Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Грицак. Нарис історії » ВЕЛИКА ПАУЗА

ЗАХІДНА УКРАЇНА У МІЖВОЄННУ ДОБУ: ПОВОРОТ НАПРАВО
Попередній розділ
ЗМІСТ КНИГИ
Наступний розділ
Післявоєнне влаштування кордонів багатьом західним українцям здавалося найгіршим з усіх можливих. Але життя вимагало пристосуватися навіть до найнесприятливіших умов. Місцеві центристські партії ставили у центр своїх політичних вимог здобуття національної автономії у межах існуючих держав. Найвпливовішою серед цих партій було Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), створене у Львові в липні 1925 р. Створення УНДО означало, по суті, переливання старого вина у нові міхи: воно мало ту саму програму й тих самих лідерів, що й довоєнна Українська національно - демократична партія. Слабким місцем у діяльності УНДО був її реґіональний характер. Воно діяло, в основному, в Галичині. Спроби ж перенести свої впливи на Волинь, через Сокальський кордон, не увінчалися великим успіхом. Більших результатів добилася інша традиційна галицька партія – Українська Радикальна Партія (УРП), яка у 1926 р. утворила з волинськими есерами об’єднану Українську Соціалістично-Радикальну Партію (УСРП). Продовжувала свою діяльність й Українська соціал-демократична партія (УСДП), а на місті передвоєнної Християнсько-суспільна партія зовсім припинила діяльність, і лише у 1930 на її місці постала Українська католицька народна партія (УКНП).

Найбільшою заслугою центристських партій у Галичині був розвиток розгалуженої сітки українських громадських організацій. Товариство "Просвіта” у 1925 р. нараховувало 11 тис. членів та підтримувало діяльність хат-читалень з чисельністю ще 121 тис.чол. Товариство "Рідна школа” на противагу полонізації державної освіти розбудовувало власну сітку приватних українських шкіл, а організація "Союзу українок” охопила значну кількість українського жіноцтва та ін. Великих успіхів досяг українських кооперативний рух, котрий у 1937 р. нараховував бл. 3,5 тис. кооперативів із загальною кількістю 660 тис. членів. Українським організаціям вдалося організувати навіть позадержавні заклади вищої освіти. У 1921-1925 рр. діяли Львівський таємний український університет і Львівська таємна українська висока політехнічна школа. У 1928 р. Львівська греко-католицька семінарія була перетворена у Богословську академію.

Українці Галичини розбудували сильне громадянське суспільство, що охоплювало різні сфери національного життя: від виробництва сільськогосподарської продукції, до витворення наукових і культурних вартостей. Успіхи західноукраїнських політичних діячів поза Галичиною і Волинню були значно скромнішими. Вони не творили власних партій, а були переважно членами чехо-словацьких і румунських партій. У Закарпатті і на Пряшівщні до цього спричинилася загальна слабкість і невиробленість політичного життя. На Буковині до 1928 р. діяв стан облоги, й українські партії були заборонені. Лише у 1927 р. Румунський уряд дозволив створити Українську національну партію – буковинський відповідник УНДО.

Леґальна діяльність чисельних партій та організацій складала лише видиму частину айсбергу українського національного життя. Іншу частину являв т.зв. "нелеґальний сектор”, пов’язаний у першу чергу з діяльністю двох зовсім нових і надзвичайно динамічних сил – комунізму й націоналізму. Їх виникнення і швидкий розвиток спричинили наростання радикальних настроїв в українському суспільстві. Націоналізм зріс на почутті постійного національного приниження та природнього інстинкту національного самозбереження. Комунізм народився зі злиднів, у яких жило українське село. Обидва рухи пропонували швидке й радикальне розв’язання основних питань щоденного життя. Поза цим, наростання націоналістичних та комуністичних настроїв у західноукраїнському суспільстві відображало загальне європейське явище – крах демократичної системи та заміну її авторитарними або тоталітарними режимами. Міжвоєнний націоналізм і комунізм попри свої принципові відмінності поділяли спільну зневагу до демократії як до нібито облудного прикриття для панування ворожих націй та ворожих класів. В українському випадку неґативне ставлення до демократії пояснювалося ще й специфічними національними причинами: власне на найбільші демократичні держави – Франція, Англія, США – падала відповідальність за утворення Версальської системи та розділ західноукраїнських земель між чужими державами.

