Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Грицак. Нарис історії » У ВОГНІ ВІЙНИ І РЕВОЛЮЦІЇ: 1914-192

ГЕТЬМАНСЬКА ДЕРЖАВА
Попередній розділ
ЗМІСТ КНИГИ
Наступний розділ
29 квітня 1918 р. в історії української революції розпочався новий період, який тривав трохи більше півроку – період Гетьманату. Стара назва – Українська Народна Республіка – була скасована і замінена новою – Українська Держава. В одному із своїх перших інтерв’ю Скоропадський твердо заявив, що "моя Батьківщина не повинна стати ґрунтом для соціалістичних експериментів”. Права приватної власності проголошувалися фундаментом культури і цивілізації.

Характер державної системи, до якої прямував гетьман, тяжко визначити однозначно – найправдоподібніше, це мала бути конституційна монархія відмінна від традиційної самодержавної системи в Росії. Політичні опоненти Скоропадського закидали йому, що гетьманське міністерство складене в основному з т.зв. малоросів, тобто "індивідумів української крови, але з московською душею”. 10 із 15 міністрів дотримувалися російської орієнтації. Єдиним, хто мав репутацію українського патріота, був Дмитро Дорошенко. Ціною його міністерського портфелю стала відмова від членства у партії соціалістів-федералістів, які вважали режим Скоропадського абсолютистським й антидемократичним. Інші українські соціалістичні партії теж відмовилися співпрацювати з новим міністерським кабінетом.

Кістяк державного апарату становили російські старорежимні чиновники й офіцери. Гетьманські міністерства, суди та інші державні установи під новими українськими вивісками зберігали російський характер. Відомий випадок, коли міністерські службовці, колишні працівники державного апарату УНР, оголосили страйк на захист української мови від русифікаторських посягань міністра.

Для російських офіцерів, бюрократів та інтелектуалів гетьманський режим з його псевдо-козацьким характером був фарсом, "чепухой”. Якщо вони йшли на службу до гетьмана, то робили це з виключно прагматичних міркувань. Їх приваблювала та обставина, що гетьманська держава гарантувала певний мінімум стабільності. Вони мали намір використати Україну як базу для боротьби проти більшовицької влади на Півночі. Щойно з більшовизмом буде покінчено, гадали вони, потреба у цій оперетковій державі відпаде.

Спокійне життя в Україні приваблювало тисячі біженців з Росії. З осені 1918 р. у Києві побували "весь Петроград” і "вся Москва”. Сюди прибула аристократія, лідери політичних партій, фінансисти, підприємці, цілі редакції столичних газет та трупи столичних театрів. "Матір міст руських” переповнювали проститутки і перекупщики; київські кінематографи, кафе, театри, ресторани не вміщали всіх, хто бажав розваг.

Ніколи Київ у своїй історії не був таким "російським” містом, як за часів правління Скоропадського. Зрозуміло, що гетьман і його найближче оточення мусіли рахуватися з цим фактом. Але його політика диктовалась не одним лише бажанням пристосуватися до ситуації. Вихований в аристократичній сім’ї, Скоропадський сприймав світ у поняттях соціального статусу і соціальної ієрархії. Він був у першу чергу підданним Росії, вірним царю, імперії і своєму офіцерському обов’язку. І лише на другому місці стояли його ентічно-культурні пов’язання до Росії і до своєї "малої батьківщини” з її славетним козацьким минулим. Падіння старого режиму звільнило Скоропадського від старих обов’язків; залишився лише його "малоросійський” комплекс. Він вірив, що в майбутньому Україна ввійде в союз з Росією.

У вужчому смислі Скоропадський будував ані українську, ані російську національну державу. Нова концепція української нації відкривала шлях для співпраці з гетьманським режимом зрусифікованим лівобережним дворянам та декільком тисячам чиновників —"малоросів”, не позбавленим почуття територіального патріотизму. Як би символізуючи свій розрив з національною політикою Центральної Ради, 9 липня 1918 р. гетьман відмінив закон про національно-персональну автономію.

Біда полягала в тому, що як стара, так і нова концепція української нації мали більше ворогів, аніж союзників. Для російських націоналістів клятва на вірність Українській державі була рівноцінна зраді і ренегатству. А українські соціалісти взагалі відмовляли гетьманському режимові у праві називатися українською державою. "В їх очах, – писав Дмитро Дорошенко, – кожен, хто не знав або не вживав літературної української мови, не належав до українських національних партій і не був членом "Просвіти” – не був і українцем; українство в поняттях цих людей кінчалося поза межами партій ес-ефів, ес-ерів, ес-деків і обмежувалося кількома сотнями або тисячами інтеліґентів, згуртованих у цих партіях”.

