Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Грицак. Нарис історії » МІЖ ДВОМА ТОТАЛІТАРИЗМАМИ

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ НАПРИКІНЦІ ВІЙНИ (літо 1943 - весна 1945)
Попередній розділ
ЗМІСТ КНИГИ
Наступний розділ
Перемога радянських військ зимою 1942/1943 рр. під Сталінградом та літом 1943 р. під Курськом і висадка союзних військ у Африці й Південній Італії у листопаді 1942 р. - липні 1943 р. не залишила багато місця для сумнівів щодо кінцевого результату війни. Курська битва завершилася поновним відвойованням 23 серпня 1943 р. Харкова. 8 вересня війська Південного фронту взяли м.Сталіно (тепер – Донецьк), а під кінець місяця був визволений весь Донбас. Тоді ж Червона Армія вийшла на лінію Дніпра. Переправа через ріку та штурм німецьких укріплень на правому березі коштували великих жертв радянським частинам. Нові, невиправдані жертви викликав наказ Сталіна взяти Київ перед 7 листопада до чергової річниці "Великого Жовтня”. 6 листопада 1943 р. радянські війська під проводом генерала Ватутіна після тяжких і кривавих боїв вступили у Київ.

У ході звільнення України більшовики почали відверту гру на українських патріотичних почуттях. Фраза "національна суверенна українська держава у формі Української РСР” з певного моменту стала все частіше повторюватися у радянських газетах і радіопрограмах. 10 жовтня 1943 р. було прийнято рішення заснувати орден Богдана Хмельницького. Військові групи, які вели бої на Україні, отримали назву 1-го, 2-го, 3-го та 4-го Українських фронтів.

Для посилення ролі національного фактора 1 лютого 1944 р. Верховна Рада СРСР схвалила реформу конституції, яка передбачила право республік на свої власні військові формування, а також право встановлювати прямі зовнішні зв’язки. Відповідно утворилися республіканські міністерства оборони та зовнішніх зв’язків. В Україні Міністерство зовнішніх справ очолив драматург Олександр Корнійчук, а міністром оборони Української РСР став уродженець Полтавщини генерал-лейтенант Василь Герасименко. Керуючими старими республіканськими наркоматами освіти і культури були назначені не партійні функціонери, а українські поети Павло Тичина і Микола Бажан. В умовах "українізації” республіканського апарату сам Хрущов як голова РНК України почував себе досить непевно, уникаючи розмов про своє неукраїнське походження.

Гнучкість політики Москви стосовно нововідвойованої території разюче контрастувала з непоступливістю фашистського керівництва. Під впливом поразок на радянському фронті частина німецького командування вимагала перегляду дотеперішньої східної політики, і в першу чергу – щодо України. Однак Гітлер залишався глухим до цих вимог.

Єдина поступка, на яку погоджувалося німецьке керівництво, полягала у можливості допущення інших, ненімецьких сил, до служби у своїй армії. У Галичині місцевий губернатор Отто Вехтер та голова Українського Центрального Комітету Володимир Кубійович ініціювали створення української дивізії СС. Але німці зразу ж поставили умову: дивізія не має права називатися "українською”, щоб не пробуджувати в українців ідею незалежності. Наприкінці квітня 1943 р. було проголошено створення дивізія СС "Галичина” (SS - Schutzen - Division - Galizien); до кінця 1943 р. її чисельність становила 9-10 тисяч чоловік. Українські організатори СС "Галичина” виправдовували свою ініціативу бажанням мати свою українську частину на випадок поразки Німеччини. Вони надіялися на повторення ситуації з часів першої світової війни, коли "Українські січові стрільці” після розвалу Австрійської імперії послужили ядром для нової української армії.

Створенню СС "Галичини” протистояла ОУН(б). На думку її лідерів, німці мобілізували активні елементи в Галичині, боячись, що вони приєднаються до повстанського руху, і посилають їх на фронт як гарматне м’ясо. Бандерівці ставили на розгортання національного руху опору. Літом 1943 р. український повстанський рух поширив свою активність на Вінницьку, Житомирську, Київську області й Галичину.

