовтня ще лягали спати підданими Австрійської імперії, раноком наступного дня прокинулися громадянами української держави (з 9 листопада, згідно офіційної назви – Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР)).

Політична дійсність 1 листопада 1918 р. здавалася полякам "кошмаром, взятим із поганого сну”. У політичному сенсі вони "проспали” українське національне відродження, злегковаживши його як нібито "австрійську інтригу”, що, окрім групки інтеліґентів, немає за собою вагомих соціальних сил. На момент проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) польської держави ще не існувало – вона виникла декількома днями пізніше. На час описуваних подій польські політики розважували над двома концепціями повоєнного влаштування кордонів у Східній Європі. Обидві опирались на те положення, що затиснута між Росією і Німеччиною Польща не має шансів вижити, якщо буде слабосильною державою. Але висновки з цього робилися цілком протилежні. Лідер польської ендеції Роман Дмовський вважав, що білоруський, литовський, український національні рухи на "східних польських кресах” не мають достатніх державотворчих потенцій. З другого боку, відновлена Польща теж не мала б достатньої сили вдержати ці території повністю у складі своєї держави. Найменшим злом для Дмовського було встановлення польсько-російського кордону, який би перетинав білоруські, литовські і українські землі й був би розташований майже на одинаковій відстані як від Варшави, так і від Москви.

Зовсім іншою була концепція Юзефа Пілсудського, яка поділяли більшість польських соціалістів. Вони прагнули розвалу й ослаблення імперської Росії шляхом створення федерації самостійних білоруської, литовської, польської й української держав. Найслабшим місцем цієї концепції було, однак, те, що вона не виходила за межі лозунгів. Федералістичні ідеї, слабо розроблені й романтично забарвлені, не могли стати серйозним поборником лінії Дмовського, що ґрунтувалася на прагматичному й легко зрозумілому почутті "національного егоїзму”. Навіть ті з поляків, хто розцінював війну з українцями як непотрібну і шкідливу, залишався при думці, що оборона Львова є вимогою обов’язку захисту вітчизни.

Перші сутички між поляками й українцями вибухнули в Львові вже 1 листопада 1918 р. У перші ж дні виявилися слабі сторони українського війська. Солдати, здебільшого вихідці з села, непевно почували себе в місті і не мали досвіду вуличних боїв. Дуже гостро серед українських військ відчувався брак офіцерів. Крім об’єктивних слабостей, українське військове керівництво допустило серйозні помилки і прорахунки. Воно мало всі можливості, щоб в зародку знищити опір, якщо проявило б більше рішучості і злагодженості в діях.

Тактичні прорахунки українського війська були причиною того, що після трьохтижневих боїв воно було змушено 21 листопада покинути Львів. Майже одночасно зі Львовом розгорілися бої за Перемишльську фортецю і за встановлення контролю над Бориславсько-Дрогобицьким нафтовим басейном. Військові сутички при загальній рівновазі сил переросли у затяжний конфлікт. Почалася справжня польсько-українська війна. Найбільша іронія полягала в тому, що ця війна розгоралася саме в той час, коли весь західний світ святкував встановлення миру.

Непримиренність обидвох сторін випливала із різниці їх психологічних постав. Для українців це була боротьба за власну свободу проти національного поневолення. Вони з розумінням і повагою поставилися до визвольних змагань поляків, але лише при умові, що ці змагання не будуть вестися на українській етнічній території. Абсолютно протилежною була польська позиція. Поляки відчували себе історичною, державною нацією, якій належить право на Галичину. Українське збройне повстання вони сприймали як пряме продовження "варварських бунтів”, "гайдамацької різні” XVII -XVIII ст. А українське військо було для них лише"бандою”, яка не заслуговувала ні на пощаду, ні на людське відношення. Іншим важливим психологічним моментом було те, що поляки почували себе на стороні переможної Антанти, тоді як українцям здавалося, що весь світ повстав проти них. Це надавало боротьбі особливо відчайдушного характеру.