Гетьману весь час доводилося лавірувати між різними політичними групами, час від часу змінюючи свій внутрішній курс. Політична стабільність гетьманського режиму ґрунтувалася на зовнішньому чиннику – німецькому й австрійському багнеті. Але цей порядок і стабільність були оманливі. Як твердить американський історик Джоф Ілі[6], німецька окупація західних окраїн колишньої Російської імперії була встановлена у вирішальний момент революційного процесу, коли старорежимні політичні і громадянські структури уже зазнали краху, а нові лише зароджувалися. Впровадивши свою авторитарну владу, німецьке командування зруйнувало зародки громадянського суспільства і тим самим унеможливило довготривалу політичну стабільність на окупованих територіях. Старі антагонізми не пропали, але – що було значно гірше – до них додалися нові. Кумулятивний ефект першої світової війни, розпаду імперії і німецької окупації під корінь знищив існуючу соціальну організацію і витворив політичний вакуум, який швидко заповнювали найбільш радикальні сили.

Цей висновок повністю підтверджує історії німецької окупації України 1918 р. Німецьке військове командування заборонило страйки і масові зібрання. Будь-яка інформація в газетах про німецькі війська підлягала попередній цензурі. Найбільшої шкоди завдали репресії проти селянства. Група польських поміщиків і німецькі колоністи на Волині та на Поділлі звернулися до австрійського командування з проханням примусити селян відшкодувати заподіяні їхнім господарством шкоди шляхом стягнення контрибуцій та примусових відробітків. За прикладом волинських і подільських поміщиків великі землевласники Лівобережної та Степової України теж вдалися до "карних експедицій” за допомогою німецьких або австрійських військових частин.

Окупаційна влада сіяла зерна масового спротиву серед місцевого населення. На перших порах цей спротив мав пасивний характер: поля не оброблялися, робітники відмовлялись працювати на шахтах, заводах і фабриках. Але вже літом 1918 р. у Київській та Чернігівській губерніях прокотилася могутня хвиля селянського повстання, очоленого лівими есерами та більшовиками. Іншим вогнищем селянського збройного опору став район с. Гуляйполе на Катеринославщині, де повстанців очолював анархіст Нестор Махно.

У самому Києві уже в середині травня сформувався організований центр опозиційного руху – Український національно-державний союз. Союз ставив собі за мету "рятувати загрожену українську державність та сконсолідувати всіх сил для праці під будовою незалежної Української Держави”. У його склад ввійшли представники основних українських партій (включно з хліборобами-демократами, які самі допомагали Скоропадському прийти до влади) та найбільших профспілок – Об’єднання ради залізниць України та Поштово-Телеграфної спілки. У середині червня до неї приєднався Всеукраїнський Земський Союз.

Атмосфера напруги росла. Її свідомо підсичували російські "білі” і "червоні” сили. Російські ліві есери вдалися до прямих терористичних актів. 30 липня 1918 р. лівий есер Борис Донський вбив німецького генерала-фельдмаршала, командуючого німецькими військами в Україні Германа фон Айхгорна. Готувався замах і на самого гетьмана.

На початку липня 1918 р. у Москві відбувся установчий з’їзд Комуністичної партії (більшовиків) України. Новоутворена партія на чолі з Георгієм П’ятаковим виступила складовою частиною РКП(б) і мала прав не більше, ніж будь-яка обласна партійна організація. Але з формального боку, утворення окремої української компартії означало визнання московськими більшовиками самостійности Української РСР. Зв’язаний умовами Берестейського уряду, більшовицький уряд не міг відкрито виступати проти української держави. Тепер же свою боротьбу з режимом Скоропадського він зміг представляти як боротьбу незалежної української соціалістичної держави проти українського реакційного уряду, тобто як акт української внутрішньої громадянської війни, до якої більшовицька Росія не має ніякого відношення.

Перед в опозиції до гетьманського уряду вели українські сили. Протистояння загострилося, коли керівництво в УНДС перейняли українські соціал-демократи й соціалісти-революціонери, які до цього входили в його склад лише на правах дорадчого голосу. Очолені Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою, вони ввійшли у склад Союзу, витиснули з нього демократів-хліборобів, й перейменували його в Український національний союз. Своєю метою УНС проголосив встановлення в Україні законної влади, відповідальної перед парламентом, і боротьбу за демократичний виборчий закон. У вересні 1918 р. Винниченко вступив у переговори з радянською стороною й обіцяв легалізацію більшовицької партії в Україні, якщо раднарком надасть допомогу УНС у повстанні проти гетьманського режиму й визнає самостійність відновленої УНР.

