Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Грицак. Нарис історії » МІЖ ДВОМА ТОТАЛІТАРИЗМАМИ

УКРАЇНА В ПЕРШІ МІСЯЦІ РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКОЇ ВІЙНИ
Попередній розділ
ЗМІСТ КНИГИ
Наступний розділ
Україна впала однією з перших жертв гітлерівського плану "блискавичної війни” (Blitzkrieg-у) проти Радянського Союзу. Уже через тиждень після початку військових дій (22 червня 1941 р.) німці взяли Львів, а до середини липня контролювали всю Галичину, Західну Волинь, Буковину та Бессарабію. Ще через три неповні місяці (16 вересня 1941 р.) впав Київ, а на початку листопада фашистські війська захопили практично всю територію України, за винятком Ворошиловграду і північно-східного Донбасу.

Погано підготовлені й слабо озброєні, радянські війська не могли стримувати натиск ворога. Німецька сторона, зосередивши у вирішальних точках велику кількість матеріальної і людської сили, легко проривала радянську оборону і брала в оточення багаточисельні радянські частини. На території України мало місце найбільше з усіх відомих військовій історії оточень: у середині вересня 1941 р. німецькі війська взяли в кільце київське угрупування радянських військ Південно-Західного фронту загальною чисельністю 650 тис. чол. – майже втричі більше за німецькі втрати у "Сталін градському котлі” зимою 1942/1943 рр.!

Після успішного контрнаступу Червоної армії зимою 1941 р. під Москвою Сталін хотів весною 1942 р. добитися перелому у ході військових дій. Він планував нанести удари по німецьким частинам під Ленінградом, у Криму і в Україні. Погано підготовлений наступ обернувся черговими катастрофами. Найбільшої ж поразки радянські війська зазнали у травні 1942 р. в Україні, у районі Харкова. Поразка під Харковом змусила радянську сторону 22 липня 1942 р. здати останній населений пункт Української РСР – м. Свердловськ Ворошиловградської обл.

Початкова смуга поразок частинно пояснювалося самою системою організації управління радянською армією, яка базувалася на терорі і придушенні ініціативи. Сильно позначились на загальній боєздатності радянських частин репресії офіцерського корпусу 1936-1938 рр. Свою роль відіграла й добра підготовленість німецького війська до нападу, зокрема, його якісна перевага у зброї і техніці (хоча радянська сторона протягом всієї війни зберігала перевагу як щодо кількості техніки, так і чисельності живої сили).

Але не менш важливою причиною було небажання багатьох солдатів й офіцерів захищати режим, якого вони боялися і до якого не відчували емоційної прив’язаності. Німецькі донесення з перших тижнів війни відзначали особливо велику кількість дезертирів і перебіжчиків серед українців. У листопаді 1941 р. серед 3,6 млн. полонених радянських солдатів третину – 1,3 млн. чол. – становили українці, що значно перевищувало частку українців у Червоній армії напередодні війни (19,8% у 1940 р.).

Ставлення українських солдатів до своєї "Радянської батьківщини” різнилося у залежності від їхнього соціального статусу та місця походження. Нове покоління українців, яке виросло у зрусифікованих містах уже після розгрому українізації, демонструвало щирий радянський патріотизм. У меншій мірі це стосувалося національно свідомішого селянства, особливо з тих реґіонів, які стали жертвою голодомору 1933 р. Найменшу лояльність виявляли солдати, мобілізовані із Західної України.

Значна частина місцевого населення відчувала полегшення при вигляді краху сталінської системи. Тим більше, що відступ радянської армії позначувався масовими репресіями і матеріальною руїною. Відповідно до тактики "спаленої землі” спеціальні частини знищували індустріальні підприємства, залізниці, урожай, затоплювали шахти і т.п., аби вони не потрапили в німецькі руки. Те, що мало особливу цінність, евакуювалося на Схід. Серед усіх евакуйованих радянських підприємств кожне третє було українським.

