Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Грицак. Нарис історії » ВЕЛИКА ПАУЗА

ЗАХІДНА УКРАЇНА У МІЖВОЄННУ ДОБУ: ПІД КОЛЕСАМИ ІСТОРІЇ
Попередній розділ
ЗМІСТ КНИГИ
Наступний розділ
Західна Україна (західноукраїнські землі) не є сталим історично-географічним поняттям. Найкраще означити цей реґіон можна як українські землі, які до 1939 р. не перебували під владою Росії і Радянського Союзу. Після завершення першої світової війни територія Західної України стало дещо більшою, аніж вона була за часів габсбурзької влади. У результаті післявоєнного врегулювання кордонів до неї відійшла частина земель колишньої Російської імперії: Волинь, Полісся і Холмщина увійшли до складу відновленої польської держави, а Бессарабія підпала під владу Румунії.

Західноукраїнські землі в період з 1919 по 1939 рр. розділили між собою три держави – Польща, Румунії і Чехо-Словаччина. У кожній з цих держав українці становили національну меншість. 5 млн. чол. були найбільшою національною меншістю у Речі Посполитій (бл. 14-16% усього населення) і заселяли майже третину території міжвоєнної Польщі. У Румунії і Чехословаччині чисельність українців у кожній з цих держав коливалося між 500 і 600 тис. чол. (хоча українскі демографи твердять, що це число у Румунії наближалося до 1 млн. чол.), а їхня частка серед населення становила 3-4%. У цілому, у міжвоєнну добу на західноукраїнських землях проживало бл. 6-7 млн українців, тобто у 3-4 рази менше від числа українців, які проживали в Українській РСР наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років.

80-90 % західноукраїнського населення становили селяни. Західноукраїнські землі у міжвоєнний період була одним з найбільш аґрарно перенаселених країв Європи. Тяжке економічне становище ускладнювалось ще й національним чинником. Для зміцнення польського елементу на "східних кресах” Речі Посполитої, у 1920 і 1925 роках сойм ухвалив закони про надання землі тут польським офіцерам та солдатам. На східно-українські землі внаслідок цієї акції переселилося бл. 200 тис. польських осадників. Подібну політику, хоча й з дещо меншим розмахом, проводив і румунський уряд. На відміну від Варшави і Бухаресту, празький уряд не практикував заселення українських земель чеськими і словацькими колоністами. Щобільше, чеська влада доклала чималих зусиль для впровадження кращих методів сільського господарства, організувала сільськогосподарські школи і т.д.

Становлячи більшість сільського населення, українці перебували у меншості серед населення великих і середніх міст. Як і в "старі добрі австрійські часи”, соціальні відмінності співпадали з національними. Український селянин чув себе покривдженим польським, мадярським чи румунським поміщиком і нерідко ворогував з євреєм – власником сільського магазину, який небагато платив за сільські продукти й дорого брав за промислові товари.

У межах кожної держави західні українці демонстрували різний рівень національної свідомості й політичної активності. Конституційний лад австрійської частини габсбурзької монархії дав змогу викристалізуватися українській національній свідомості й розвинутися організованим формам громадського життя. Тяжкий спадок попереднього угорського панування позначився на сповільненості національного самовизначення закарпатських русинів. Міжвоєнні Закарпаття і Пряшівщина були тереном взаємного поборювання трьох національних орієнтацій: москвофільської, русинофільської й української. Найтяжча ж політична і культурна спадщина дісталася тій частині західноукраїнського населення, яка перед першою світовою війною належала до Російської імперії. Українці Волині, Полісся, Холмщини і Бессарабії за рівнем освіченості та національної свідомості значно поступалися навіть населенню Закарпаття.

Польська й румунська політика щодо українців, загалом не відрізнялася і зводилася до одного слова: асиміляція. Подібність цієї політики випливала зі схожості обидвох держав: у результаті повоєнного врегулювання вони одержали більше територій, аніж могли втримати. Політичні рухи насильно приєднаних національних меншостей становили серйозну загрозу для територіальної цілісності та стабільності цих держав. Тому польський і румунський режими зосередили зусилля на насильному викоріненні культурних, мовних і релігійних особливостей національних меншостей: українців, білорусів, німців, литовців, угорців та ін. Єдиний виняток становили євреї. Щодо них польський і румунський уряди надавали перевагу політиці прямих переслідувань, не ставлячи питання про їхню асиміляцію.

В обох – польському й румунському – випадках кордони нових адміністративних одиниць на українських етнічних територіях проводилися таким чином, щоб включити до них якомога більше неукраїнців. Українців усували з адміністративних посад або посилали виконувати службові обов’язки поза українські етнічні землі.