Оточеному стіною непопулярності й змов гетьманові Скоропадському все-таки вдавалося добитися певних успіхів. Гетьман проводив активний зовнішньополітичний курс щодо включення до складу України українських етнічних земель, які перебували у складі більшовицької Росії, Польщі й Румунії (північних повітів Чернігівщини, західних і південно-західних повітів Воронізької й Курської губернії, Холмщини, Підляшшя , північної Бессарабії) та Криму.

Найзначніших і найтривкіших успіхів гетьманський уряд добився у галузі науки й освіти. У Києві та Кам’янець-Подільському були відкриті два українські університети. Були засновані національні архів, бібліотека, галерея мистецтв, театр, видавалися підручники українською мовою і т.д. Від початку літа розпочалася робота щодо організації Української Академії Наук, й уже 14 листопада 1918 р. гетьман своїм окремим наказом призначив особовий склад академії. Її головою став всесвітньовідомий природознавець Володимир Вернадський, який ще з дореволюційних часів відзначався симпатіями до українського руху.

У цей же день – 14 листопада 1918 р. – Скоропадський проголосив, що Україна відрікається від державної самостійності і входить у федеративну спілку з майбутньою небільшовицькою Росією. Цим рішенням гетьман мав на меті здобути прихильність з боку Антанти після того, як поразка Німеччини й Австрії стала вже доконаним фактом. Вибух революції в Німеччині і розпад Австро-Угорщини позбавили гетьманський режим найміцнішої підпори. У цій ситуації єдиною надійною опорою видавалася непереможна Антанта. Але держави Антанти, зацікавлені у реставрації свого союзника, "єдиної і неподільної” Росії, ставили перед Скоропадським вимогу негайного з’єднання з Росією.

Дні режиму Скоропадського були полічені. У ніч на 14 листопада на таємному засіданні Національного Союзу витворився повстанський уряд – Директорія – у складі Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Федора Швеця, Опанаса Андрієвського та Андрія Макаренка. Первісним центром повстання стала Біла Церква, де перебувала основна військова опора повстанців. 17 листопада вірні Директорії війська завдали поразки військовим частинами Скоропадського під залізничною станцією Мотовилівка. Ця військова перемога відкривала шлях до захоплення української столиці. Однак влада гетьмана у місті зберігалася ще до середини грудня, поки німецькі війська продовжували перебувати у Києві. І лише коли Директорія уклала угоду з німцями про їхній відхід з української столиці, гетьман підписав своє зречення від влади. У мундирі німецького офіцера разом зі своєю дружиною, переодягненою в одяг медсестри, він виїхав до Берліна.

Про характер гетьманського режиму в українській історіографії довгий час тривали суперечки. Для українських істориків консервативного напряму (Дмитра Дорошенка, Наталі Полонської-Василенко) гетьманат став єдиною "правовою” українською державою, витвореною місцевими консервативними силами. Для авторів уенерівської школи гетьманський уряд був маріонетковим режимом, створеним німецькими окупантами і позбавленим будь-якої опори в українському суспільстві. Близьким до цього трактування є карикатурний образ гетьмана у булгаківських "Днях Турбіних”, широко відомих масовому читачу і глядачеві.

Однак фігура Скоропадського є радше трагічною, аніж комічною. Вирваний із звичного русла життя російського дворянина світовою війною і революцією, волею долі він був поставлений на чолі української держави. Російський офіцер, який чотири роки воював з німцями, в останній рік війни він змушений був опертися на їхню допомогу, залишаючись переконаним у перемозі Антанти. Не будучи демократом і сповідуючи консервативні погляди, він прагнув залучити до будівництва стабільної української держави найширші верстви, незалежно від їхнього соціального і національного походження. Логіка державного будівництва змусила його захищати українські інтереси, навіть якщо його влада опиралася на німецькі багнети, а більша частина міністрів говорила і думала по-російськи.



Взято з: http://history.franko.lviv.ua/gryc_r3.htm
Категорія: У ВОГНІ ВІЙНИ І РЕВОЛЮЦІЇ: 1914-192 | Додав: sb7878 (23.03.2009)
Переглядів: 883 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017