Покинувши Львів, український уряд разом з командуванням переїхали до Тернополя, а з кінцем грудня – до Станіславова. Ще раніше, 11 листопада від ЗУНР відпала Буковина, окупована румунськими військами. У Тернополі розгорнулась робота по реорганізації регулярної Української Галицької Армії (УГА), створеної на основі легіону УСС. Зміцнення армії стало можливе завдяки встановленню контактів з Наддніпрянською Україною. Командуючим (начальним вождем) УГА з початку грудня став наддніпрянець генерал Михайло Омелянович-Павленко. Ще 10 листопада, у розпал боїв за Львів, Українська Національна Рада уповноважила уряд (Державний секретаріат) прийняти всі необхідні міри для об’єднання українських земель в одну державу. 1 грудня 1918 р. у Фастові делегація ЗУНР разом з Директорією Української Народної Республіки ухвалила попередній договір про злуку новох держав. 22 січня 1919 р. у Києві, на Софіївській площі, під час урочистої маніфестації було проголошено, що "від сьогодні Західна Україна лучиться з Великою Україною в одно нероздільне тіло, соборну та суверенну державу”. Від моменту проголошення "Акту про злуку” Західноукраїнська Народна Республіка була перейменована у Західноукраїнські області Української Народної Республіки (ЗОУНР).

На плечі ЗОУНР впав весь тягар польсько-української війни. Українська Народна Республіка, сама була втягнута у військовий конфлікт з більшовиками на сході, і тому не могла допомогти новоприєднаним областям на заході. Весь грудень-січень пройшов у спробах українських військ відвоювати Львів. У той час, коли українці були найближчими до успіху, до Галичини приїхала місія Антанти на чолі з французьким генералом Жозефом Бартельмі. Місія мала завдання розв’язати польсько-український конфлікт, переклавши справу державної приналежності Галичини на вирішення майбутньої Паризької мирної конференції. Ціною перемирення мав послужити територіальний компроміс з обидвох боків. Лінія розділу двох ворогуючих сторін ("лінія Бартельмі”) залишала третину Галичини , разом зі Львовом і Бориславсько-Дрогобицьким нафтовим басейном по польському боці, решта земель переходила до українців. Водночас місія Бартельмі запевнювала, що у випадку згоди українського уряду на цей компроміс Антанта визнає західно-українську державу і надасть їй всеможливу допомогу.

Пропозиція Бартельмі була реальною можливістю для розв’язання польсько-українського конфлікту. У випадку її прийняття ліквідовувався західний фронт об’єднаної української держави і основний тягар боротьби переносився на Схід, де війська Директорії безуспішно намагалися здержати натиск більшовицьких військ. Прихід УГА на допомогу Директорії створило б військову перевагу українців на східному фронті. До того ж, збереження території ЗОУНР, хоч і значно обкроєної лінією Бартельмі, для української сторони створювало добре зорганізований цивільний тил для військових дій на Сході. Одним словом, пропозиції Антанти давали об’єднаній молодій українській державі добрий шанс вистояти у боротьбі з численними противниками.

Цей шанс не було використано. Серед галицьких українців переважала думка, що місія Бартельмі вислана спеціально для стримання успішного наступу УГА на Львів. Здобуття Львова вважалася справою декількох найближчих тижнів, якщо не днів. Прийняти пропозицію Бартельмі, на їхню думку, означало створити загрозу для соборності України, адже місія обіцяла визнання Антанти тільки для галицької держави. Тому позиція галицького уряду зводилася до слів наказу генерала Омеляновича-Павленка до Української Галицької Армії: "Хай нас розсудить залізо й кров!” Залізо й кров розв’язали справу не в користь українців. Поляки використали коротке перемир’я під час візиту Бартельмі для зміцнення своєї армії. Польські війська витіснили українців від Львова і весною 1919 р. повністю перебрали воєнну ініціативу у свої руки.