Головними жертвами полонізації і румунізації стали освітні заклади. Українська шкільна система у Галичині поступово заміщалася двомовною (утраквістичною). За двадцять років польського панування кількість українських шкіл зменшилася з 3,662 до 144. Але якщо польська влада ще залишала хоча б найскромніші можливості для функціонування української мови в шкільництві, то румунський уряд взагалі виключав їх. Закон про шкільну систему від 26 грудня 1924 р. трактував українців як "румунів, що забули свою рідну мову”. Схожість прослідковувалась і у політиці Варшави і Бухаресту щодо української вищої освіти: українські кафедри закрили і в Львівському, і в Чернівецькому університетах.

Для українців Західної України підвалиною їхньої ідентичності була приналежність до своєї церкви. Це однаково стосувалось і греко-католиків Галичини, і православного населення Волині, Полісся і Буковини. Тому церква теж стала об’єктом асиміляції. У Румунії правлячу церкву перейменували у "православно-румунську”, а автономну буковинську метрополію підпорядкував собі румунський патріархат. Українських священиків не допускали до вищих посад у церковній ієрархії, українським кандидатам чинили перешкоди при вступі до семінарій. У Польщі найбільших репресій зазнала православна церква на північно-західних землях. Наприкінці 1930-х років тут провели акцію насильної "ревіндикації” (примусового навернення у католицьку віру), під час якої було знищено близько 200 православних церков, а ще 150 передано римо-католикам. У результаті, із діючих тут у 1914 р. 389 православних церков, у 1939 р. залишилося лише 51. Становище греко-католицької церкви дещо різнилось: її права захищалися особливою угодою – конкордатом – між Польщею і Ватиканом від 10 лютого 1925 р. Однак засобом поборювання національної свідомості українців у Польщі була підтримка русофільських тенденцій у середовищі греко-католицької церкви на Лемківщині.

Аби розбити єдність українського руху польський уряд підтримував реґіональні тенденції серед менших етнічних груп – лемків, гуцулів і бойків, а також русофільський рух у Галичині. Польська влада намагалася повернути навспак процес самоідентифікації галицьких українців до стану, що існував ще перед кінцем XIX ст. Офіційні документи свідомо уникали окреслення "український”, замінюючи його старими термінами "русинський” або "руський”. При цьому "русини” трактувалися не як окрема нація, а як "етнографічний матеріал” для будування польської або російської націй. Українська мова вважалася "винаходом більшовиків”, якої ніхто не знав перед революцією.

Кричущим порушенням прав національної меншості була "пацифікація” українського населення у Польщі восени 1930 р. Ця акція набрала характеру організованих державою антиукраїнських погромів. У відповідь на революційні дії українських екстремістських груп, польський уряд відправив військові загони і поліцію у Галичину, в райони заворушень, для розправ з місцевими жителями. Розправи включали побиття й арешти, руйнування кооперативів і відділень "Просвіти", закриття шкіл та ін. Найвідразливішою стороною пацифікації було застосування принципу колективної відповідальності всієї української спільноти за дії окремих її представників. Відповідно до цієї логіки, бути українцем означало бути політично неблагонадійним елементом.

З боку польського суспільства не бракувало закликів до нормалізації польсько-українських стосунків. Польські селянські та ліві партії декларували право українців і білорусів на територіальну автономію. Нелеґальна комуністична партія настоювала навіть на праві обох народів до самоврядування, аж до відокремлення від Польщі і приєднання до УРСР та БРСР. Крім цього, існувало декілька позапартійних груп, які проявляли щиру симпатію до українських національних прагнень.

Але всі ці партії і групи відігравали другорядну роль у політичному житті Польщі. До 1926 р. його тональність визначалася перемогою лінії Романа Дмовського над федеральними планами Юзефа Пілсудського. Ще на початку 1920-х років останній запевняв, що ні за що на світі не хотів би, щоб Польща мала велику територію з вороже наставленими національними меншостями – на довшу мету це мало б фатальні наслідки для польської держави. У травні 1926 р., коли Пілсудський здійснив державний переворот і прийшов до влади, він дістав усі необхідні важелі для проведення своєї політичної програми. Але його ставлення до національних меншостей у цей час визначалося не федеративними планами, а інтересами національної безпеки.

