Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Грицак. Нарис історії » МІЖ ДВОМА ТОТАЛІТАРИЗМАМИ

ПАРТИЗАНСЬКИЙ І ПОВСТАНСЬКИЙ РУХИ
Попередній розділ
ЗМІСТ КНИГИ
Наступний розділ
Перші спроби організації партизанської боротьби з німецькою окупаційною владою припадають на літо 1941 р. Створенням партизанських загонів займалися працівники НКВС та місцеві комуністи, яких або не встигли евакуювати, або ж спеціально залишили в тилу для ведення підпільної діяльності. Але спроби партійного і військового керівництва організувати партизанський рух в Україні закінчувались здебільшого невдачею, оскільки сам рух у перші місяці війни не користувався підтримкою місцевого українського населення. Тогочасні таємні радянські документи рясніють згадками, коли створені партійними комітетами та НКВС партизанські загони і диверсійні групи залишалися бездіяльними, саморозпускались або ж переходили у тил Червоної Армії. Єдиною боєздатною силою були партизанські загони Федорова, Ковпака, Сабурова, що дислокувалися головним чином на Півночі України, де ліси і болота складали більшу територію, неприступну для ефективного німецького контролю. Однак, під тиском німецьких військ ці партизанські загони відійшли у Білорусь, у Брянські ліси. Таким чином, до літа 1942 р. на Україні не існувало масового партизанського руху. Слабість червоного руху опору була до певної міри спричинена особливостями сталінської передвоєнної доктрини. Вона не передбачала необхідності партизанського руху, оскільки, як вважалося, у випадку нападу на СРСР ворог мав бути розбитий "малою кров’ю, з мінімальними втратими сил і засобів і (що найважніше!) на його ж власній території”. Критична ситуація на радянсько-німецькому фронті змусила Сталіна переглянути стару воєнну доктрину. Він поставив за мету створити масовий партизанський рух, який відтягав би сили німців від напрямків головних ударів та створював їм труднощі у тилу. 30 травня 1942 р. при верховному командуванні було створено Центральний штаб партизанського руху. Його український відповідник – Український штаб партизанського руху, очолюваний генералом Тимофієм Строкачем, – створено 20 червня 1942 р.

Цілеспрямовані заходи радянського керівництва співпали зі зміною настроїв серед населення окупованих територій. У відповідь на масові екзекуції та вивезення на примусові роботи у Німеччину, його ставлення до німецького режиму ставало все більш і більш неґативним. Відповідно зросла його підтримка партизанському рухові. Партизанські загони, що проходили по українській території, збільшувалися за рахунок місцевого населення у 2-3 рази.

Завдяки організованим діям Москви "зверху” та наростання пасивного опору "знизу” партизанський рух в Україні став дійсно масовою силою. Але головну роль відігравав все ж таки перший фактор. По суті, "червоні партизани” були ще однією радянською армією, з тою однак різницею, що вона діяла у тилу ворога. Партизанські загони були переведені на реґулярне забезпечення, а їхнім командирам виплачувалася зарплата, як офіцерам реґулярних частин.

Весною 1943 р. радянські партизани в Україні отримали розпорядження передислокуватись у західні і південно-західні області для виведення з ладу найважливіших залізничних вузлів, мостів, ліній зв’язку та ін. Це було частиною т.зв. "рейкової війни”, яку розгорнули партизани у німецькому тилу літом 1943 р., напередодні вирішальної Курської битви. Головні партизанські акції мали місце на залізничних ділянках Ковель-Сарни-Коростень та Ковель-Шепетівка-Бердичів.

Друга половина 1943 р. стала найвищою точкою у розвитку червоного партизанського руху в Україні. Німецьке військо у північній і центральній частині України втримувало контроль лише у містах та вздовж шляхів сполучень. У міру наближення Радянської армії до території України партизанські з’єднання використовувалися для безпосередньої підтримки фронтових операцій.