Невдачі на фронті контрастували з успішною внутрішньою політикою західноукраїнського уряду. За весь час тривання польсько-української війни в українському тилі панували лад та безпека. Політична стабільність та громадянський мир забезпечувались перш за все усталеною двопартійною системою – більшість місць у Національній Раді належала націонал-демократам та їхнім політичним опонентам – радикалам. Крім того, націонал-демократи уступили певну кількість своїх місць іншим партіям, щоб забезпечити їм повноцінну участь в законодавстві й виконавчій владі. Це створило можливість утворення уряду національної коаліції. В умовах постійної розрухи й військових дій урядові вдалося налагодити адміністрацію краю, уникнути загрози поширення голоду й епідемій, забезпечити функціонування шкіл, пошти, телеграфу й залізниці. Доказом зрілості української влади був той факт, що за весь період польсько-української війни на території ЗОУНР не було масових репресій проти цивільного неукраїнського населення. У цьому відношенні поведінка західноукраїнського уряду вигідно відрізнялася від польської влади, яка до пустилася анти-українських й анти-єврейських погромів. Щоб уникнути міжнаціональних конфліктів, національним меншостям (полякам, євреям і німцям) гарантувалися широкі права, зокрема пропорційне представництво у Національній Раді та право звертатися до державних органів своєю мовою (державною мовою була визначена українська). Аграрна політика ЗУНР теж відрізнялася прагматичністю. На відміну від соціалістичних експериментів УНР, Національна Рада поклала в основу земельної реформи право приватної власності. Експропріації підлягали лише державні землі, землі, що належали до членів пануючої династії, землі двірські і духовні, землі, набуті з метою спекуляції, а також ті, які перевершували певну дозволену норму площі.

Приклад ЗУНР наочно показував переваги австрійської правової школи над російським правовим нігілізмом, в атмосфері якого виросли східноукраїнські політики. Галицькі державні діячі якби здавали екзамен на свою політичну зрілість, і з цієї точки зору результати їхньої праці заслуговували найвищої оцінки.

Але успіхи державного будівництва начисто перекреслювалися військовими невдачами. У квітні 1919 р. на польсько-українському фронті відбулися докорінні зміни у розстановці сил: з Франції сюди прибула 110-тисячна армія генерала Юзефа Галлера, сформована з числа польських військовополонених, колишніх австрійських солдат й офіцерів. За розпорядженням Антанти ця армія мала вести військові дії з більшовиками, але польське командування обійшло цю умову і використало її у боробтьбі з українцями. У середині травня польські війська, підкріплені армією Галлера, перейшли у загальний наступ, і до початку червня зайняли майже всю Галичину, за винятком невеликого трикутника між р.Дністер і р.Збруч. 23 травня румунські війська перейшли галицько-буковинську границю і зайняли Коломию і ціле Покуття аж по Дністер.

Становище української влади виглядало безнадійним. 9 червняНаціональна Рада передала президенту ЗОУНР Євгенові Петрушевичу диктаторські повноваження. Ставши диктатором, Петрушевич назначив нового начального вождя УГА, наддніпрянського генерала Олександра Грекова.

Наступні два тижні були свідками останнього відчайдушного наступу УГА (т. зв. "чортківської офензиви” (наступу)). Було відвойовано майже половину території, зайнятої польськими військами з середини травня. УГА швидко просувалася вперед, і знову опинилася близько воріт Львова. Успіх не вдалося закріпити через недостачу амуніції. 27 червня командування польськими військами у Галичині перейняв у свої руки сам Пілсудський. Зорганізована ним контратака відкинула українців на попередні позиції. Лише слабість натиску польських військ та вдало спланований і проведений відхід врятував УГА від повного знищення. 16-18 липня війська ЗОУНР перейшли р.Збруч, залишивши всю Східну Галичину у руках польської влади.

Політичним результатом дев’ятимісячних боїв для польської сторони була перемога концепції Дмовського над концепцією Пілсудського, причому завдяки енергії й зусиллям останнього. Але перемога 1919 р. рівно через 20 років обернулася для відновленої Речі Посполитої великою геополітичною поразкою. Спроба утворення самостійної української держави закінчилась невдачею; зворотньою стороною цієї поразки було відновлення російської імперії у вигляді СРСР. Ця імперія у 1939 р. разом з фашистською Німеччиною провела "четвертий поділ Польщі”. Не можна не згодитися з сучасним польським істориком Мацеєм Козловським, що "мало котра виграна війна коштувала Польщі так дорого, як ця швидка, порівняно дешева і блискуча перемога... І якщо ще сьогодні з гіркотою ми згадуємо те, що в роки другої світової війни діялось в Галичині і на Волині, то ми повинні пам’ятати, що це були великою мірою наслідки переможного польського походу на Збруч в 1919 році”[7].

 



Взято з: http://history.franko.lviv.ua/gryc_r3.htm
Категорія: У ВОГНІ ВІЙНИ І РЕВОЛЮЦІЇ: 1914-192 | Додав: sb7878 (23.03.2009)
Переглядів: 990 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017