Попередній розділ

ЗМІСТ КНИГИ

Наступний розділ

Підтримання жорстокого режиму на більшій частині української території вимагало чисельного адміністративного апарату. Утримання такого апарату було б неможливим без залучення місцевого населення. У багатьох публікаціях можна натрапити на тезу, що серед усіх поневолених Німеччиною народів українці, як і балтійські народи, проявляли особливу схильність до колаборації з німецьким режимом.

Це твердження грішить сильним перебільшенням. Колаборація є загально поширеним явищем у світовій історії. Німецька ж окупація з її досі небаченою жорстокістю привела до колаборації у небачених досі масштабах. Фашистське командування трактувало свої дії на Сході не просто як чергову військову кампанію, а як війну тотального винищення (Vernichtungskrieg). Німцям не просто йшлося про встановлення свого контролю над цією територією, а про свідоме винищеннякількох мільйонів полонених і цивільних громадян, зарахованих у катеґорію "недолюдей” (Untermenschen). З огляду на особливо жорстокий характер окупаційного режимудляжителів Східної Європи питання не стояло: "колабораціонувати чи не колабораціонувати?”, а "як вижити?”

Вибір можливостей був мінімальним. Народи Східної Європи були буквально розчавлені між двома тоталітарними режимами. Усна традиція донесла нам таку апокрифічну історіюз часівприєднання Західної України та Західної Білорусії до СРСР: на радянсько-німецькому кордоні зустрілися два поїзди, що їхали в протилежних напрямках. Один з них був переповнений євреями, які втікали від Гітлера, інший – євреями, що рятувалися від Сталіна. Пасажири одногопоїзду старалися переконати пасажирів другого, що ці хіба зійшли з розуму, їдучи туди, звідки вони самі щойно вирвалися.

Міра колаборації найчастіше визначалася не поневоленими народами, а окупаційним режимом. Часто говориться про те, що найменшу схильність до колаборації з німцями проявили поляки. Але те, що Польща не стала краєм без свого Квіслінґа і Петена, як слушно зазначив Яцек Куронь, не було виключною заслугою поляків – цього не хотіли самого німці, які дивилися на цю країну виключно як на терен колонізаційної експансії[31].

Всі ці приклади приводяться не ради того, щоб зняти з українців частину їхньої вину й перекласти її на поляків і на євреїв. Просто спроби "націоналізувати” вину і говорити про особливу схильність чи, навпаки, відпірність того чи іншого народу до колаборації є ще одним історичним міфом. Він не стільки роз’яснює, скільки затемнює справу, заміняючи аналіз конкретних умов загальними наліпками.

Колаборація з окупаційним режимом мала різні виміри і не обов’язково означала солідарність з ідеологією та практикою фашизму. Одні колабораціоністи робили це ради кар’єристських міркувань чи жадоби багатства, інші ж – просто заради врятування свого життя, ще інші – ради досягнення своїх власних політичних цілей. Оскільки українські націоналісти в окремих моментах свідомо наслідували німецький нацизм, то виникає враження, що їхня колаборація з окупаційним режимом випливала власне з ідеологічних причин. Але насправді ситуація була набагато складнішою. Перш за все, орієнтація українського націоналістичного руху на Німеччину бере початок ще з тих часів, коли нацизму і фашизму навіть не існувало. З іншого боку, в українському випадку з німцями співпрацювали майже усі українські політичні угрупування, у т. ч. – і ті, що були суперниками ОУН. Це доказує, що в українському випадку ідеологічні мотиви не посідали домінантного місця. Джон Армстронґ – історик, який зробив чи ненайбільше для теоретичного осмислення і класифікації різних типів колаборації у Східній Європі під час світової війни – прийшов до висновку, щоукраїнський колабораціонізм є власне найбільш чітко вираженим прикладом переважання національних мотивів[32].

Українські націоналісти вважали головними ворогами Радянський Союз і Польщу (хоча ради справедливості варто сказати, що ніхто з них не ставив Польщу на один рівень з СРСР – їй відведилося скромніше місце "ворога № 2”). Оскільки і СРСР, і Польща були ворогами фашистської Німеччини, то це автоматично зводило український націоналістичний рух до стану потенційного союзника Берліна. Але від цієї теоретичної формули до реальної співпраці було дуже далеко. "Честі” називатися німецькими союзниками у Центральній і Східній Європі удостоїлися лише Румунія й Угорщина. У всіх інших випадках німці для своєї користі експлуатували почуття національних меншостей, які у довоєнний час зазнавали гніту від панівних націй – словаків, хорватів, західних українців і західних білорусів. Але статус цих національних груп "нового європейського порядку” був різним – у словацькому і хорватському випадку гітлерівці дозволили на створення залежних від Берліну держав. Натомість після літа 1941 р. Гітлер і слухати не хотів про створення східнослов’янських держав та національних армій. Тому стосунки українських націоналістів з нацистським режимом укладалися дуже нелегко і коливалася від надій на союзництво літом-осінню 1941 до оголошення літом Німеччини "ворогом № 3” та повернення до обмеженої колаборації у 1944-1945 рр., у міру того, як СРСР знову перебрав контроль над Україною.