Розширення маштабів діяльності УПА та завершення розбудови її військової структури супроводжувалося також зміною ідеологічних настанов повстанського руху. III Надзвичайний великий збір ОУН(б), що проходив 21-25 серпня 1943 р., ревізував програмні положення. Майбутня українська держава, згідно рішень збору, мала бути демократичною республікою, заснованою на соціальній справедливості. Земля проголошувалася власністю селян, а робітникам надавалася можливість брати участь в управлінні підприємствами. Крім того, ґарантувалось право на 8-годинний робочий день, свободу освіти, слова, думки, переконань, рівність у правах усіх громадян, враховуючи національні меншості і т.д. Зревізована таким чином програма набрала виразно соціал-демократичного характеру. Разом з тим, ОУН(б) заявляла про свою рішучість боротися в однаковій мірі як проти "російського комуно-більшовизму”, так і проти німецького націонал-соціалізму.

До цієї мети український рух мав іти разом з іншими поневоленими народами. Починаючи від серпня 1943 р. бандерівці приступили до формування національних загонів при УПА. Були створені загони з азербайджанців, вірменів, грузинів, узбеків, казахів, татарів, литовців. Восени 1943 р. чисельність неукраїнських вояків в УПА становила 1-2 тис. чол. Основний контингент для формування цих загонів складали дезертири із загонів німецької поліції, набраної з числа радянських військовополонених. Окрему невелику групу становили єврейські лікарі, голландські офіцери і т.д.

21-22 листопада 1943 р. ОУН(б) провела конференцію поневолених народів Східної Європи і Азії, в якій, крім українців, прийняли участь грузини, вірмени, азербайджанці, білоруси, узбеки та ін. – всього представники 13 національностей тодішнього СРСР. Конференція висловилася за створення спільного комітету народів Східної Європи і Азії та спільного фронту усіх поневолених народів. Єдиним рішенням і ґарантом миру у опіслявоєнну добу, на думку учасників конференції, мало бути встановлення нового міжнародного порядку, який спирався б на справедливість, свободу і незалежність кожної нації на своїй етнічній території.

Висадка західних союзників на Півдні Італії наприкінці липня 1943 р. значно вплинула на військові плани УПА. Політичне керівництво українського повстанського руху надіялося, що союзники випередять більшовиків у поході на Берлін. Воно очікувало повторення ситуації з кінця 1918 р., коли Німеччина і Росія взаємно вичерпають себе, а переможні війська західних союзників висадяться на півдні України, щоб принести мир і порядок вимученій війною країні. У цій ситуації важливим було, на думку командування УПА, розбудувати повстанську військову силу, готову встановити свій контроль не тільки над західними областями, але й над всією Україною.

Прорив Червоною армією німецької лінії укріплень на Дніпрі у жовтні 1943 р. поховав ці плани. Стало очевидним, що радянські війська займуть українські землі раніше, аніж союзницька армія. УПА цілковито зосередилася на збройній боротьбі з Червоною Армією і радянськими партизанами. Напередодні вступу радянських військ на Західну Україну керівництво українського повстанського руху вело переговори з німецькою групою "Північна Україна”, які завершилися у травні 1944 р. угодою про дотримання взаємної неагресивності й обмін німецької зброї на розвідувальні дані про Червону армію.

