Попередній розділ

ЗМІСТ КНИГИ

Наступний розділ

Розпад імперій найчастіше спричинявся військовою поразкою. Сталіну не лише вдалося втримати основні територіальні надбання Російської імперії, але й здійснити найбільш далекосяжні наміри Романових щодо приєднання нових територій – Східної Прусії, Галичини, Закарпаття та ін. Тактика принесення революцій "на кінчику багнета”, вперше випробувана щодо України у 1917 р. й вдало здійснена у 1945-1949 рр. у Польщі, Угорщині, Румунії, Болгарії, Чехословаччині та Східній Німеччині, дозволила Радянському Союзові підвести свої війська під самі ворота Західної Європи. Ніколи раніше російська імперія не знала такої величі і могутності.

Але за фасадом позірної міцності СРСР крилися нові проблеми, які складали потенційну загрозу для внутрішньої стабільності радянської системи. Ситуація провокувала питання, на які кремлівському керівництву тяжко було знайти відповідь. До того часу централізаторський характер СРСР пояснювався необхідністю вистояти у ворожому капіталістичному оточенні. Після утворення міжнародної соціалістичної системи таке оточення зникло: Українська РСР внаслідок післявоєнного врегулювання межувала лише з державами т.зв. народної демократії. Оскільки безпосередня зовнішня загроза зникала, виникало питання: чому Українська РСР повинна зберігати свій статус союзної республіки, коли її західні і південні сусіди – Польща, Чехословаччина, Угорщина і Румунія – самостійними державами? Українські патріоти одержували готову формулу для своїх політичних вимог, і дисидентський рух пізніших років не проминав нагоди, щоб користуватися нею.

Війна і післявоєнне врегулювання державних кордонів привели до змін у національному складі населення України. У результаті німецької політики винищення євреїв їхня частка зменшилася до 2% населення 1959 р. Зменшення питомої ваги інших національних меншостей викликали воєнні депортації та післявоєнний обмін населення між Україною та країнами "народної демократії”. Відповідно до договорів з Польщею (1 жовтня 1944 р.) та з Чехословаччиною (10 липня 1945 р.) на територію України з Польщі було переселено 520 тис. українців; одночасно з України в Польщу й Чехо-Словаччину репатрійовано 1 млн. поляків, 140 тис.євреїв і 33 тис.чехів. Були переселені з України також частина румунів, угорців та представників інших національних меншостей.

Збільшення національної однорідності сільських жителів викликало включення у склад Української РСР Західної України з 7 млн. українців. Ніколи раніше населення Української РСР не було таким національно однорідним, як після 1945 р. Цей момент передбачав серйозні й далекосяжні політичні наслідки. Як вдало відмітила поетеса Ліна Костенко, об’єднання "Малоросії” з "Малопольщею” дало Велику Україну. Об’єднання Західної і Східної України прискорило справу національної консолідації. Цей процес був двостороннім – не лише більш національно свідомі західні українці дістали можливість поширювати свої ідеї на схід від р.Збруч, але й східні українці справляли помітний вплив на Західну Україну.

Крім своєї національної свідомості західні українці внесли ще й свою специфічну політичну поставу. Колишні політичні піддані Варшави, Відня, Будапешту, Бухаресту, Праги, вони розділяли той самий політичний досвід, що й інші народи Габсбурзької імперії: чехи, словаки, поляки і т.п. Найменш зрусифікована Західна Україна була у складі СРСР водночас однією з найменш "радянізованих” областей і була розсадником антикомуністичних ідей.

Інша проблема, з якою довелося зіткнутися сталінському режимові у перші післявоєнні роки – це поширення прозахідних настроїв серед радянських громадян. До 1947 р. з Німеччини в Україну повернулися 1 млн.250 чол. – бл.40% українців, насильно депортованих на роботи в Рейх. Не менш ніж 300 тис. з них зразу ж були вивезені НКВД на Сибір ніби-то за державну зраду. Ті ж, що залишилися, могли засвідчити, що радянська пропаганда казала відверту неправду про злиденне життя робітників і селян на Заході – їхній досвід говорив про цілком інше. Це могли підтвердити сотні тисяч солдатів, які з переможними боями дійшли до Берліна, Відня і Праги. Ще переконливіше і доступніше про переваги західного способу життя промовляли до радянських людей трофейні західні фільми та товари масового вжитку, які заполонили всю країну.