Добровільна колаборація здійснювалася у двох формах: через формування військових частин та через участь в органах окупаційної адміністрації. Українські частини, що воювали по стороні Німеччини— дружини українських націоналістів ("Нахтіґаль” і "Роланд”), дивізія СС "Галичина”, Українське визвольне військо, Українська національна армія – постали на основі політичних угод українських націоналістів з німецькою владою. Очевидно, що українські націоналісти помилялися у своїх надіях, що створення українських частин рано чи пізно приведе Белін до визнання України як свого союзника. Але фашистському керівництву, якому йшлося перш за все про нове гарматне м’ясо, теж доводилося відступати від своїх принципів. Показовою з цього боку була історія дивізії СС "Галичина”, створення якої трималося у таємниці від Гітлера – про її існування він дізнався аж весною 1945 р. Серед умов, на які погодилося німецьке командування була й така, що дивізія СС "Галичина” воюватиме лише на Східному фронті, і її ніколи не заставлятимуть воювати проти західних союзників.

Що ж стосується участі українців в органах окупаційної адміністрації, то її ступінь сильно відрізнялася на території ґенерал-губернаторства та райхскомісаріату. Єдиним постійним представницьким органом українців за час всієї окупацію був Український центральний комітет на чолі з проф. Володимиром Кубійовичем у Кракові. Німці фаворизували галицьких українців як "довірених осіб” (Treuhänder) і свідомо використовували їх як противагу до поляків. З іншого боку, їх трактували цілком інше, аніж українців у Райхскомісаріаті: їм дозволяли утримувати свої культурні і кооперативні організації, школи, учитися в університетах Львова, Праги, Берліна і т.д.

Натомість німецький уряд не виявляв найменшої готовності толерувати українську адміністрацію у райхскомісаріаті. Місцеві українці були єдиним неросійським народом, якому аж до кінця війни не дозволяли утворювати свого національного комітету. Кількість українців, які у той чи інший спосіб співпрацювали з німецьким режимом, була тут мізерною у порівнянні з загальною чисельністю населення.

Якщо б другу світову війну виграв Третій Райх, то у німецькомовних книгах про колаборацію зі Сталіним українці теж займали б, напевно, одне з найперших місць – у Червоній армії воювало 6 млн. українців, тоді як у німецькій армії під кінець війни – лише 250 тис. чол. Звідки ж взявся міф про особливу схильність українців до колаборації з фашистською Німеччиною? Він виник у першу чергу з традиції, за словами Нормана Девіса, представляти їх світові як "росіян” або "совітів” у тих випадках, коли вони заслуговували на похвалу, і як "українців”, коли вони зробили щось поганого[33]. Інше пояснення випливає зі зле поясеної статистики: хоча кількість українців, які активно співпрацювали з німецьким режимом, була незначною у порівнянні з загальною чисельністю населення, вона була великою у порівнянні з іншими національними групами Радянського Союзу. Українці становили четверту частину (26%) у німецьких війскових частинах, сформованих з колишніх радянських громадян, та майже половину (52,6%) переміщених осіб (displaced persons) – колишніх радянських громадян, які після закінчення війни з власної чи чужої воліопинилися у Німеччині. Для порівняння: відповідні показники для росіян становили 32% і 14% – що назагал менше їхньої частки у національному складі населення СРСР (у 1939 р. українці становили 16,5%, росіяни – 58,1% радянських громадян). Але ця велика частка українціву порівнянні з росіянами відображає той факт, що німці окупували майже всю Україну, і лише частину – Росії. Відповідно до цього частка українців в окупаційній армії, адміністрації і серед переміщених осіб була вищою – хоча б з тої причини, що це збільщувало їхні шанси на виживання.

Підсумовуючи, можна сказати, що абсолютна більшість українців під німецькою окупацією займали пасивну позицію і їхньою головною турботою було щоденне виживання. Але, знову ж таки, це не було особливою національною заслугою чи ганьбою, а просто відображала загальну схему поведінки центрально- і східноєвропейськихнародів на окупованій німцями території.