Швидкий німецький наступ відкрив ще одне злодійство НКВС: при відступі радянських військ з України у місцевих тюрмах відбувалося масове знищення політичних в’язнів. Лише у Львові було знайдено тіла від 3 до 4 тис. в’язнів (за іншими джерелами – до 10 тис.). Подібна картина відкрилася і в багатьох інших містах Західної і Центральної України – Луцьку, Самборі, Дубно, Дрогобичі, Станіславові, Перемишлі, Бібрці, Добромелі, Жовкві, Калуші, Миколаєві (Дністровському), Стрию, Тернополі, Чорткові, Вінниці, Умані.

Широке розповсюдження антирадянських почуттів серед місцевого населення однак не означало ще прихильного ставлення до нових окупантів. У різних реґіонах відповідь українського населення на прихід німецьких військ була різною. Найприхильніше (у порівнянні з іншими районами) німців зустріли у Західній Україні. Тут їх сприймали як визволителів з-під нестерпного дворічного більшовицького ярма. На ставленні до німців місцевого населення сильно позначилася пам’ять про старі австрійські часи, найблагополучніші у порівнянні з пізнішими польським і радянським режимами. Чим далі на Схід, тим слабше проявлялися ці настрої серед місцевого населення. Його пам’ять про німецьку владу у 1918 рр. пов’язувалася у першу чергу з каральними експедиціями та вивезенням майна з України. Настрої, подібні до панівних на Західній Україні, мали місце тут серед частини східноукраїнської інтеліґенції, колишніх місцевих підприємців та заможніх селян (парадоксально, що ці настрої поділяли не лише українці, але, почасти, й євреї).

Німецька пропаґандистська машина свідомо замовчувала, яка доля очікувала українські землі. Місцевому населенню обіцювано визволення від більшовиків, свободу релігії й праці. Натомість нічого не говорилося про політичне майбутнє України. Гітлерівське командування пов’язувало з завоюванням цього краю великі надії. За кілька годин до початку радянсько-німецької війни Гітлер заявляв Муссоліні:

"Що стосується війни на Сході, дуче, то, звичайно, вона буде сувора. Але ні на мить я не сумніваюся в успіху. Передовсім я сподіваюсь, що ми зможемо надовго забезпечити собі спільну базу продовольства на Україні. Вона поставлятиме ресурси, які нам будуть потрібні”.


Більшістьукраїнських істориків, як радянських, так і західних, представляла цю справу як свідоме замовчування: мовляв, Гітлеру йшлося про повне поневолення українців, але він не хотів відкривати свої планів, поки на території України йшли воєнні операції. Але ці твердження вірні лише почасти. Справа полягало в тому, що німецьке керівництво, у т.ч. – і сам Гітлер, не мало чіткого плану, як влаштувати завойовані східні території. Формулюючи політичні цілі східної кампанії ще за рік до її початку, 21 липня 1940 р., Гітлер заявляв, що у західних районах СРСР мають бути створені три держави – Україна, Білорусь і федерація Балтійських республік. Вони повинні були перебувати під протекторатом Німеччини і виконувати роль буферних держав (Pufferstaaten) для Третього Рейху. Оскільки місцеве населення пройняте соціалістичними настроями, то, вважав Гітлер, заради економії воєнних зусиль, треба погодитися на те, що ці республіки будуть соціалістичними. Але при одній умові – вони не повинні мати власної національної державної еліти.

Гітлер дотримувався цих планів у всякому випадку до березня 1941 р.Але за декілька тижнів до нападу на СРСР він різко змінив погляди. З цього часу Гітлер рішуче відкидав ідею самостійних держав і говорив лише про доцільність економічної експлуатації Східної Європи. Завойовані східні території, і в першу чергу – Україна, мали стати для німців "райським садом”, у порівнянні з яким африканські колонії матимуть другорядне значення[26].

Правдоподібне роз’яснення зміни східноєвропейськихпланів Гітлера подаєодин із його найвідоміших біографів Ален Булок[27]. Він пов’язує її з великим переломом у свідомості фюрера, що стався у перші тижні німецько-радянської війни. Гітлер вірив у своє особливе призначення – призначення людини, посланої провидінням для встановлення нового світового порядку. Але довгий час він не почував впевнено себе у цій ролі – звідси його безнастанне маневрування, блефування, обманта готовність відступити при першій ознаці серйозної небезпеки. Блискавична перемога на Східному фронті у червні 1941 р. змусила його повірити у свою роль. Гітлер міг легко перетягнути пів Радянського Союзу на свою сторону у війні проти Сталіна й комуністів, якщо б проявив свої раніші здібності до заключення компромісів. Принаймні, він міг завоювати прихильність українців[28]. Однак він не пішов на це – почуття власної величі витравило прагматичну сторону його натури.