З наступом радянських військ на Україну зактуалізувався ще один аспект українського питання – проблема володіння західними землями України. Польський еміграційний уряд в Лондоні вимагав повернення Польщі колишніх польських територій на Сході; натомість радянський уряд категорично відмовився задовольнити ці територіальні вимоги, покликаючись на "волевиявлення” населення анексованих земель у вересні 1939 р. Польський уряд намагався апелювати до США та Великобританії, але Вашінгтон і Лондон не виявили відвертого бажання протистояти Москві у цьому питанні. Ні одна зі сторін не брала до уваги, однак, існування на цій території українського націоналістичного підпілля, яке мало свою візію політичного майбутнього західноукраїнських земель – у складі відновленої самостійної і соборної української держави. Попередні розмови між українським і польським підпіллям не привели до жодного результату: Армія Крайова твердо стояла на тому, щоб повернути "креси” до передвоєнного стану, тоді як УПА визнавала виключно український характер цих територій. Польські запевнювання проповне урівноправнення українців у відновленій Речі Посполитоій не могли послужити підставою для компромісу: українська сторона з міжвоєнного досвіду надто добре знала вартість таких обіцянок. Непримиренна постава обидвох супротивників привела до найтрагічнішого моменту в українсько-польських стосунків – "Волинської різні” —взаємної кривавої етнічної чистки, жертвами якої по обидвох сторонах впало тисячі мирних жителів.

Залишається спірним, хто розпочав ці акції. Українська сторона стверджує, що польські акції почалися у 1941-1942 рр. на територіях, що межували з етнічно польскими землями – Грубешові, Холмі, Володаві та ін. районах на захід від р. Буг і Сян – а у серпні-вересні 1943 р. перекинулися на схід у райони Галичини і Волині. На Волині польсько-український антагонізм посилювався через співпрацю польських загонів з червоними партизанами та використанням німцями польської поліції у протиукраїнських акціях. УПА, відповідно за цією версією, втяглася у конфлікт лише у відповідь на ці акції[1]. Польські історики відділяють окреми факті вбивства українського населення у 1942 р., що ніби-то було спровоковане німцями, та масову різню на Волині, що виконувалася, правдоподібно, з наказу УПА. Як пізніші заяви бандерівських лідерів, так і зміст окремих документів українського підпілля дозволяє припустити існування такого наказу[2] – однак текст його так і не був виявлений. У кожному випадку, організований, масовий і систематичний характер антипольських акцій,дозволяє припускати, що вони були заплановані "зверху”. Польске населення на "кресах” становило меншість (5-7% у 1943 р.) і започаткування масового терору проти українців для нього було рівнозначно самогубству[3].

Не виключено, що частина цих конфліктів могла бути спровокована німцями або радянськими партизанами. Але перекидання вини на зовнішні чинникибуло б спокусливим, але надто непереконуючим поясненням, рівозначним уникненню відповідальності з боку українського та польського військово-політичного проводів. З іншого боку,якщо прийняти досить правдоподібну тезу про те, що "волинська різня” була заініційована УПА, залишається неясним, чи вона з самого початку передбачало масштабний кровавий хараткер цієї акції. Не можна забувати, що саме у цей час український націоналістичний рух переживав внутрішню еволюцію, одним з головних напрямків якої ставало принятття ідеї про створення спільного фронту поневолених народів. Як виникає зі спогадів та пізніших заяв учасників цього руху, принаймні частина проводу УПА ставила під сумнів доцільність "братовбивчої боротьби” з поляками на Волині і визнавали її як безперечну помилку[4]. Цілком можливо, що УПА трактувало терор не як самоціль, а як радше засіб психологічного тиску. Але в складних умовах літа 1943 р. ситуація дуже швидко вийшла з під її контролю. Існує припущення, що масового характеру цьому теророві надали не повстанці, а місцеве українське селянство, для якого головним мотивом участі в антипольських акціях була захоплення і розподіл польських земель[5].

Кількість жертв з обох сторін можна встановити дуже приблизно. У 1980-х у Польщі зроблено спроби задокументувати усі випадки антипольського терору, але вже сам факт, що їх ініціаторами виступили т.зв. кресові товариства та організації вояків колишньої АК, сильно підважує достовірність зібраних фактів. З українського боку донедавно ніхто не займався збиранням такого матеріалу, оскільки у Радянському Союзі ця тема була заборонена. У виданнях еміґраційних польських товариствфігурує неправдоподібно завищена кількість польських жертв – 400-600 тис. чол. Професійні польські історики оцінюють кількість жертв з польської сторони від 60 до 100 тис. чол. (з них бл. 50 тис. припадає на Волинь), а з української – приблизно у три рази менше. Українські історики не готові зараз представити свої узагальнюючі дані.