Післявоєнні роки нагадували ситуацію, яка склалася у Росії після розгрому Наполеона. Контакт з Заходом тоді привів до поширення свободолюбивих ідей, і в результаті 1812 р. породив рік 1825 – рік декабристського повстання. Як і тоді, у суспільстві панувало переконання, що народ, який виніс на собі весь тягар війни і своїми жертвами проклав шлях до перемоги, – цей народ заслуговує кращої долі, аніж тої, якою він мусить вдовольнитися у рамках російської імперії. Суспільство чекало на значні поступки з боку режиму: припинення масового терору, ліквідації колгоспної системи, пом’якшення цензури і т.д.

Перемога Радянського Союзу у другій світовій війні дала поштовх процесам і тенденціям, які могли привести до його занепаду і розвалу. Серед цих нових тенденцій піднесення ролі українського питання об’єктивно могло відіграти одну з центральних ролей. Радянський режим не проявив ні здатності, ні бажання розв’язувати ці проблеми гнучко. Основним засобом їхнього подолання залишався терор.

Як і в довоєнні десятиліття, однією з головних жертв стала українська інтеліґенція. У 1946-1951 рр. Москва гостро критикувала ЦК КП(б)У за неувагу "до підбору й ідеологічно-політичного виховання кадрів у галузі науки, літератури й мистецтва”, де знайшла притулок "ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія”. Московську резолюцію продублював відповідними документами ЦК КП(б)У. Партійні резолюції відкрили кампанію "критики” й "самокритики” у пресі та на велелюдних засіданнях у наукових і культурних інституціях. За ними послідували арешти бл. 10 тис. науковців, літераторів, діячів культури у 1946-1947 рр.

Переслідування української інтеліґенції складало частину ширшої кампанії, яка охопила весь Радянський Союз у 1946-1948 рр. – т. зв. ждановщини. Вона ставила собі за мету виелімінувати із підрадянського інтелектуального життя будь-які прояви прозахідних культурних впливів та лібералізму, незалежної думки. У республіках до стандартних звинувачень у формалізмі, відхилень від марксизму-ленінізму, захоплення Заходом і т.д. обов’язково додавалося ще одне: ідеалізація національного минулого.

Олександр Корнійчук і його дружина Ванда Василевська були розкритиковані за те, що в лібретто до опери "Богдан Хмельницький” недостатньо розкрили "проґресивну” роль російського царя та російських бояр. У поле зору партійної критики потрапив вірш Володимира Сосюри "Любіть Україну”, засуджений як "відверто націоналістичний”.

Найстрашнішим лихом, яке випало на долю населення України у перші післявоєнні роки, став голод 1946-1947 рр. Зруйнування сільського господарства війною та незадовільні кліматичні умови весни-літа та посуха 1946 р. (на півдні України вона повторилася у 1947 р.) сильно загострили продовольчу ситуацію. Однак до самого голоду справа не дійшла, якщо б центральні органи не встановили завищених норм держпоставок хліба з України. У результаті державної хлібозаготівлі практично нічого не залишалося для забезпечення продовольством колгоспників.

Восени 1946 р. Хрущов доповів Сталіну про голод на півдні України і попрохав зменшити норми держпоставок. Сталін обізвав Хрущова брехуном, а ЦК ВКП(б) наказав посилити роботу щодо виконання плану державної хлібозаготівлі. Опальний Хрущов був зміщений з посади першого секретаря ЦК КПУ, а його місце з березня по грудень 1947 р. зайняв безжалісний Лазар Каганович. Незважаючи на голод, у 1947 р., державний план в Україні було виконано на 99,7%.

Голод охопив не лише село: серйозні труднощі з продовольством відчувалися у промислових містах. Згідно таємних радянських даних, внаслідок голоду 1946-47 рр. померло 100 тис. чол. і ще 300 тис. чол. було госпіталізовано. Багато мешканців Східної України рятували життя собі і своїм сім’ям, таємно перебираючись у Західну Україну у переповнених поїздах і вертаючись назад з зерном, картоплею й іншими продуктами, які їм жертвували "західняки”. Це було так довго можливо, доки сільське господарство у Західній Україні залишалось несколективізованим. Масова колективізація сільського господарства розпочалася тут з кінця 1948 р. Уже 1 липня 1950 р. колгоспи охоплювали 92,7% всіх сільських господарств.