Популярності комуністичному рухові серед західноукраїнського населення додавав факт, що він виступав принциповим противником Версальської системи й виступав за приєднання Західної України до Української РСР. На відміну від Наддніпрянської України, світогляд галицько-українських комуністів виріс на рідному ґрунті, з драгоманівського соціалізму та ідеології, близької до східноукраїнських боротьбистів. Українська національна течія відіграла головну роль у скликанні та проведенні у Станіславові в лютому 1919 р. конференції, котра проголосила створення Комуністичної партії Східної Галичини (КПСГ).

Перший час галицькі комуністи підпорядковувалися КП(б)У, але в грудні 1920 р. керівництво ними, згідно рішення Комінтерну, переобрала Комуністична партія Польщі. Після ідейної перемоги національної орієнтації над місцевими польськими та єврейськими комуністами у 1923 р. партію було перейменовано у Комуністичну партію Західної України, (КПЗУ), а її автономний статус у складі польської комуністичної партії розширено. Подібним чином розвивалася ситуація і на Закарпатті, де з 1926 р., місцева комуністична партія перейшла на українські позиції і своє завдання вбачала у тому, щоб прищеплювати місцевому населенню почуття української національної самобутності.

Перемога української течії у західноукраїнському комуністичному русі у 1920-х роках була пов’язана з успіхами українізації у Радянській Україні. Під вплив радянофільських настроїв підпали центристські (за винятком радикальної) партії й організації і навіть колишній диктатор ЗУНР Євген Петрушевич. Поширення цих тенденцій дозволило західноукраїнським комуністам проникнути у "леґальний сектор” українського громадсько-політичного життя. Вони повністю перебрали у свої руки керівництво УСДП, що привело до заборони діяльності партії у 1924 р. (вона змогла відродитися аж у 1929 р., очистившись від комуністичних впливів). Найбільшим же успіхом увінчалася діяльність Українського селянсько-робітничого соціалістичного об’єднання (Сельробу). Утворене у 1926 р. як політична організація української селянської бідноти з прокомуністичною і радянофільською орієнтацією, воно вже через два роки, на виборах 1928 р., серйозно потіснило традиційні західно-українські партії. Особливо сильними були його позиції на Волині. У 1932 р. польський уряд офіційно заборонив його діяльність, але воно продовжувало діяти підпільно.

Перші атаки на українських націонал-комуністів у Радянській Україні одразу ж позначились на становищі всередині КПЗУ. У квітні 1927 р., незважаючи на тиск радянського керівництва, західноукраїнські комуністи відмовилися засудити "національний ухил” Шумського. Покарання було суворим: "васильківців” виключили з партії і Комінтерну, а ЦК КПЗУ – розпустили. Після згортання українізації, масових репресій та штучного голоду 1932-1933 років у Радянській Україні популярність КПЗУ у західноукраїнському суспільстві катастрофічно впала. Але остаточний удар був нанесений з Москви. У 1938 р. Комінтерн оголосив про розпуск Комуністичної партії Польщі, а разом з нею – КПЗУ і Компартії Західної Білорусії як "помічниць імперіалізму”.

На відміну від комуністичного руху український націоналізм у міжвоєнні роки переживав період майже безперервного піднесення. Його організаційні витоки пов’язані з діяльністю Української Військової Організації (УВО), створеної у 1920 р. групою офіцерів УСС та УГА на чолі з Євгеном Коновальцем. Діяльність УВО зводилась до актів саботажу, підкладання бомб, експропріації майна державних установ (на зразок передреволюційної діяльності Сталіна чи Пілсудського) та політичних вбивств.

