Попередній розділ

ЗМІСТ КНИГИ

Наступний розділ

Історія воєн пишеться переможцями. Переможцем, який виніс головний тягар боротьби з фашистською Німеччиною у другій світовій війні, був Радянський Союз. Це дало йому велику перевагу у створенні власної, сфальсифікованої версії війни.

Радянські фальсифікації починалися уже при виборі назви й хронологічних рамок. У СРСР ця війна називалася "Великою Вітчизняною”. Ця назва приховувала той факт, що сотні тисяч змобілізованих радянських громадян у перші місяці війни воліли здатися у фашистський полон, аніж захищати радянський режим. Для багатьох народів, як от кримських татар, чеченців та ін. виселених у Сибір а також балтійців, західних українців ця війна аж до самого кінця так і не стала "Вітчизняною”, оскільки вони не ототожнювали своїх національних інтересів з СРСР. Вибір дати – 22 червня 1941 р. замість 1 вересня 1939 р. – створював ілюзію, ніби Радянський Союз був невинною жертвою, начебто перед тим не було його агресії проти II Речі Посполитої, Румунії, Фінляндії, балтійських країн.

Іншим великим міфом є теза про те, що Росії сама винесла головний тягар війни. Досить тільки глянути на карту воєнних дій, щоб побачити, – зона німецької окупації ледве торкалася російських етнічних територій. Насправді ж, ця зона на Сході Європи покривала майже повністю балтійські країни, Білорусію й Україну, і саме тут жертви серед населення були найбільшими. За час війни в Україні загинуло, згідно офіційних даних, 5,5 млн чол., тоді як Білорусія втратила 2,2 млн., Росія – 1,8 млн., Литва – 666 тис., Латвія – 644 тис., Естонія – 125 тис., Молдавія – 64 тис. чол. Якщо додати українські втрати на фронтах(2,5 млн. чол.), то загальна кількість загиблих та депортованих, то в українському випадку ця сума наблизиться до 7 (за іншими оцінками – до 9) млн. чол.[8], що на 2-3 млн. більше втрат Росії і на 2,5 млн. – втрат Німеччини. У сумній статистиці кількості воєнних жертв Україна займає перше місце. Якщо ж брати під увагу інший показник – співвідношення кількості втрат до загальної чисельності населення країни, то і в цьому випадку Україна разом з Білорусією і Польщі належала до числа трьох країн, які найбільше потерпіли від війни.

Не меншими були матеріальні втрати, які становили більше як 40% всіх втрат СРСР. У 1944 р., коли німецькі війська покинули територію Української РСР, республіка буквально лежала в руїнах. Було зруйновано бл. 700 міст (40% всіх міст СРСР, знищених війною) і більш як 28.000 сіл. Кореспондент газети "Saturday Evening Post” після своєї подорожі в Україну в 1945 р. писав: "те, що дехто намагається зобразити як ”російську славу", було перш за все українською війною. Жодна європейська країна не постраждала більше від глибоких ран, нанесених своїм містам, промисловості, сільському господарству, людській силі”[9].

Україна була величезним резервуаром живої сили. Загальна кількість українців у складі Червонї армії під час радянсько-німецької війни становила не менше 6 млн. чол. Ця обставина мала важливе, часто вирішальне значення для наслідків військових операцій. Кількісної переваги в одиницях військової техніки радянська сторона добилася лише з літа 1943 р. Але навіть від цього моменту і до самого кінця війни втрати радянської сторони у танках і бойових літаках значно перевищували німецькі. Тому не буде перебільшенням сказати, що натиск німецького війська стримувався горою солдатських тіл. Окрім технічної переваги німецької зброї, це пояснювалося ще й вищою військовою ефективністю німецьких солдатів: за підрахунками американських військових істориків, ще у 1944 р. співвідношення бойової ефективності німецьких і радянських солдат становило приблизно 6 до 1 – тобто, для успішного ведення військових операцій Червона армія, при рівності інших факторів, мусіла переважати німецьку у шість раз. Велика розтратність людського матеріалу була однією із характерних рис радянської військової стратегії, яка просто не брала до уваги кількість втрат для досягнення поставлених цілей. Одним словом, щоб досягнути свої військові цілі радянська сторона потребувала величезної кількості живої сили. Україна, яка в різні періоди війни постачала на фронт від кожного п’ятого до кожного третього солдата, служила другим (після Росії) найбільшим джерелом гарматного м’яса.

Однак українці у складі радянських частин не просто виконували роль гарматного м’яса – назагал, вони виявилися добрими вояками. У ході війни жителі України одержали 2,5 млн. орденів та медалей за хоробрість і відвагу із загальної кількості 7 млн. Частка українців серед героїв Радянського Союзу становила 18,2 % (для порівняння – росіяни становили 71%, білоруси – 3,3%, представники інших 40 національностей – 7,4%). Із 115-ти двічі героїв Радянського Союзу 35 були українцями або ж уродженцями України. Серед трьох героїв Радянського Союзу, які удостоїлися цієї нагороди тричі, один – льотчик Іван Кожедуб – був українцем (двома іншими були маршал Георгій Жуков та льотчик Покришкін).