Основним засобом "радянизації” Західної України були терор і насильство. У 1946-1949 рр. звідси було депортовано у Сибір бл. 300 тис. чол. – в основному сім’ї тих, хто співпрацював з німцями, служив у дивізії СС "Галичина” або воював в УПА. Жертвою насильства стала й греко-католицька церква. Організований НКВС Львівський собор (8-10 березня 1946 р.) проголосив самоліквідацію церкви і "добровільний” перехід в лоно Російської православної церкви. Керівництвом церкви разом з митрополитом Йосипом Сліпим були вислані в Сибір. На Закарпаття у жовтні 1947 р. дійшло навіть до вбивства греко-католицького єпископа Теодора Ромжі, який відмовився прийняти православ’я.

Позитивним наслідком "радянізації” Західної України стала індустріалізація цього краю. Вона велася досить швидкими темпами, і вже у 1952 р. обсяг місцевої промислової продукції у три рази перевищував довоєнний. Відкрилися нові галузі виробництва – автобудівна, видобуток газу, вугілля і т.д. Вперше заісторію ХХ ст. західноукраїнські селяни дістали шанс дістати працю на промисловому виробництві, і у перші повоєнні десятиліття розпочався їх масовий відхід у міста. Але так само як вся Радянська Україна страждала від несправедливого розподілу всесоюзного бюджету, так і Західна Україна на протязі перших двох післявоєнних десятиліть залишалася упослідженою внаслідок його перерозподілу у межах республіки. У результаті західноукраїнська індустріалізація охопила лише незначну частину місцевої робочої сили. Фахові робітники і техніки засилались з Росії і зі Сходу України. Це вело до часткової русифікації західноукраїнських міст.

Єдиною силою, яка змогла активно протиставитися сталінському режимові була Українська повстанська армія. Радянські війська могли контролювати лише міста, залізниці і важливі стратегічні центри. Від часу зайняття Західної України у лютому 1944 р. й аж до пізньої осені 1945 р. війська НКВС і Львівського військового округу провели бл. 27 тис. боєвих операцій проти ОУН-УПА. У свою чергу, повстанці здійснили бл. 6 тис. операцій проти радянських частин. Підсумовуючи ці обидва числа, можемо ствердити, що у середньому на кожний день перших двадцяти місяців радянської влади у Західній Україні припадало у середньому по 500 військових сутичок між УПА і радянськими військами!

1946-1949 рр. у Західній Україні націоналістичний рух перейшов до підпілля, обмежуючись терористичними актами проти радянської адміністрації, нападами на відділи НКВС, організацією бойкоту проти виборів, веденням акцій проти колективізації. Масштаби збройної боротьби зменшилися. Як і всі антикомуністичні підпілля Центральної і Східної Європи, український рух головні надії покладав на початок третьої світової війни, яка, здавалося, от-от мала вибухнути між колишніми союзниками – СРСР, з одного боку, та США й Англією, з другого.

Масштабні військові дії УПА після літа 1946 р. продовжувала вести лише на Закерзоння – українських етнічних землях, що відійшли після війни до Польщі (Холмщині, Посянні, Лемківщині). Своїм основним завданням вона вважала захист місцевого українського населення від примусової депортації до СРСР, яка привела б до "деукраїнізації” Закерзоння . Головним супротивником УПА на цьому терені були польські урядові та антикомуністичні націоналістичні (ендецькі) формування. Натомість їй удалося укласти декілька угод з АК, а на Любельщині навіть дійшло до декількох спільних військових акцій проти радянських і польских спецслужб та осередків репатріації українського населення. Хоча усі ці угоди мали місцеве значення, їх головне значення полягало до зменшення числа жертв польсько-української боротьби серед місцевого населення[1].

Весною 1947 р. на Лемківщині під час організованої УПА засідки було вбито заступника міністра оборони Польщі генерала Кароля Свєрчєвського. Польське керівництво скористалося цим вбивством для проведення запланованої раніше акції "Вісла” – примусового переселення українців у глиб Польщі. Під час проведення цієї акції у березні-липні 1947 р. комуністичний уряд Польщі, подібно як польський "буржуазний” уряд у 1930 р. під час проведення "пацифікації”, застосував у відношенні до українців принцип колективної відповідальності. На захід Польщі, на території щойно відібраній від Німеччини було депортовано бл. 150 тис. українців, яким перед тим вдалося уникнути виселення до Радянського Союзу[2].