У період його найвищого піднесення партизанські загони і з’єднання налічували понад 50 тис.чол. У цілому ж, через партизанський рух за роки війни пройшло прибл. 180-220 тис.чол. Це не так уже й багато, якщо взяти під увагу його "зорганізованість зверху”. Показовим з цього огляду є також національний склад партизанських загонів в Україні: українці становили 54%, росіяни – 23%, білоруси – 6%, поляки – 2%, євреї – 1%, представники решти майже 60 національностей – кожна по менше ніж 1%. Впадає в око сильна недопредставленість українців у порівнянні з їхньою часткою в населенні України (75-80%); натомість росіян було вдвічі більше від їхнього відсотку у національному складі (10-13%)!

Міфічна "всенародність” червоного партизанського руху, про яку постійно твердила радянська пропаганда, стає особливо очевидною, коли порівняти його з націоналістичним повстанським рухом на західноукраїнських землях. Його передісторія пов’язана зі спробами українських антирадянських політичних сил утворити за згодою німців власну національну армію. У 1940 р. Тарас Бульба-Боровець, уродженець Полісся й колишній в’язень Берези Картузької одержав розпорядження уряду УНР утворити партизанські загони для боротьби з більшовиками. У червні 1941 р. за дозволом вермахту він організував збройний загін української міліції, що прочищував ліси північно-західної України від залишків Червоної Армії та радянських партизан. При цьому Боровець тісно співпрацював з відділами Білоруської самооборони, які виконували подібне завдання у білоруській частині Полісся. До кінця літа його група встановила контроль над значною частиною Полісся навколо м. Олевська і проголосила себе "Поліською Січчю”. Вона добивалася визнання як національна військова частина, однак німці годилися визнати її лише як офіційну міліцію. 15 листопада 1941 р. Боровець дав наказ розпустити Поліську Січ і приступив до створення з членів колишнього загону партизанського формування під назвою "Українська повстанська армія”.

У відповідь на посилення гітлерівського терору проти місцевого населення весною 1942 р. повстанські загони провели цілий ряд "відплатних акцій”. Однак Боровець не мав наміру вести великомасштабну партизанську війну. Від партизанської боротьби утримувалося також українське і польське націоналістичне підпілля. Вони не були готові перейти до масової збройної боротьби і зосереджувало свою діяльність на підготовчих акціях: підпільній пропаганді, створенні запасів зброї і провіанту і т.д. Керівництво ОУН-б рекомендувало не розпорошувати енергію на партизанську діяльність і неґативно ставилося до діяльності перших повстанських загонів, стверджуючи, що партизани є агентами Сталіна і Сікорського (голови польського еміграційного уряду). "Не партизанка сотень, чи навіть тисяч, а національно-визвольна революція мільйонових українських мас – наш шлях”, – писала ОУН(б) у червні 1942 р.

Ситуація різко змінилася після того, як наприкінці 1942 - на початку 1943 рр. розпочалися рейди радянських партизан на північно-західні землі. Завданням цих рейдів було демонстрування радянської присутності на цих землях, поборення підпільних українського і польського націоналістичних рухів та розпалення антинімецьких почуттів серед місцевого населення. Останньої мети досягалося макіавеллістськими засобами: підірвавши міст, пустивши під укіс поїзд або ж убивши декількох поліцейських і німецьких солдатів, радянські партизани зразу ж поверталися у білоруські ліси, полишаючии місцевих жителів сам-на-сам з розлюченою німецькою адміністрацією.

Різка зміна ситуації змусило місцевих лідерів ОУН(б) до створення, всупереч інструкціям керівництва, озброєних загонів самооборони. Бандерівському проводу довелося поступитися перед ініціативою знизу. У вересні-жовтні 1942 р. були створені перші значні військові формування українських націоналістів-бандерівців. Військове керівництво цих формувань сильно зміцнилося за рахунок офіцерів колишнього "Нахтіґалю”, які у листопаді 1942 р. відмовилися поновити однорічний контракт з німцями. Один із них, Роман Шухевич, під псевдонімом "Тарас Чупринка” став головнокомандуючим цього руху. У лютому 1943 р., на Третій конференції ОУН(б), керівники націоналістичного підпілля вирішили перейти до збройної боротьби з німецьким окупантом. У цьому ж місяці бандерівські формування розпочали військові дії проти німців, заатакувавши бараки нацистської поліції на північній Рівенщині.