Але навіть після того, як Гітлер уявнив свої нові плани своєму найближчому оточенню, у німецькому керівництві не було однозгідності щодо способу управління завойованими територіями. Міністр окупованих територій на Сході Альфред Розенберґ виношував ідею утворення санітарного кордону навколо Росії з числа буферних і залежних від Рейху держав (України, Білорусії, Центральної Азії і т.п.). Він же виступав за проведення заходів, які могли б розбудити історичну свідомість українців і змобілізувати їх проти Росії.

Якщо Гітлер намірявся розв’язати східне питання грубою силою, то Розенберґ пропонував певними поступками і вмілим маневруванням осягнути того, що в іншому випадку вимагало б зусиль сотень батальйонів. Така політика, вважав він, дозволяла б німцям встановити свій міцний контроль ще перед тим, як підкорені Німеччиною народи зрозуміють, що їх обмануто, і що проголошення їхньої політичної самостійності не входить у довгострокові плани Берліну.

Але плани Розенберґа залишилися лише на папері. Згідно намірів Гітлера Україна була розчленована на декілька адміністративних територій. Галичину як колишня австрійська територія була включена у склад ґенерал-ґубернаторства. До Румунії, союзника Німеччини, відійшли Буковина і Бессарабія та частина земель між Дністром і Бугом (т.зв. Трансністрія у складі колишньої Одеської, південних районів Вінницької та західних Миколаївської областей). Закарпаття ще з весни 1939 р. належало іншому німецькому союзникові – Угорщині. З решти українських земель наприкінці серпня 1941 р. був утворений Райхкомісаріат "Україна”. До складу Райхскомісаріату були включені також південні частини двох білоруських областей, Берестейської і Пинської, заселені українцями.

Райхскомісаріат "Україна” очолив гауляйтер Ерік Кох, відомий своєю жорстокістю і вірністю Гітлерові. Розенберґ первісно пропонував Коха на посаду райхскомісара Росії, де окупаційний режим мав бути жорстокішим, аніж на інших територіях. Однак за прямим розпорядженням Гітлера він був направлений в Україну. В інавґураційній промові при вступі на посаду райхскомісара України Кох охарактеризував себе "як брутальну собаку”; саме тому за його словами, він і був назначений на цю посаду. Німецьке командування вважало його "другим Сталіним, який зможе якнайкраще виконати своє завдання на Україні”. Як і для більшості фашистських лідерів, для Коха Україна означала лише "географічне поняття”. Щоб підкреслити це, він обрав собі столицею не Київ, а провінційне місто Рівне.

Райхскомісаріат України почав діяти лише в листопаді 1941 р., коли зона бойових дій пересунулася далі на Схід. Цей проміжок часу – від евакуації радянської влади аж до встановлення німецької адіміністрації – був сповнений численними спробами українців організувати своє громадське і політичне життя. Одна з бандерівських похідних груп 30 червня 1941 р. дісталася до Львова і проголосила там самостійну Українську державу. Головою уряду новопроголошеної держави став заступник Бандери Ярослав Стецько. Саме проголошення містило у собі елементи авантюризму. Бандерівці запевняли галичан, що виступають від імені усіх еміграційних українських сил і мають повну підримку німецької влади. Як стверджували пізніше творці цього акту, вони мали намір у першу чергу поставити німців перед доконаним фактом. Їхні політичні опоненти з ліберального табору натомість переконують, що бандерівці хотіли поставити перед фактом у першу чергу власне українське суспільство і, вигравши час, запевнити собі монопольні керівні позиції.