Українці воювали проти Німеччини і в складі інших армій та військових частин,зокрема,. Багато з них служило в американській й канадській армії (в останній їх нараховувалося 40 тис.). Вони воювали і в французькому русі опору. Тисячі українців служило у польській армії генерала Владислава Андерса і приймали участь у військових діях на британській стороні у Єгипті, Лівії й Італії. Подібним чином західні українці становили 2% складу польскої дивізії ім. Тадеуша Костюшки та 70% чехословацької бригади генерала Людвіга Свободи. Певна кількість знаходилася у партизанських загонах Тіто в Югославії.

У порівнянні з цими цифрами кількість українців, що воювали на стороні Німеччини, була дуже незначною – 250 тис. чол. Впадає в око, однак, що по відношенню до інших національних груп-вихідців з СРСР частка українців була дуже високою – 26% (росіяни становили 32%, туркестанці – 19%, кавказці – 11%, волзькі татари – 4%, кримські татари – 2%, відсутні дані щодо латишів, литовців та естонців).Очевидно, часткову відповідальність за ці високі показники насильна мобілізація населення України на роботи у Німеччину, жорстокий режим німецького полону, який змушушвав багатьох військовополоненних-українців рятувати собі життя, згоджуючись на службу в німецькій армії. Але не можна скидати з рахунку сильне поширення серед українського населення антирадняських настроїв. Про це свідчить, зокрема, недопредставленність українців в радянському партизанському русі, навіть після того, як у результаті німецької окупації вони стали надавати йомупідтримку.

Окрім жителів України, які воювали на боці одного із двох блоків, певна частина її мешканців переслідувала іншу мету – здобуття політичної самостійності України. Це ставило їх в опозицію як до Москви, так – принаймні, почасти – і до Берліна. Тому у них не залишалося іншого вибору, як формувати власні військові частини. До їхнього числа належали вояки Української повстанської армії Тараса Бульби-Боровця, його ж Українська національна революційна армія та Українська повстанська армія, утворена бандерівцями. Крізь їхні ряди перейшли декілька сотень тисяч чоловік, у т. ч. колишніх солдатів із радянських і німецьких військ.

Короткий перелік воєнної статистики засвідчує, що Україна служила важливим джерелом людських ресурсів і матеріальних багатств для усіх воюючих сторін. Це не дивно, якщо врахувати, що вона була однією із найбільших європейських націй, а її територію напередодні війни поділили одразу між декількома державами, учасниками різних блоків. Якщо прийняти тезу, що результат війни вирішувався на радянсько-німецькому фронті у Центральній і Східній Європі[10], то стає очевидним, що контроль над українською територією і лояльність українського населення були важливим фактором перемоги.

Зважаючи на складність ситуації, здобути контроль над Україною одними лише військовими засобами чи терором не було можливо. Для цього потрібні були ще й політичні заходи. Як показує історія німецько окупації, насильство неминуче оберталося супроти насильника. Драконівські міри окупаційної влади мали невиправні наслідок для гітлерівського командування: замість умиротвореного краю воно одержало тил з порушеними комунікаціями й активним партизанським і повстанським рухом.

Українські націоналісти перестерігали Німеччину, що вона програє війну, якщо не підтримає концепцію розвалу СРСР на національні держави. Очевидно, що вони перебільшували готовність населення Центральної і Східної України до політичної самостійності – принаймні у тих формулюваннях, які пропонував український націоналістичний рух. Як і в роки німецької окупації під час першої світової війни, український рух переживав роздвоєнність між антиросійською/антирадянською орієнтацією його політичної верхівки й антинімецькими настроями більшості українського населення (виняток становили українці у Галичині, для яких радянська окупація 1939-1941 рр. принесла більш жертв і страждань, аніж німецька у 1941-1944 р.).

Це не означає, однак, що антинімецька орієнтація булаабсолютно тотожня з прорадянськими настроями. Історія німецької окупації засвідчила, що після досвіду "українізації” 1920-х рр. і сталінських репресій у 1930-х рр. рівень патріотизму і національної свідомості місцевих українців був досить високим. Іншим промовистим фактом живучості національної орієнтації є те, що українські повстанські загони за своєю сумарною чисельністю не поступалися організованому Москвою радянському партизанському рухові. Щоб у повній мірі оцінити значення цього факту, треба пам’ятати про зізольованність українського повстанського руху, який вів боротьбу на два фронти і не міг, на відміну від польського, французького, югославського та ін. рухів опору, користати з матеріальної і військової допомоги західних союзників.

Західні союзники не трактували український незалежний рухсерйозно. вважаючи,що він немає ніяких перспектив у Радянській Україні. З літа 1941 р. Лондону і Вашінгтону були звернуті на одне: як допомогти Москві здобути перемогу над Німеччиною. Українське питання могло підірвати сили СРСР, тому воно навіть не піднімалося. Думка, що встановлення самостійної української держави є цілком можливою, хоч і не легкою ціллю, прийшла надто пізно – аж після завершення війни, коли Радянський Союз з колишнього союзниказнову перетворився у ворога.