Звичайно, це не знімає питання про участь окремих українців у воєнних злочинах проти інших національностей, зокрема проти поляків. Але й тут попри спаведливі звинувачення можна зустріти перебільшення і навіть явні видумки.У першу чергу це стосується міфів про причетність українських націоналістів до розстрілу групи польських професорів у Львові (липень 1941 р.) та про участь дивізії СС "Галичина” у придушенні Варшавського повстання. Щодо першої акції, то вона була брутальною реалізацію тези Гітлера, що на одній землі не може і не повині існуватидвох панів – німців і поляків – і тому польську інтеліґенцію належить винищити. Львівський розстріл належить до того ж ряду подій, щой розправа з краківськими професорами у листопаді 1939 р. Документальні матеріали і спогади свідків доводять видуманність тези, що вбивство львівських професоорів здійснили українці (невиясненним, однак, залишається питання, чи українські студенти були причетні до складання списку страчених, і, якщо так, то чи робили це вони з власної ініціативи а чи на вимогу ґестапо)[34]. Подібно не відповідають правді твердження про участь дивізії СС "Галичини” у боротьбі з польським підпіллям: у Варшаві на момент повстання не було жодних її частин. Українці, які брали участь у придушенні варшавського повстання, належали до Російської Визвольної Армії (т.зв. власівців) і були колишніми радянькими полоненними. До виникнення поголосків про відповідальність українців за масові вбивства і грабунки серед населення польської столиці спричинилися поширення у Варшаві відомостей про польсько-українську різню на Волині і Галичині [35].

Центральне місце у звинуваченнях українців у колаборації займає причетність до винищення євреїв. Україна поряд з Польщею й Румунією називаються суспільствами "з народним антисемітизмом жахливої жорстокості” – більшим навіть за той, яке виявляло населення фашистської Німеччини[36]. Серед євреїв, яким вдалося вижити німецьку окупацію, збереглося багато свідчень про безпосередню участь українськоїполіції та українців у складі інших частину масових екзекуціях. Українці виконували ці фунції не лише на українських землях, але й у польських та литовських ґетто. Окрім цих реґулярних і спланованих акцій, у перші дні німецької окупації антиєврейські погроми відбулися у 58 містах і містечках Західної України; під час них загинуло 24 тис. євреїв. Очевидно (і це визнають єврейські історики) свідчення цих джерел є до якоїсь міри однобічними, обтяженими емоціями й перебільшеними. Однак певна їхня тенденційність не означає, що самі ці події вигадані – надто багато є цих свідчень і надто часто вони повторюються, щоб ними можна було просто зіґнорувати.

Більшість єврейських джерел говорять про участь головним чином західних українців у каральних акціях. Натомість на території Райхскомісаріату, відзначалось у донесеннях німецьких винищувальних груп (айнзатцґруп), "антисемітизму расистського та ідеологічного характеру в населення майже немає” і "що для репресій проти євреїв українському населенню бракує як верховодів, так і духовного запалу”.

Ситуація з перших місяців війни була дзеркальним відображенням тої, яка мала місце під час хвилі антиєврейських погромів у 1919 р. – тоді основними винуватцями були східняки, а галичани навпаки проявляли дисциплінованість і толерантність. Це підштовхує до думки, що поведінку західних українців обумовлювала радше конкретна ситуація, аніж закорінені антисемітські національні стереотипи. Підтвердженням цьому слугує той факт, що основна смуга погромів у 1941 р. співпадає з територіями, окупованими радянськими військами щойно у 1939-1940 р. – Західною Україною, Литвою, Латвією й Естонією. Це були території, які зазнали швидкої "совєтизації” і де радянський терор був особливо жорстоким. Тому тут легко було спровокувати антиєврейські погроми. Німці у перші місяці окупації намагалися створити враження, що масові страти євреїв є чисто українською акцією, природнім відрухом місцевого населення на віковий "єврейський гніт” та ненависну більшовицьку окупацію. Найбільш диявольською рисою фашистського режиму було те, що він не лише фізично винищував сотні тисяч мирного населення, але й морально зломлював мільйони тих, хто залишився в живих, роблячи їх причетними до масових злочинів. Іншою справою є, однак, те, що ані обидва відлами ОУН, ані інші українські політичні силиутрималися від відкритого засудження німецької політики винищення євреїв та перестерігання українців перед участю у фашистських звірствах. Адже українські націоналісти після невдачі з прошголошенням української держави перебували у підпіллі і не мусіли зв’язувати себе умовами окупації. Популярність у західноукраїнському суспільстві дозволяла їм надіятися, що їх голос був би почутий. Мовчанка у цьому випадку дорівнювала згоді.