Так чи інакше, відповідь німців на самовільне проголошення української держави не забарилася: уже на початку липня 1941 р. були затримані головні ініціатори акту проголошення незалежності – Степан Бандера, Ярослав Стецько та один із міністрів його уряду Роман Ільницький. Після відмови відмінити Акт незалежності їх відправили до концтабору Заксенгаузен, де вони перебували у спеціальному відділі для політичних в’язнів аж до вересня 1944 р.

Важко погодитися з часто повторюваним в українській історіографії твердженням, що акт 30 червня 1941 р. змусив німців уявнити своє ставлення до українського питання[29]. Засадничі підстави німецької політики і далі залишалася державною таємницею (geheime Reichssache). З іншого боку, навіть після першої хвилі репресій німецьке командування не переставало виказувати українцям особливих знаків уваги. Восени 1941 р. Ерік Кох запропонував створити "уряд” райхскомісаріату, до якого мали увійти мельниківці та окремі діячі українських визвольних змагань 1917-1920 рр. Зі свого боку, майже всі українські підокупаційні газети схвально відгукнулися на створення райхскомісаріату, розцінивши цю акцію "як факт відновлення української державності”

ОУН(б) й ОУН(м) робили спроби самовільно організувати місцеве управління і поліцію. Не дивлячись на те, що обидві організації ставили перед собою однакове завдання – незалежність України, партійні суперечності брали верх й унеможливлювали їхню співпрацю. Між двома фракціями ОУН почалися справжні перегони, хто зможе швидше поширити свої впливи на українські землі. В окремих реґіонах між бандерівцями і мельниківцями дійшло до збройних сутичок. ОУН-м вдалося пропхати своїх людей на ключові посади у цивільному самоуправлінні Житомира, Харкова та ін. великих міст. У Київ мельниківці разом з місцевими українцями утворили 5 жовтня Українську Національну Раду на чолі з проф. Миколою Величківським.

Успіх українських націоналістів пояснювався декількома причинами. Швидка евакуація радянської влади і прихід німецьких військ утворили на більшості українських територій ситуацію вакууму політичної еліти. ОУН двох відтінків швидко заповнила цей вакуум, і виступаючи як ініціативна меншість, досить легко могла зорганізувати пасивну більшість. По-друге, доба "українізації” 1920-их років й існування формальної національної держави у вигляді Української РСР залишили відчутний вплив на місцеве населення. Колишні офіцери і солдати УГА, які перебували на Сході у 1919 рр. і знову прибули туди у 1941 р., стверджували, що національна свідомість жителів цих реґіонів стала значно вищою у порівнянні з часами революції.

Але поза цілеспрямованими зусиллями українських націоналістів, українське національне життя на колишніх радянських землях у перші місяці німецької окупації само по собі проявило дивовижну здатність до реґенерації. По всій Україні швидко ремонтувалися школи й уже осінню 1941- зимою 1942 р. вчителі проводили заняття з дітьми. Розпочалася робота над написанням нових підручників, при цьому особливий наголос ставився на забезпечення ними викладання мови, історії і культури. За короткий час було засновано 115 українських газет. На Сході України відкрилися "Просвіти”, кооперативи і профспілки, відновила свою діяльність Українська автокефальна церква. На вулицях Східної України все більше чулося української мови, оскільки зник страх перед репресіями. Під час масових мітингів і демонстрацій сотні і тисячі людей включалися в обговорення майбутнього України.

Не підлягає сумніву, що коли б найпекучіші інтереси українського населення, породжені війною й більшовицьким та фашистським режимами, були б задоволені, то при вільному виявленні воно висловилося б за розширення своїх національно-культурних прав. Промовистим є факт, що за весь час німецької окупації в Україні не існувало жодного політичного руху одночасно антикомуністичного і проросійського спрямування. Єдиною реальною альтернативою до ненависної радянської системи в Україні була самостійна національна держава. Чи ця можливість стане дійсністю, залежало в першу чергу від волі німецького командування, якеконтролюваломайже всю територію України з осени 1941 р. аж до середини 1943 р.

 




Взято з: http://history.franko.lviv.ua/gryc_r5.htm
Категорія: МІЖ ДВОМА ТОТАЛІТАРИЗМАМИ | Додав: sb7878 (24.03.2009)
Переглядів: 1972 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017