Попередній розділ

ЗМІСТ КНИГИ

Наступний розділ

Коротка історія національного відродження на Сході України у перші місяці німецько-радянської війни закінчилася з встановленням нового, брутальнішого і жорстокішого режиму окупації в кінці осені - напочатку зими 1941 року, після приїзду Еріка Коха в Україну. Усі українські громадські організації – від Червоного Хреста аж до спортивних клубів – були розпущені. З січня 1942 р. усі школи понад четвертий клас підлягали закриттю. Зі 115-ти газет, що виникли влітку 1941 р., у квітні 1942 р. залишилося лише 40, та й ті підлягали цензурі. Один з перших ударів був спрямований проти націоналістичного руху. Пізньою осінню 1941 р. було заарештовано бл. 700 організаторів та учасників масового відзначення 20-ї річниці розстрілу під Базаром, організованого ОУН(м). Зимою 1941-1942 рр. у Києві німці розстріляли групу мельниківців, яких запідозрилиу підпільній діяльності: літераторів Олену Телігу та Івана Ірлявського, головного редактора газети "Українське слово” Івана Рогача, мера міста проф. В. Багазія та ін. Ще раніше, 17 листопада 1941 р. німецька влада видала наказ про арешти й таємні страти без суду бандерівців.

Гітлер планував переселення в Україну у найближчі 20 років 20-и млн. німців. Це було частиною його стратегічного плану завоювання для арійської раси "життєвого простору” на Сході. Історичне призначення українців, як і інших словян, полягало у тому, щоб слугувати вищій арійській расі. Одна частина місцевого населення підлягала винищенню, інша – зведенню до статусу рабів, решта – виселенню на схід, в Азію.

Найгіршим було становище євреїв і циган, яких чекало поголовне знищення. Розстрілу підлягали комуністи, грабіжники, саботажники, агенти НКВД, донощики за комуністичного режиму, особи, що становили загрозу епідемійта ін. За особливу мішень масових екзекуцій слугувала інтеліґенція. Масові страти відбувалися майже в кожному місті. Після захоплення Києва у Бабиному Яру лише за два дні (29 і 30 вересня 1941 р.) було розстріляно 33,7 тис. євреїв. Розстріли у Бабиному Яру набрали регулярного характеру; за час окупації тут знищили понад 100 тис.чол. Взагалі на Україні відомо не менше 250-и місць, де проводилися масові розстріли.

Іншим засобом винищення мирного населення мав стати голодомор. Уже в грудні 1941 р. німецька адміністрація вирішила збільшити обсяг продовольчого постачання Рейху з України шляхом зменшення числа "надлишкових споживачів” – "євреїв і населення українських міст, таких як Київ”. Щоб перешкодити перевезенню продуктів харчування у міста, на дорогах встановлювався спеціальний контроль і закривалися міські базари. У результаті цих заходів у великих містах склалася катастрофічна ситуація з продовольством. Наприкінці 1941 р. харчова норма продовольства у Києві становила лише 30% необхідного мінімуму. Жителі столиці одержували 200 г. хліба на тиждень, а робітники – додаткових 600 г.

Антигуманний характер німецького режиму відобразився і в його ставленні до військовополонених. На початку війни німці на загал дотримувалися Женевської конвенції від 1929 р., яка регулювала статус військовополонених. Але вже 17 липня айнзатцгрупи одержали наказ провести "фільтрацію” полонених, виділивши і винищивши колишніх працівників державного апарату, більшовицької партії, комісарів, радянську інтеліґенцію та євреїв. Із загальної маси виокремили військовополонених литовської, латвійської, естонської та української національностей – вони були відпущені для збирання урожаю, щоб забезпечити продовольством армію і Рейх.

На початку вересня 1941 р. фашистське керівництво докорінно змінило свою позицію: оскільки, як вважалося, просякнутий більшовицькою пропагандою радянський солдат здатний чинити опір усіма можливими засобами, він втратив право користуватися захистом Женевської конвенції. Радянські полонені утримувалися в умовах, які вели до неминучої смерті: мізерне харчування, незахищеність від погодних умов, хвороби, побиття і масові страти. Радянська сторона повністю відмовилася вести будь-які дії на міжнародній арені щодо захисту прав своїх бійців, трактуючи їх як зрадників. У цілому ж, у 180-и таборах смерті, розташованих на українській території, загинуло бл. 1,4 млн. радянських військовополонених.

Щоб запобігти будь-яким проявам опору, німці застосовували систему колективної відповідальності. Так, у Києві після пожежі й актів саботажу у кінці жовтня 1941 р., було розстріляно 300 захоплених на вулиці заложників; у кінці листопада 1941 р., після знищення центру зв’язку, у Києві розстріляно ще 400 чол. У жовтні 1941 р. Україна спізнала першу "українську Хатинь” – німецький підрозділ спалив село Обухівку, а все населення було розстріляне. За весь період окупації в Україніу результаті каральних акцій були повністю знищено разом з населенням 250 місцевостей.