Перейти до підпільної діяльності спробували й найактивніші члени ОУН(м). У березні-квітні 1943 р. мельниківські групи теж приступили до створення на Волині своїх партизанських загонів. Окрім того, мельниківці становили кістяк офіцерського складув армії Боровця, фактично перебравши у свої руки і політичний провід УПА. Наявність у волинських лісах одразу декількох українських партизанських формувань українських націоналістівта втікачів диктувала необхідність їхнього об’єднання під спільною військовою командою. Між бульбашівцями і бандерівцями з кінця лютого по кінець травня 1943 р. велися переговори про створення спільного керівного центру. Після зриву переговорів ОУН(б) почала проводити акцію насильного об’єднання усіх націоналістичних партизанських формувань. Озброєні бандерівські загони у липні-серпні 1943 р. оточували бульбашівські і мельниківські групи і примушували їх підкоритися своєму командуванню. Тих, хто не підкорявся, знищували. Як стверджувало згодом керівництво ОУН-б, ця операція далася "малою кров’ю”. Однак статистика жертв акції залишається невідомою. У склад новоствореної Української повстанської армії ввійшла частина партизанських сил Тараса Бульби-Боровця, мельниківські відділи, загони української поліції, солдати й офіцери Радянської Армії (в т.ч. втікачі-військовополонені), які не приєдналися до "червоної партизанки”, євреї, що врятувалися від масових екзекуцій.

З цієї мішанини народів і різних політичних группід керівництвом ОУН(б) витворилася справжня армія, чисельність якої сягала декількох тисяч чоловік. Питання про чисельність УПА залишається одним із найсуперечливіших в історії українського повстанського руху.Німецькі офіційні документи приводили число 100-200 чол.на 1944 р., радянські джерела – бл. 90-100 тис. чол. Такі цифри часто зустрічаються серед історичних праць як на Заході, так і на Сході. Однак така оцінка піддається критиці двома групами авторів. Перша з них вваєажає її завищеною. Шонайцікавіше, до неї належать історики, які самі належали до УПА. Ні німецькі, ні радянські органи, підкреслюють вони, не мали доступу до правдивої інформації і сильно перебільшували чисельність свого супротивника, підтверджуючи стару народну мудрість, що "в страху – великі очі”. Архівні документи ОУН та УПА, що збереглися на Заході, засвідчують, що армія нараховувала під кінець 1943 р. бл. 20 тис. чол., досягнувши свого максимальної цифри – 25-30 тис. чол. – весною 1944 р.[38] Інша група істориків вважає число 90 тис. сильно заниженим[39]. Це підвержують недавно обнародовані секретні радянські документи. За даними НКВС УРСР, за період з лютого 1944 по 1 січня 1946 у результаті боротьби з УПА було убито або арештовано 280 тис чол. Навіть якщо взяти під увагу, що в це число попали невинні люди, а також природню "скромність” енкевидістів, все одно чисельність УПА у цьому випадку була значно більша 90 тис. чол. Якщо вірити найновішим підрахункам, за весь час існування УПА й підпілля ОУН перейшло понад 400 тис. чол.[40] – майже вдвічі більше, аніж через червоні партизанські загони!

Формування УПА первісно проходило під гаслами боротьби з німецьким загарбником. Провід ОУН(б) наївно надіявся, що після перемоги над СРСР Німеччина буде настільки ослаблена, що український повстанський рух без особливих зусиль вижене окупантів і заснує незалежну Українську державу. Антинімецькі акції УПА досягли свого вершка у травні 1943 р. Від липня до вересня 1943 р. німці провели масову військову кампанію проти українського повстанського руху. Однак ні одна сторона не виявилася сильнішою, і після завершення кампанії між обидвома сторонами уклалося неофіційне перемир’я. Приводом до нього стало наближення радянської армії, спільного ворога для обидвох сторін. Головне завдання перед приходом радянської армії бандерівське керівництво вбачало у внутрішній й організаційній підготовці, щоб у вирішальний час бути готовим "мовити останнє слово”.