Одне залишається певним: самих сил та інтенцій українського та польського підпілля для розв’язання масштабного конфлікту було замало, якщо б до цього не було готове пройняте націоналістичними настроями і здеморалізоване війною місцеве суспільство. Зображення української сторони виключно як "різунів”, а польської – як жертви, не відповідає правді. Це була кривава сутичка двох націоналізмів з довгим списком взаїмної кривди і взаїмної ненависті. Ні одна сторона у цьому конфлікті не була ані цілковито права, ані повністю винна. Гірка правда полягає у тому, що нерідко ті, хто були різунами в одному випадку, ставали жертвами в іншому.

Ситуація ускладнювалася ще й тим, що з наближенням фронту до Західної України радянське керівництво почали перекидати сюди з Брянських лісів і Чернігівщини великі партизанські з’єднання. У липні 1943 р. червоні партизанські загони Сидіра Ковпака пройшли рейдом з Північної Білорусії до Карпат через Західну Україну. Але без підтримки місцевого населення та у боях з нацистською поліцією та українськими націоналістичними загонами, Ковпак швидко втрачав свої сили. Після поразки під Делятином 4-6 серпня з невеликим загоном чисельністю 300 чол. він покинув Галичину і повернувся на північ, у район лісів і боліт.

Таким чином, перед наступом Червоної армії західноукраїнські землі стали тереном, де взаємно поборювали одна одну водночас чотири сили: німецькі окупанти, Українська Повстанська Армія, польська Армія Крайова та "червона партизанка”. Кожній з цих сил йшлося про завоювання (чи збереження) свого військово-політичного контролю над Західною Україною, щоб у майбутньому втримати її у своїй державі.

Дальший хід воєнних дій на східному фронті остаточно розв’язав це питання на користь СРСР. Перші п’ять місяців 1944 р. пройшли у безперевному наступі Червоної армії на всій ширині радянсько-німецького фронту. Заплановані Ставкою Верховного Головнокомандування СРСР "сталінські удари” по черзі проривали фронт у різних місцях, винищуючи і беручи в полон велике число німецьких військ. Напрямок головного удару спрямовувався власне на південно-західний напрямок, тобто на територію України. Найбільшою і найуспішнішою була Корсунь-Шевченківська операція (кінець січня – лютий 1944 р.), під час якої 1-й і 2-й Український фронти оточили і знищини бл. 86 тис. чол. противника.

Одночасно праве крило 1-го Українського фронту провело Рівненсько-Луцьку операцію, у результаті якої на початку лютого 1944 р. було взято Рівне, столицю Райхскомісаріату Україна. 3-й і 4-й Українські фронти вели успішні наступальні бої на півдні України, взявши Херсон (10 березня), Миколаїв (28 березня), Одесу (10 квітня), Ялту (16 квітня), Севастополь (8 травня). На початку травня 1944 р. майже вся Україна, за винятком маленької смужки земель на заході, була в руках радянської влади.

Для визначення долі цієї смужки вирішальне значення мало оточення і ліквідація частинами 1-го Українського фронту великого скупчення німецьких війск в районі Бродів у липні 1944 р. У Бродівському котлі була практично повністю знищена дивізія СС "Галичина” – із 11 тис. її офіцерів і солдат лише 3 тисячі вирвалися з оточення і дістались на захід. Решта загинула, попала в полон або ж перейшла до УПА. Після успішного завершення цієї операції радянські війська 27 липня 1944 р. захопили три найважливіші міста Галичини: Львів, Станіслав і Перемишль.

Вступ Червоної армії на Західну Україну змусив зактивізуватися польську сторону. На другий же день після переходу радянськими військами старого польського кордону (4 січня 1944 р., у районі Сарн) польський еміґраційний уряд у Лондоні видав декларацію про суверенність і непорушність земель польської держави. У відповідь уряд СРСР 11 січня заявив, що визнає як польсько-радянський кордон лінію Керзона. Польський комітет національного визволення – утворений у радянському тилу "кишеньковий” комуністичний уряд Польщі – підтримав таку розв’язку питання.