До формування ідеології українського мієвоєнного націоналізму найбільше доклався Дмитро Донцов. У 1921 р. переїхав до Львова і за посередництвом Коновальця одержав місце редактора "Літературно-Наукового Вістника” (з 1932 р. – "Вістника”). У написаних у тому часі книжках ("Підстави нашої політики” (1921) та "Націоналізм” (1926)) він піддав нищівній критиці дотогочасний український національний рух. Причини поразки українського руху, на його думку, крилися у захопленні провідних його ідеологів – Драгоманова, Грушевського, Франка – ідеалами вселюдського братерства й справедливості. Раціоналізму попередніх поколінь українських політиків він протиставляв ірраціоналізм і волюнтаризм, пацифізму – імперіалізм, лібералізму – інтерес нації над усе, демократії – принцип ініціативної меншості і творчого насильства.

Писання Донцова визначили світогляд цілого покоління галицьких українців, яке дебютувало на політичній арені у міжвоєнний період. Нове покоління, покоління "синів”, засуджувало своїх "батьків” за демократичну м’якотілість, що привела до національної поразки. Прихід нового покоління привів до зміни у співвідношенні між "леґальним” й "нелеґальним” сектором в українському таборі. До кінця 1920-х років вони співіснували і взаємодоповнювали себе. 1928 рік став водорозділом у розвитку українського політичного життя. Участь головних українських партій у тогорічних виборах до польського сейму і сенату привела до розколу галицького суспільства. З точки зору центристських лідерів, ця участь диктувалася потребами "реальної праці”; з точки зору радикального крила, вона дорівнювала мовчазному визнанню польської окупації краю. Все друге міжвоєнне десятиліття (1929-1939) пройшло у гострій боротьбі між прихильниками еволюційної й революційної, леґальної і нелеґальної тактики.

Коновалець та його оточення бачили вихід з політичної кризи у створенні нової масової організацї, яка, відмежовуючись від "угодовців”, могла б вести одночасно і леґальну, і нелеґальну роботу. Така організація – Організація українських націоналістів (ОУН) – була заснована в результаті злиття УВО й націоналістичних студентських організацій наприкінці січня – на початку лютого 1929 р. на установчому з’їзді у Відні. Створення ОУН було спробою "нелеґального сектору” добудувати собі зверху "леґальний” замість старого, ураженого "угодовством”. При цьому УВО мала й надалі зберігати свою організаційну самобутність й продовжувати виступати як підпільна прибудова до українського табору. На думку її лідера, Євгена Коновальця, ОУН мала бути явною, масовою політичною організацією, яка хоча б частково діяла у згоді з чинним польським законодавством.

На відміну від еміґраційного Проводу українських націоналістів, очолюваного Коновальцем, Крайовий провід ОУН ,що складався переважно з молодих людей, взяв курс на перетворення своєї організації у розширену версію УВО. У результаті у 1932 р. УВО, втративши рацію свого існування, злилася з ОУН.

Крайовий провід ОУН трактував терор як засіб, що мав привести до загального антипольського повстання. Терористичні акти разом з відповідними діями польської влади мали довести українське населення до стану постійного революційного кипіння, щоб у слушний момент взятися за зброю і стати до остаточної розправи з ворогом.

У червні 1933 р. пост провідника крайового ОУН зайняв енергійний і рішучий Степан Бандера. Він підготував два голосні полоітичні вбивства – аташе радянського консульства у Львові Олексія Майлова, застреленого 22 жовтня 1933 р. у помсту за колективізацію і голод у радянській Україні, та 15 червня 1934 р. – міністра внутрішніх справ Польща Броніслава Пєрацького, відповідального за проведення пацифікацій.