Щоправда, Пілсудський зберігав прихильність ставлення до своїх колишніх союзників, петлюрівців. У 1930 р. завдяки ініціативі екзильного (еміграційного) уряду УНР та фінансовій підтримці міністерства віросповідань і визнань у Варшаві був заснований Український науковий інститут. За дев’ять років свого існування Інститут надрукував більше праць, ніж будь-яка інша наукова установа у Західній Україні чи в еміграції. Найвідчутнішим кроком до позитивної української політики у часи правління Пілсудського було призначення у 1928 р. воєводою Волині колишнього заступника міністра внутрішніх справ у петлюрівському уряді Генрика Юзевського. За час свого перебування на цій посаді (до 1938 р., з невеликою перервою) він прагнув зреалізувати програму польсько-української угоди 1920 р. Українці Волині, за його задумом, мали стати лояльними громадянами Речі Посполитої. За це польська адміністрація зобов’язувалася сприяти їм у задоволенні їхніх національно-культурних і релігійних потреб. Експеримент протривав лише 10 років. Після зміщення Юзевського гору в місцевій адміністрації взяли антиукраїнські сили, а програма широко закроєних змін була згорнута. Восени прокотилась друга хвиля антиукраїнських погромів вздовж польсько-радянського кордону. Її лозунгом стало "зміцнення польськості на кресах”.

Результатом такої політики було тотальне відчуження українців від польської держави. Замість того, щоб наблизити українців до себе, наочно демонструючи їм переваги демократії і спонукати до активної творчої ролі у державному житті, польський уряд постійно застосовував репресії. Іван Лисяк-Рудницький характеризував політику міжвоєнної Речі Посполитої щодо українців словами: "Це гірше, ніж злочин, це – дурість”[7].

Взаємна ворожість польської влади і національних меншостей означала щось більше, аніж просто невдачу національної політики уряду. Зазнала краху сама ідея демократії. Бо демократія – це не стільки правління більшості, скільки захист меншості. У повсякденному житті постійно виникають ситуації, коли ті, хто перебуває сьогодні у більшості, завтра можуть опинитися в меншості. Головне ж, з погляду демократії полягає в тому, щоб права громадянина не залежали від того, чи він належить до більшості, чи до меншості. Політика міжвоєнної Речі Посполитої витворювала такий клімат, коли від обмеження прав українців, євреїв та ін. національних меншостей легко було перейти до переслідувань своїх земляків-поляків, або будь-яких інших соціальних чи політичних груп, які в даний момент не згоджувалися з офіційною лінією Варшави[8].

Політика стосовно національних меншостей стала пробним каменем для демократичного устрою усіх тих держав, які виникли у Центральній та Східній Європі після першої світової війни. Єдиною, хто більш-менш задовільно склав цей екзамен на демократію, була Чехо-Словаччина.

За двадцять років перебування у складі Чехо-Словаччини українці Закарпаття і Пряшівщини швидко долужили те, чого їх було позбавлено за попередні п’ятдесят років угорського панування. Чехо-Словаччина, як і Польща, теж обіцяла впровадження автономії для українських земель; виконання цього рішення було відкладено аж до 1938 р. Але вона принаймні визнавала за більшістю українського населення право жити в кордонах однієї адміністративної одиниці – Підкарпатської Русі (з 1928 р. – Підкарпатської руської землі). Празька влада визнавала "руський” характер цього краю, дозволивши представникам місцевого населення займати адміністративні посади. Найбільш помітними були успіхи у розбудові національної освіти. На момент входження Закарпаття і Пряшівщини у склад Чехо-Словаччини тут майже не було шкіл з рідною мовою навчання. У 1930-х рр. їх число доходило до 500. Чехо-Словаччина дала притулок і фінансову підтримку зразу декільком українським вищим навчальним закладам – Українському вільному університету (1921), Високому педагогічному інститутові ім. Драгоманова у Празі (1923-1933), Українській господарській академії у Подєбрадах (1922-1935).

Щоправда, Празький уряд не залишався осторонь від дискусії, що точилася між українофільською, русинофільською та русинською орієнтаціями. Він надавав підтримку по черзі кожній з них, зупинившись у середині 1930-х на останній, оскільки перші дві створювали загрозу для територіальної єдності Чехо-Словаччини. Але, як у випадку з галичанами в Австро-Угорській монархії, найбільше, хто скористав з ліберальних політичних умов у міжвоєнній Чехо-Словаччині, були прихильники українофільської орієнтації.

 



Взято з: http://history.franko.lviv.ua/gryc_r4.htm
Категорія: ВЕЛИКА ПАУЗА | Додав: sb7878 (24.03.2009)
Переглядів: 2525 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017