Розуміючи недостатність дипломатичних демаршів, лондонський уряд разом з польським підпіллям у Західній Україні, Західній Білорусії і Литві готувалися до ведення політики доконаних фактів. Польська АК у момент наближення лінії фронту до Галичини розгорнула операцію "Burza” ("Буря”). Мобільні загони поляків атакували відступаючі німецькі частини, руйнували комунікації і знищували поїзди для евакуації. Під час наступу на Львів загони АК брали участь у військових діях разом з радянськими військами. Керівництво польського націоналістичного підпілля розраховувало, що радянська сторона потрактує його як союзника і, тим самим, як би визнає польський характер краю. Але ці надії виявилися марними: після захоплення Львова і керівництво, і рядовий склад АК були заарештовані. Отримавши звістку про розвиток подій у Львові, інші відділи АК знову вернулися в ліси, а частина вирушила на допомогу повсталій Варшаві.

Керівництво українського повстанського руху вибрало зовсім іншу тактику. Перші сутички з Червоною армією принесли великі втрати для повстанських загонів. Повстанці отримали наказ уникати прямих зіткнень, а переховавшись у лісах, перечекати наступ головних радянських сил, з тим, щоб, коли військова хвиля відкотиься на захід, наносити удари по частинам тилу та НКВС. Однак керівництво УПА не змогло перевести цей план у життя. Однією із головних причин було серйозне занепокоєння Сталіна ситуацією у Західній Україні. Знищення повстанського руху він вважав ґарантією стратегічно надійних західних кордонів СРСР. Наприкінці лютого 1944 р. командуючий 1-им Українським фронтом Микола Ватутін, з невеликою охороною, на схід від Рівного натрапив на засідку однієї із сотень УПА і був смертельно поранений. Смерть Ватутіна викликала гостру реакцію Сталіна, який для "наведення порядку” вислав у Західну Україну маршала Георгія Жукова.

Бої весною і літом 1944 р. дуже ослабили сили УПА. Знекровлені УПА-Північ, УПА-Південь та УПА-Захід (останні розпочали бої з військами НКВС лише восени 1944 р.) вели військові дії силами менших частин і тільки на своїх територіях. Поза межами цих територій повстанські сили вдавалися лише до пропаґандистських рейдів на терени, не охоплені сіткою ОУН, та у сусідню Білорусь.

Центр повстанського руху перенесено з Волині на галицький терен. Політичний провід ОУН -б та верховне командування УПА таємно перевели свою штаб-квартиру в Карпатські гори. Тут 11-15 липня 1944 р. відбувся установчий збір Української Головної Визвольної Ради (УГВР). УГВР задумувалася як всеукраїнський провід повстанської боротьби. Рада мала позапартійний, чи, вірніше сказати, надпартійний характер. Із 20 членів-засновників УГВР членами ОУН або УПА було лише шестеро. Президентом УГВР обрано уродженця Східної України Кирила Осьмака. Цей вибір мав символізувати тяглість традицій української визвольної боротьби: Осьмак під час революції був членом Центральної Ради, а у 1928-1930-х рр. проходив за "справою” СВУ. Крім нього, учасниками української революції були ще четверо присутніх.

Формально Раді підпорядковувалися УПА та ОУН(б). Але розподіл посад у керівних органах УГВР залишає місце для сумнівів, чи бажане не видавалося за дійсне: голова Уряду (Генерального секретаріату) Роман Шухевич був одночасно головнокомандувачем УПА та керівником ОУН(б). Таке зосередження влади в одних руках засвідчувало, що вождівство й монопартійність надалі (принаймні, не на словах) залишалося одним із основних принципів функціонування бандерівського руху, а сама УГВР, за словами Івана Лисяк-Рудницький була сконструйована за рецептом "блоку партії з безпартійними”[6].