Таким чином, під кінець літа 1943 р. в Україні функціонувала розгорнута мережа радянського, українського й польського партизанських рухів. Червоні партизани діяли переважно у районах, прилеглих до Білорусії, тоді як УПА й польська Армія Крайова (АК) – на Поліссі, Волині, частині Поділля, а територія дільності уцілілих бульбашівців і мельниківців обмежувалася лише Волинню. Кожна з цих партизанських груп, окрім того, що поборювала німецький окупаційний режим, трактувала іншу сторону як супротивника. Як і 1919 р., Україна знову стала теренем "війни всіх проти всіх”. Час від часу деякі із сторін намагалися укласти договір про припинення ворожнечі. Так, у травні 1942 р. радянські партизани заключили нейтралітет з групою Боровця на шість місяців. Постійно робилися спроби нав’язання контактів між українським і польським підпіллям, які, однак, не дали відчутних результатів через непоступливість обидвох сторін у справі державної приналежності західноукраїнських земель.

Партизанський рух зі зрозумілих причин обмежувався лісистими районами України. Натомість у Східній Україні, де мало було лісових районів, рух опору існував виключно у формі підпілля. Як відзначалося у німецьких донесеннях, "на Східній Україні пропаґанду розгортають тільки більшовики і групи Бандери”. Справжні розміри більшовицького підпілля важко встановити – у післявоєнні роки масштаби її діянь були сильно роздуті радянською пропагандистською машиною. Треба думати, що успіхи більшовицького підпілля були дуже скромними. Німцям досить легко вдалося за перший рік окупації знешкодити радянське підпілля у Києві та найбільших містах Східної України – Харкові, Миколаєві, Одесі, Запоріжжі та Сталіно. До літа 1942 р. в Україні продовжували діяти лише 10 відсотків зорганізованого радянською владою підпілля (бл. 2 тис. чол.).

Українські націоналісти, які в часи війни перебували на Сході України, запевняють, що в індустріальних реґіонах Східної України (Дніпропетровську, Кривому Розі, Донбасі) вплив оунівського підпілля був значно сильнішим, аніж вплив комуністичних груп. Це підтверджують і недавно обнародувані документи КДБ. Радянська спецслужбарадила своїм агентам використовувати на окупованій нацистами українській території націоналістичні лозунги як такі, що "найбільше мобілізують маси на боротьбу з нацистськими окупантами, оскільки цього неможливо добитися на платформі радянської влади, до якої населення ставиться вороже”[41].

Але ОУН-нівське підпілля, що вело свою роботу серед робітничого середовища великих промислових центрів Східної України, теж пережило ідейну еволюцію. Жителі східноукраїнських міст не сприймали ідеології українського націоналізму з його із тоталітарними засадами етнічної виключності, монопартійності і вождизму. Коли ж мова заходила про самостійну Україну, їхнайперше цікавило, яким буде соціальний і політичний лад у цій державі. Під впливом знайомства з настроями східних українців члени "похідних груп” почали відмовлятися від інтегральної націоналістичної доктрини на користь програми радикальної демократизації соціально-економічного й політичного життя. ОУН(б) у Донбасі висунула лозунг "За Радянську Україну без диктатури Комуністичної партії”.

Із зміщенням лінії фронту зі Сходу на Захід України, українське націоналістичне підпілля разом з масами інтеліґентів-східняків, що рятувалися перед поверненням радянської влади, покидало наддніпрянські землі та переходило у Галичину і Волинь – основний терен діяльності УПА. Просякнуті ревізіоністськими настроями, вони готували зміну ідеологічних орієнтирів в українському повстанському русі на останньому етапі війни.

 



Взято з: http://history.franko.lviv.ua/gryc_r5.htm
Категорія: МІЖ ДВОМА ТОТАЛІТАРИЗМАМИ | Додав: sb7878 (24.03.2009)
Переглядів: 2422 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017