Серед інших заходів окупаційної влади окремої згадки заслуговує примусова мобілізація робочої сили з України. На початку окупації багато українців добровільно виїжджало до Німеччини на роботу, намагаючись уникнути голоду або навчитися нової професії. Там вони потрапляли у нелюдські умови праці, і через один-два місяці відомості про умови життя добровольців досягли України. Тому вже літом 1941 р. німці мали серйозні проблеми з відправкою нових загонів "остарбайтерів” (робітників зі Сходу). Розв’язкою ситуації стала примусова мобілізація молоді віком між 18-а і 20-ма роками та депортація людей, схоплених під час облав.

Умови життя "остарбайтерів” – окрім тих, яких вивезено з Галичини – були нестерпними. Мінімальна норма харчування у поєднанні з фізичним виснаженням від непомірної праці приводили до поширення хворіб і високого рівня смертності. До фізичних мук додавалася ще й постійна образа їхньої людської та національної гідності. Система примусової мобілізації на роботу в Німеччині була настільки непопулярною серед українського населення, що воно прирівнювало її до заслання у Сибір за роки радянської влади.

Схожість фашистського і більшовицького режиму в Україні проявилася в тому, що перший перейняв багато готових елементів другого. Так, німці зберегли в окремих районах колишню радянську міліцію як елемент місцевого управління. Та найбільш вражаючим було збереження колгоспної системи разом з трудоднями й адміністративним апаратом. Німці визнали радянські колгоспи й радгоспи найефективнішим способом викачування з місцевого населення хліба і продовольства.

Окупаційний режим в Україні мав певні реґіональні відмінності. Найжорстокішим він був на території Райхскомісаріату, і до великої міри це було особистою "заслугою” гауляйтера Еріка Коха. По-іншому склалася ситуація в генерал-губернаторстві, яке німці вважали частиною Рейху і утримували в строгій ізоляції від більшості українських земель, виходячи із стратегічного положення Галичини – території, наближеної до зони військових дій. До літа 1943 р. масові репресії зачепили тут в основному євреїв; одним з небагатьох випадків масових екзекуцій не-єврейського населення був розстріл айнзатцкомандою 25 польських професорів та їх родин у перші дні після заняття Львова. Але назагал становище місцевих українців і поляків було набагато кращим, аніж у сусідніх зонах окупації.

М’ягшими від німецького були угорський окупаційний режим у Закарпатті та румунський у Північній Буковині, Бессарабії і Трансністрії. Обидва продовжували політику довоєнних урядів щодо асиміляції національних меншостей. Арешти й політичні процеси відбувалися мало не щодня, але мова не йшла про масове винищення не-угорського і не-румунського населення. Це стосувалося навіть євреїв і циган. Їх виселяли з інших частин румунської держави (в т. ч. з Буковини і Бессарабії) у Трансністрію, яка вважалася румунським "Сибіром”. Багато з євреїв та циган там і загинуло, але їх винищення не набрало тотального характеру. Єврейська громада угорської держави була відправлена у концентраційні табори лише у 1944 р., та й то під тиском Німеччини.

1943 р. німці провели перепис населення на окупованих українських територіях. Хоча дані цього перепису не зовсім точні і включають у себе втрати місцевого населення, спричинені радянськими репресіями, евакуацією і мобілізацією до Червоної Армії, він дає можливість скласти уяву про характер німецького окупаційного режиму у різних реґіонах України. У порівнянні з 1939 р. Галичина втратила 22% населення. Якщо виключити з цього числа втрати, спричинені винищенням євреїв, то тоді цей показник становитиме 13%. Найменші втрати були зафіксовані на північно-західних землях (Волині і Поліссю) – 12%, а якщо відняти кількість винищеного єврейського населення, то лише 3%. Натомість втрати населення у "Райхскомісаріаті Україна” становили 30%, у тому числі серед не-євреїв – 24%. Найбільш вражаючим (53%) було зменшення кількості жителів великих міст[30]. Найбільших втрат зазнали євреї: за різними оцінками, за час окупації загинуло 0,9 до 2 млн. із тих 3 млн., які проживали на території України у 1939 р.

Трагічний досвід німецької окупації дозволив українцям та іншим народам, що проживали на території України, прийти до висновку про абсолютно антигуманний характер фашизму. Щобільше, вони могли переконатися, що за рівнем своєї жорстокості гітлерівський режим значно перевищував радянську систему. Тому якщо на початку війни певна частина населення вітала гітлерівців як визволителів від більшовицького ярма, то після декількох місяців окупації багато бажало повернення радянської влади, яка за даних умов була б меншим злом для України.