У суперечці про характер змін, які пережили ОУН(б) та УПА у 1943-1944 р., одне є певним: самого лише проголошення демократичних лозунгів недостатньо для проведення демократизації. Для цього потрібні ще й зміни організаційної структури. Інша справа, що в умовах воєнного підпілля такі зміни могли бути недозволеною розкішшю. Не підлягає сумніву також те, що частина бандерівського керівництва щиро хотіла позбутися баласту тоталітарних традицій міжвоєнної ОУН. Про це свідчить факт, що після еміграції на Захід тогочасне керівництво повстанського руху (Микола Лебедь, Лев Ребет) ввійшли у конфлікт з Бандерою та його партійним оточенням, які засудили реформи 1943-1944 рр. як відхилення програми ОУН у бік більшовизму.

В останню декаду вересня 1944 р. німецько-радянський фронт досягнув лінії колишнього польсько-чехо-словацького кордону. 28 жовтня 1944 р. Червона армія завоювала останній населений пункт у Закарпатті. Наприкінці листопада 1944 р. "народні комітети” Карпатської України проголосували за приєднання цієї території до Української РСР.

Під кінець 1944 р. вся Україна опинилася під владою Москви. Радянські керівники відчували велику недовіру до населення окупованих територій. На їхню думку, воно піддалося впливу "буржуазної пропаґанди” і потенційно могли стати анитрадянським елементом. Радянське керівництво не могло забути того приниження, яке воно зазнало, спішно покидаючи Україну літом—осінню 1941 р. Причини такого відступу вони бачили у зраді місцевого населення. У Кремлі поширювалася версія, що населення окупованої України зрадило радянську владу і пішло у "козачки”. Цю точку зору поширював Берія і розділяв сам Сталін.

За роки війни Сталін все більше став мислити національними, а не класовими категоріями. Він приписував зраду не окремим особам, а зразу цілим народам. 11 травня 1944 р. Державний Комітет Оборони прийняв постанову про виселення кримських татар із Кримської АРСР в Узбецьку РСР. Рішення мотивувалося тим, що кримські татари ніби-то співпрацювали з німцями. У загальному протягом травня-червня з території Криму виселено 225 тис. чол.

Удоповіді на закритому засіданні ХХ з’їзду КПРС 25 лютого 1956 р. "Про культ особи та його наслідки” Хрущов признався до факту, що Сталін роздумував над депортацією українського населення на Схід за прикладом кавказьких народів, калмиків і кримських татар. Українцям пощастило уникнути цієї долі тільки тому, що їх було надто багато, і тому таку операцію було важко здійснити. Зате було вжито інших заходів. Чоловіків зі щойно визволених українських областей мобілізували в діючу армію і кидали на лінію фронту без необхідної військової підготовки. Втрати серед них були величезними. Серед вбитих і полонених радянських солдат були чоловіки допризовного і післяпризовного віку. Ця обставина викликала здивування навіть у німецького командування, яке скликало спеціальну комісію для вияснення причин цього явища. Комісія прийшла до висновку, що людські ресурси Червоної армії вичерпуються, раз вона мобілізує підлітків і старших чоловіків. Але цей висновок був помилковим. Насправді радянському керівництву йшлося про те, щоб якомога більше позбутися населення з колишніх окупованих територій[7].

До загальної недовіри до українського населення окупованих територій у Москви додавалося почуття неспокою за піднесення патріотичних почуттів у "другій радянській республіці”. Партійне керівництво тривожило, що це був патріотизм не того роду, на який воно сподівалося. Як заявляв Олександр Корнійчук на одному із пленумів Спілки радянських письменників України, деякі українські літератори

"не зовсім вірно зрозуміли наш радянський патріотизм. Вони тужили, оплакували Київ, який був під німцями... Вони говорили про народ, але не згадували, або дуже рідко згадували про партію більшовиків, про радянський уряд, про нашого великого Сталіна”.