Деталі проведення операції "Вісла” безсумнівно показують, що її організатори ставили перед собою не так завдання побороти УПА, як "остаточно розв’язати українську проблему у Польщі”. Маючи щонайменше десятикратну військову перевагу над УПА, польська комуністична влада могла зліквідувати український повстанський рух, не вдаючись до примусового переселення українців.

Польському комуністичному урядові йшлося про те, щоб розпорошити українське населення по всій країні й поступово асимілювати його. Кількість переселених українців в кожному населеному пункті не мала становити більше 10% загального числа жителів. Повернення на рідні місця каралося ув’язненням до концтабору в Явожно, створеного на місці колишньої філії фашистського табору в Освєнцімі. Сюди ж в час проведення операції були відправлені національно свідомі інтеліґенти, сім’ї, які підозрівалися у підтримці українського підпільного руху – всього бл. 4 тис чол.

Після виселення українців з Закерзоння та його полонізації УПА була приречена на поразку. У травні 1947 р. Польща уклала угоду з Чехословаччиною та СРСР для координації своїх дій проти УПА. У результаті відділи наступу польських військ УПА-Захід змушені були відступати на територію УРСР або ж пробиватися рейдом через територію Чехо-Словаччини до Західної Німеччини.

На Західній Україні активні операції продовжувались до кінця 1940-х рр, але територія їхнього засягу неухильно зменшувалася. 5 березня 1950 р. у сутичці з частинами НКВС загинув головнокомандуючий УПА Роман Шухевич. Збройне підпілля продовжувала організовану боротьбу до травня 1954 р., а окремі невеликі частини діяли ще довше, аж до початку 1960-х рр. Остаточного удару націоналістичному рухові було завдано після вбивства агентом КДБ у Мюнхені Льва Ребета (1957) і Степана Бандери (1959). "Якщо взяти до уваги час тривання, географічний засяг та напругу дії, – писав американський дослідник Дж.Армстронг, – дуже ймовірно, що УПА є найважливішим досьогочасним прикладом насильного опору проти комуністичного панування”[3].

Значення повстанського руху важко переоцінити. У будь-якій тоталітарній державі завжди знаходиться жменька сміливих і жертовних людей, які готові перемогти страх і чинити опір насильству ради захисту дорогих їм ідеалів та людської гідності. Коли ж, як у випадку з УПА, кількість таких людей вимірювалася десятками тисяч, їхній спротив мав далекосяжні політичні наслідки. Не останнє значення мав той факт, що частина повстанців – мешканці Східної України – на відміну від західних українців, були продуктами радянського режиму. Тому повстанський рух сіяв зерна спротиву тоталітарній системі в усій Україні. Зі збройної боротьби народжувався громадянин, який, на відміну від пересічного жителя Радянського Союзу, був свідомий своїх людських прав, і, що найважливіше, був готовим ці права відстоювати і захищати.

Правдивість останньої тези засвідчила ще одна сторінка з історії повстанського руху, дія якої відбулася далеко за межами України: прибуття у сибірські табори полонених-упівців привело до пробудження почуття людської гідності в інших ув’язнених. Олександр Солженіцин в "Архіпелазі ГУЛАГ” згадував, що перша хвиля опору у сталінських концтаборах почалася з прибуттям у ці табори західноукраїнських повстанців.

"Для всього цього руху ,— писав він ,— вони всюди зробили дуже багато, та й вони зрушили віз. Дубівський етап [етап, з яким приїхали упівці – Г.Я.] привіз до нас бацилу бунту. Молоді, сильні хлопці, взяті просто з партизанської стежки, вони ... роздивилися, жахнулися цією сплячкою рабства – і потягнулися до ножа”[4].

Полонені українські повстанці разом з литовськими, латвійськими й естонськими партизанами зупинили терор карних злочинців проти політв’язнів. У 1946-55 рр. у таборах Сибіру та Середньої Азії прокотилася хвиля масових бунтів, якими, разом з ув’язненими радянськими офіцерами, керували офіцери і воїни УПА.