Німецька пропаґанда у перші місяці окупації безупинно повторювала, що євреї займали ключові позиції в радянській адміністрації, доносили і допомагали заарештовувати українців, розстріляних під час відступу Червоної Армії (насправді, серед закатованих жертв було декілька єврейських сіоністських і бундівських діячів, але про це німецька пропаґандистська машина воліла мовчати).

У цілому ж, гама відгуків місцевого населення була широкою: від виразного осуду аж до солідарності або навіть безпосередньої участі в екзекуціях. Зараз неможливо точно визначити кількість українців, що брали участь у переслідуванні євреїв. Але оскаржувати усіх українців в антисемітизмі так само справедливо, як звинувачувати усіх євреїв у співпраці з радянським режимом. З іншого боку, серед 35-40 млн. українців знайшлося чимало інтеліґентів, простих селян і міщан, які, ризикуючи своїм життям, надали притулок сотням євреїв.Тільки у Галичині за допомогу євреям страчено 100 чол. Але так чи інакше, такі випадки були радше винятком, аніж правилом. Більшість населення ані ні приймало участі в погромах й екзекуціях євреїв, ані не спішило їм з допомогою. В умовах німецької окупації, коли українцям і полякам за це загрожував розстріл, кожний такий акт був виявом особистої відваги, що межувала з героїзмом. А героїзм не є явищем щоденним.

Деякі українські історики намагаються зняти вину з українського суспільства, справедливо стверджуючи, що ні одна українська політична сила не давала команди для початку погромів. Рівно ж жодна українське леґальне чи нелеґальне угрупування не культивувало расистської антисемітської програми або політики[37]. Але ці твердження вірні лише почасти. Бо антисемітизм не завжди виступає у відвертій формі; часом дорогу йому торували політичні програми і заяви, які не ставили безпосередньо собі такої мети. У прийнятих на II (Краківському) Великому зборі ОУН-б (квітень 1941 р.) програмових постановах засуджувалися антиєврейські погроми, оскільки вони відвертають увагу українців від справжнього ворога – більшовицького режиму. Але разом з тим стверджувалося, що євреї є його найвідданішою опорою й авангардом московського імперіалізму в Україні. ОУН довго використовувала у своїх документах термін "жидокомуна”, співзвучну з фашистським "жидо-більшовизмом” (Judeo-Bolschevism). Ця практика заникає аж після двох років окупації. У документах III Надзвичайного великого збору ОУН-б (серпень 1943 р.) уже не зустрічалось терміну "жидо-комуна”—але ця зміна була надто пізною: на Західній Україні після ліквідацій ґетто пізнім літом 1943 р. майже "не зустрічалось” уже самих євреїв.

Керівництво ОУН-б, здається, не розуміло чи не хотіло розуміти однієї дуже важливої обставини: в умовах загальної деморалізації і провокування німцями місцевого населення на антиєврейські погроми потрібні були політичні заяви, які б чітко відображали позицію всієї організаціїщодо винищення євреїв. Мовчанка ж у такому випадку дорівнювала згоді.

Єдиним, хто наважився на відкритий виступ, був митрополит Андрей Шептицький. У лютому 1942 р. він написав листа до Гіммлера, протестуючи проти винищення євреїв та втягнення до цієї акції української поліції. Митрополит Андрей був єдиною церковною фігурою такого рангу в окупованій Європі, яка виступила на захист євреїв. Свої слова він підкріпляв ділом, переховуючи у келіях св.Юра 15 дорослих євреїв і 150 дітей. Очолювана Шептицьким греко-католицька церква провадила широку рятункову акцію, надаючи євреям християнські посвідчення та укриваючи в монастирях і будинках для сиріт сотні єврейських жінок і дітей. У листопаді 1942 р. митрополит Андрей видав пасторського листа "Не убий!” Лист засуджував будь-які види вбивств, але в першу чергу – вбивства політичні. Шептицький загрожував вбивцям відлученням від церкви і вимагав від суспільства їхньої ізоляції.

Для більшості місцевих жителів питання про колаборацію й винищення євреїв мало не стільки кримінальний, скільки моральний аспект. Вони не брали участі у масових екзекуціях і в інших злодіяннях фашистського режиму, але, з другого боку, дуже мало зробили для того, щоб їм перешкодити. Лише особи з дуже високим моральним почуттям могли пересилити страх і чинити так, як від них вимагав їх людський обов’язок. Джерелом такої мужності могла стати, як у випадку митрополита Шептицького та керованої ним церкви, християнська мораль. Але однієї лише християнської моралі не було достатньо для зорганізованого опору фашистській системі. Була певна закономірність у тому, що з усіх політичних сил, що діяли в Україні, дійовий опір фашистській тоталітарній системі могли протиставити лише ті сили, які самі сповідували тоталітаризм – комуністи й українські націоналісти.