Сигналом для "приструнчення” української інтеліґенції стала розправа над Олександром Довженком, яку організував сам Сталін. Намагання Довженка дати правдиву картину подій в Україні у час німецької окупації він охарактеризував як "спробу ревізувати ленінізм... вилазку проти нашої політики, проти колгоспного селянства, проти нашої національної політики”.

Літом 1944 р., коли доля німецького окупаційного режиму на українських змелях була вже вирішена, Сталін призупинив загравання з українськими національними почуттями. Ідея "вдосконалення радянської федерації та розширення прав союзних республік” стала мертвим звуком. Короткому періоду українізації найвищої ланки республіканської еліти прийшов кінець.

Під кінець війни Москва й Берлін у ставленні до народів СРСР як би помінялися місцями. Гітлерівське командування проголосило "нову східно-європейську політику”, яка полягала у наданні незначних політичних поступкок цим народам взамін за їхню мобілізацію у боротьбі з більшовиками.

Для українських політиківновий етап у співпраці з гітлерівцями розпочався ... з арештів. Наприкінці 1943 - на початку 1944 р. у концентраційний табір Заксенгаузен, де від початку війни сиділи Степан Бандера, Ярослав Стецько та інші лідери ОУН-б, були відпралений Тарас Бульба-Боровець, Андрій Мельник та ін. націоналістичних лідерів. Фашистське командування прагнуло створити умови психологічного тиску на українських лідерів, щоб зробити їх більш поступливими.

Однак, здається, німці добилися цілком протилежного ефекту. Табір Заксенгаузен став першим місцем, делідери всіх націоналістичних груп забули про свою ворожнечу і змогли виробити спільну позицію. Вони рішуче не погоджувалися з німецькими планами про створення спільного антикомуністичного блоку "народів Росії” на чолі з головнокомандуючим Роосійської визвольної армії (РОА) генерала Власова.

Новий раунд переговорів розпочався улистопаді 1944 р. після звільнення українських політиків. За спільним рішенням Бандери, Мельника, голови УЦК Кубійовича та президента УНР Лівицького 12 березня 1945 р. у Веймарі був створений Український національний комітет (УНК) як єдиний репрезентант українського народу перед німецькою владою. На голову УНК та головнокомандуючого української армії за згодою всіх сторін був обраний генерал-хорунжий Павло Шандрук – колишній офіцер УНР та офіцер штабу польської армії, який з 1940 р. перебував у німецькому полоні.

Українським політикам уже не йшлося продопомогу фашистській Німеччині, воєннй крах якої був уже зовсім очевидний: Червона армія стояла вже в околицях Берліна. Лідери УНК дбали головним чином про те, як уберегти тих українців, що опинилися наприкінці війни на німецькій території, і врятувати їх від радянського полону. Шандрук намагався дистанціюватися від німців, наскільки це було можливим.

Українська національна армія була утворена з решток дивізії СС "Галичина”, що вибралися з Бродівського котла, та нових рекрутів. Спочатку її було відправлено до Словаччини придушення словацького антинімецького повстання,а з середини січня 1945 р. її було перекинуто до південної Австрії і північної Словенії. 8 травня 1945 р. вона здалася у полон анмериканцям біля м. Радштадт в Австрії. Дивізійників врятувала та обставина, що вони були колишніми громадяними Польщі. Згідно т. зв. Ялтинської угоди (лютий 1945 р.) між СРСР, США та Великобританією, всі радянські громадяни, що опинилися у союзницькій зоні окупації, підлягали репатріації до Радянського Союзу. Союзники, однак, не вважали громадянами СРСР тих його колишніх жителів, які стали такими лише у вересні 1939 р. У цьому відношенні доля дивізійників була незмірно щасливішою, аніж тисячів радянських військовополоненних, яких ешалонами, часто – прямо з німецьких концтаборів, вивозили до Сибіру.

 



Взято з: http://history.franko.lviv.ua/gryc_r5.htm
Категорія: МІЖ ДВОМА ТОТАЛІТАРИЗМАМИ | Додав: sb7878 (24.03.2009)
Переглядів: 1164 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017