Після вбивства Пєрацького спеціальним декретом польського президента у місцевості Береза Картузька був створений концентраційний табір для політв’язнів. Він зразу ж наповнився українцями, підозрюваними у революційній діяльності, комуністами та членами польської опозиції. 14 вересня 1934 р. Польща денонсувала закон про захист національних меншостей.

Терор УВО-ОУН був спрямований не тільки проти зовнішнього, але й проти внутрішнього ворога, у першу чергу – проти тих, хто виступив за нормалізацію стосунків з польським урядом. Всього за 1921-1939 роки націоналістичне підпілля провело 63 замахи. Їхніми жертвами стали 25 поляків, один росіянин і один єврей; більшість – 36 – були українцями (з них лише один комуніст!). Така тактика ОУН викликала засудження леґальних організацій і лідерів центристських партій.

Спровакована ОУН хвиля державних репресій поставили у скрутне становище партії леґального сектору. Українське політичне життя опинилося перед загрозою повністю бути загнаним у підпілля. У 1932 р. керівництво УНДО розпочало дискусію про нову тактику перед лицем наростаючих репресій польського уряду. У її ході виробилася ідея вимагати територіальної автономії для Західної України як основи для нормалізації польсько-українських стосунків. Переговори з польськими урядовими колами закінчилися укладанням компромісу у липні 1935 р. Польський уряд обіцяв припинити репресії, натомість УНДО відмовлялося вести антиурядову політику.

"Нормалізація” польсько-українських стосунків була тактичним компромісом, а не принциповою угодою. ЇЇ уклали елітарні групи політичного естаблішменту, однак ширший загал ані в польському, ані в українському суспільстві не підтримав "нормалізації”. В українському таборі "нормалізації” протиставилася не лише революційна молодь з крайової ОУН , але й значна частина центриських сил. На початку 1938 р. до цього комітету ввійшли і самі ініціатори нормалізації – керівництво УНДО на чолі з Василем Мудрим.

Крах політики "нормалізації” у 1938 р. поховав надії на леґальне розв’язання українського питання. Західноукраїнські політики могли надіятися на знищення своїх головних супротивників – СРСР і Польщі – лише у грозі нової війни, запах якої чувся уже в повітрі. Природньо, що вони вбачали своїх союзників серед ворогів свого ворога – у Литві, Чехо-Словаччині й Німеччині. Перше місце у цих контактах займала Німеччина, найбільш зацікавлена у розвалі Версальської системи. Українсько-німецькому зближенню сприяв той факт, що після поразки визвольних змагань Німеччина стала місцем осідку української політичної еміграції – гетьмана Павла Скоропадського, колишнього президента ЗУНР Євгена Петрушевича та ін. Контакти між німецьким урядом й українськими групами виходили поза межі звичайної гостинності: вони надавали своєму господарю військово-розвідкові послуги. Найактивнішими в цьому були УВО й ОУН . Німецька військова розвідка (абвер) постачала УВО зброєю, фальшивими паспортами й інструкторами для військового навчання.

Співпраця нацистського керівництва з ОУН мала тактичний характер. Його ж стратегічна позиція щодо українського питання довгий час залишалася невизначеною. Гітлер у "Mein Kampf” виразно говорив про встановлення німецького панування на Сході Європи, погрожуючи місцевим народам виселенням та пониженням життєвих стандартів, а євреям – масовим винищенням. Головний же ідеолог націонал-соціалістів Альфред Розенберґ, у своїй книжці "Головні засади німецької зовнішньої політики” (1927), обстоював ідею створення української самостійної держави як потенційного союзника Німеччини. Ріббентроп перед від’їздом на переговори з Польща наприкінці січня 1939 р. запевняв німецьких генералів, що Рейх має намір утворити васальну державу – "Велику Україну” – з територій, в яких живуть українці в Росії, Польща й Закарпатській Україні. Першим кроком на шляху до створення цієї держави мало б бути вирішення питання Закарпатської України.