Одним із парадоксів історії України періоду другої світової війни є факт, що найбільшою проукраїнською силою реально виявилася Москва. І мова йде не лише про те, що Червона армія врятувала українців від долі, яку їм підготував Гітлер. Завдяки цілеспрямованим зусиллям Сталіна Україна вийшла з другої світової війни зі сильно зміненим статусом. Її основні етнічні території, вперше на протязі декількох століть, були об’єднанні у складі одної держави. Наприкінці війни були створені республіканські військове і закордонне міністерства, а сама Україна одержала статус держави-засновниці ООН. Радянська історіографія стверджувала, що ці зміни були як би визнанням великої ролі України як чинника антигітлерівської коаліції. Пост-радянська додає то цієї старої формули ще й визнання Москвою і союзниками українських державних потенцій. "Незграбні й неетичні намагання "не помітити” цього, зневажають найтрагічнішу і найбільш героїчну сторінку української історії, отож, завдають моральних збитків українському народові”[11].

Така концепція замінює старий міф новим. Насправді, ніхто з країн антигітлерівської коаліції не спішив визнавати роль України як чинника антигітлерівської коаліції або її державні потенції. не дбав про компенсацію Україні за її втрати. Показовою з цього боку є доля головного ката України, гауляйтера Еріка Коха. Хоча його й засудили до страти за злочини, які він, як ґауляйтер Східної Прусії у 1939-1941 р.вчинив над польським населенням, вирок ніколи не був виконаний з причинйого хвороби. Він помер своєю смертю у 1986 р., у віці 92 р. За повідомленнями польської "Солідарності”, умови його ув’язнення були винятково гуманними: він користувався телевізором, читав журнали, які доставлялися для нього спеціально з Західної Німеччини, й одержував західні медикаменти. Ні Москва, ні Українська РСР ніколи не вимагали його видачі і суду за злочини, скоєні ним в Україні. Під час судового процесу він ставив собі за особливу заслугу те, що перешкодив планам Розенберґа утворити на окупованих землях українську державу. Очевидно, що доля Коха склалася б інакше, якщо Україна була важливим самостійним чинником антигітлерівської коаліції.

Москві йшлося зовсім не про визнання державних потенцій України, а про певне загравання з партіотичними настроями заради втримання свого контролю над українським населенням і територією. Радянське керівництво у 1944-1945 рр. не відчувало себе впевнено на відвойованій українській території. Те, що Україна була об’єктом тривоги Сталіна, підтверджує історія її зарахування до ООН. Первісно Москва прагнула надати статус членів-засновників ООН усім радянським республікам; дізнавшись про це, американський президент Рузвельт був готовий вимагати такого ж статусу для 48 американських штатів. Сталіну довелося йти на поступки, звузивши число союзних республік-засновниць ООН до України і Білорусії.

Що ж стояло за лаштунками цього рішення? Навряд чи бажання радянського керівництва збільшити своє представництво в ООН – маючи право вето у Раді Безпеки, Сталін міг не турбуватися про збільшення контрольованих ним голосів у цьому міжнародному органі. Згідно іншої інтерпретації, Москві йшлося про міжнародне визнання своїх нових західних кордонів з 1939 р. Нерозв’язанність цього питання могло стати джерелом напруги між СРСР та Англієї, оскільки остання виступала ґарантом територіальної цілісності Польщі. Але Черчіль визнав лінію Керзона як новий радянсько-польский кордон на Ялтинській конвенції у лютому 1945 р. – отже, наприкінці війни не стояло питання про визнання законності радянських територіальних надбань з вересня 1939 р.

Правдоподібно, Сталіна турбувало щось інше – роль України як ахілесової п’яти Радянського Союзу. Ця тривога прямо чи непрямо відчувалася у багатьох його виступах і висловлюваннях протягом усього часу війни. Під час німецької окупації її посилювали підозри щодо українського колабораціонізму й антирадянської зради. Уже після відвоювання української території, у приватній розмові з Рузвельтом Сталін стверджував, що його позиція в Україні є важкою і непевною. Тому голос для України є важливим для нього з точки зору збереження єдності СРСР[12].

Треба думати, що стосовно Білорусії – іншої радянської республіки, яка теж перебувала під німецькою окупацією і якій поруч з Україною було надано статус члена-засновника ООН – Сталін почував себе так само непевно, як і щодо України. Тут німці дотримувалися лінії Розенберґа та підтримували білоруське національне відродження. Як твердить дослідник німецької окупаційної політики у Білорусі Юрій Туронак, досягнення білоруського націоналізму в роки окупаціїстворили історичний прецедент, якого вже не можна було обминути в умовах радянської Білорусі[13].

Москва виявилася більш вправною в утриманні України в своїх володіннях, аніж Берлін. Якщо Гітлер зазнав цілковитого краху у керуванні Україною, то Сталін показав себе першокласним стратегом у розігруванні "української карти”. Але вивищення "українського питання” обернулося новою загрозою для московської системи – загрозою, з якою їй належало справлятися протягом декількох післявоєнних десятиліть.