Цьому маленькому краєві судилося зіграти несподівано велику роль у міжнародних подіях напередодні другої світової війни. Закарпатські лідери, вслід за словацькими політиками скористалисяз послаблення Чехо-Словаччини після Мюнхенської угоди 30 вересня 1938 року. Вони домоглися надання Підкарпатська Русь давно обіцяного Прагою статусу автономного краю. Після призначення наприкінці жовтня 1938 р. прем’єр-міністром цього уряду Августина Волошина в політичному житті цього краю верх взяла українська орієнтація.

Згідно рішення німецько-італійського арбітражу у Відні (2 листопада 1938 р.) уряд Карпатської України змушений був уступити Угорщині південну частину разом з Ужгородом, Мукачевим і Береговим й евакуюватися до нової столиці – Хуста. Невдача не зменшила рішучості українських лідерів будувати українську державу у межах обкроєної автономії. Уряд Волошина українізував освіту та пресу, розширив сітку кооперативів, організував роздачу продовольства і налагодив комунікації. Для захисту кордонів були створені власні збройні сили – т. зв. Карпатська Січ. На виборах 16 лютого 1939 до автономного сейму коаліція українських партій – Українське національне об’єднання – одержала 86,1% голосів виборців.

Українська автономія у Закарпатті стала причиною неспокою одразу у декількох столицях. Прага і Варшава боялася українського ірредентизму, який посилався після проголошення Карпатської України. Ці побоювання не були безпідставними: те, що найменша і найпізніше пробуджена частина України буде, як здавалося в 1938 р., найближча до здобуття державності, викликало величезну хвилю національного піднесення серед західних українців. Тисячі молодих галичан, членів і прихильників ОУН, оминаючи польські прикордонні пости, перебирилися гірськими стежками в Закарпаття і вступали в Карпатську Січ

Занепокоєння європейських держав викликала позірна підтримка Карпатської України фашистською Німеччиною. Англійський і французький уряди трактували проголошення Карпатської України як перший крок до створення васальної української держави під німецьким протектортом. Це збільшувало напругу й у стосунках між Москвою і Берліном. У своїй промові на XVIII з’їзді ВКП(б) 10 березня 1939 р. Сталін присвятив проблемі Карпатської України окреме місце. Він висміяв ідею приєднання Радянської України з 30 млн. чол. до краю з населенням всього 700 тис. чол. як пропозицію "злиття слона з комарем”.

Німецьке керівництво сприйняло виступ Сталіна як відмову Радянського Союзу від претензій на цю частину української території. Кількома днями пізніше Гітлер дав дозвіл Угорщині на окупацію Закарпаття. Радянське керівництво потрактувало ліквідацію Карпатської України як поступку з боку Німеччини. Цей обмін "любязностями” став першим сигналом до німецько-радянського зближення, що завершилося укладенням пакту Молотова-Ріббентропа і промостило шлях німецькій агресії на Схід.

14 березня 1939 р. угорське військо заатакувало Карпатську Україну. Ввечері цього ж дня уряд Волошина ще встиг проголосити державну незалежність краю. Незалежність тривала недовго: 16 березня угорське військо захопило Хуст. Карпатська Січ, слабо оснащена й погано озброєна, протягом п’яти днів чинила опір регулярній армії. Навіть після поразки ще до середини квітня у Карпатах тривала партизанська війна.

Серед усіх частин Чехо-Словаччини Карпатська Україна єдина вчинила збройний опір загарбнику. Невідомо, чи фашистська Німеччина змогла б у найближчі роки добитися таких приголомшуючих успіхів, якщо б чудово вишколена і прекрасно оснащена чеська армія виявила хоча б частину того бойового духу, яким відзначилася Карпатська Січ навесні 1939 р.

 



Взято з: http://history.franko.lviv.ua/gryc_r4.htm
Категорія: ВЕЛИКА ПАУЗА | Додав: sb7878 (24.03.2009)
Переглядів: 1623 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 1.0/1 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017