Попередній розділ

ЗМІСТ КНИГИ

Наступний розділ

1972 р. відкрив новий період у післявоєнній історії України. У січні 1972 р. радянські спецслужби провели масові політичні арешти, ув’язнивши багато провідних діячів національно-культурного відродження. Арешти й переслідування 1970-х років були найбільшими за своїм розмахом репресіями у післясталінський період в Україні. Масштаби репресій в Україні 1970-х років дали нагоду українському самвидаву охрестити ці події як "великий погром”. Кількість арештованих дисидентів у 1972-1973 рр. за різними оцінками коливалася у межах 70-и – 100-а осіб. Незрівняно більше число осіб зазнало "м’ягших” репресій – звільнення з керівних посад, позбавлення роботи, заборона друкувати свої твори і т.д. Переслідування охопили різні верстви українського суспільства, включаючи керівництво КПУ та його першого секретаря ЦК. На травневому (1972 р.) пленумі ЦК КПРС Шелест був звільнений з посади першого секретаря ЦК КПУ.

На початку 1973 р., у журналі "Комуніст України”, появилася редакційна стаття "Про серйозні недоліки і помилки однієї книжки”. У статті критикувалася книжка Шелеста "Україна наша радянська”. Його звинувачували у цілому ряді "ідеологічних помилок”, спричинених його "економічним автаркізмом”. Критики особливо обурювалися його "ідеалізацією” минулого України та обстоюванням самобутності УРСР.

Характер звинувачень, які висувалися проти Шелеста, недвозначно показував, якою хоче бачити Москва політику нового українського керівництва. Основною метою цієї політики було зупинити, і, якщо можливо, повернути назад, ті суспільні процеси, які привели до відродження громадського і культурного життя в Україні у 1960-х роках. Тому репресії були спрямовані не лише проти дисидентів, але й проти тих офіційних осіб, які витворили атмосферу українського патріотизму.

Прихід нового секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького на місце Шелеста поклав початок масовим "чисткам” в державному і партійному апараті. У першій половині 1970-х була усунена від влади партійна республіканська еліта, пов’язана з Шелестом. Найбільш далекосяжною зміною стало обрання у жовтні 1972 р. секретарем ЦК КПУ з питань ідеології Валентина Маланчука. Разом з новопризначеним у липні 1970 р. головою КДБ Віталієм Федорчуком Маланчук був основним натхненником й організатором "великого погрому” в Україні 1970-х рр.

Офіційній владі йшлося про ідеологічний й моральний ефект переслідувань. Жертвам репресій давали можливість зберегти свою волю при умові їхнього "покаяння” і подальшої співпраці з режимом. Вперше цей засіб був застосований проти символічної фігури шістидесятників – Івана Дзюби. Після 18-місячного ув’язнення (3 квітня 1977 р.) він підписав нового листа з визнанням своїх помилок і проханням до Президії Верховної Ради Української РСР про помилування. Подібна практика примусового "покаяння” у 1972-1979 рр. була застосована проти внучки Івана Франка Зіновії Франко, письменників Євгена Гуцало та Бориса Харчука, перекладача Григорія Кочура, історика Михайла Брайчевського та ін.

"Приборкання непокірних” справляло величезний деморалізуючий вплив на все суспільство – воно створювало враження безсмисленності й непотрібності будь-якого спротиву радянському режимові й посилювало конформістські настрої. Якщо таких ламали, то що було говорити про пересічних людей!

Одним із основних напрямків політики Щербицького була мовна русифікація України. Вживання російської мови стало ознакою політичної лояльності до режиму. Показово, що у своїх публічних виступах сам Щербицький відмовився від української мови, перейшовши майже виключно на російську. Після усунення Шелеста й міністра освіти Даденкова безперешкодно проводився процес русифікації середніх шкіл. Для переведення школи на російську мову викладання достатньо було заяви лише декількох батьків. Для "поглибленого” вивчення російської мови і літератури класи розбивалися на менші групи, заняття в яких провадилися окремо – тоді як українська мова і література таких привілеїв не мала, і уроки з цих предметів нерідко проходили у переповнених класах. Справа доходила до курйозів: в українських школах діти навчались російської мови з підручників, що називалися "Родная речь” ("Рідна мова”), тоді як української – з підручників під назвою "Українська мова”.

Головною мішенню для радянського керівництва у 1970-1980-х рр. в Україні була національна свідомість українців. У "новій історичній спільноті – радянському народові” напевно знайшлося б місце для Шевченкового "Кобзаря” (правда, сильно цензурованого), українського гопака і української вишивки – тобто для того, що натякало на етнічну особливість українців (так само як могло там бути місце на грузинський хоровий спів та середньоазіатську кухню), але, там не могло бути того, що перетворювало українське питання в питання політичне – пам’яті про своє історичне минуле. Тому репресії були спрямовані в першу чергу проти тих видів інтелектуальної діяльності, в яких ця пам’ять проступала найвиразніше – проти літератури й історії.

Історикам рекомендувалося зосередитися на вивченні історії радянського періоду.Переоцінці була піддана діяльність тих історичних постатей, які були частково реабілітовані у 1960-х роках: Михайло Драгоманов, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Микола Скрипник, Василь Блакитний-Елан та діячі ВАПЛІТЕ. У результаті боротьби з "ідеалізацією” українського минулого національна історія нагадувала мінне поле, складене з заборонених і напівзаборонених імен та сюжетів, – торкатися їх було небезпечно, та й ніколи не було певності, що дозволені сьогодні теми, завтра не стануть вибуховими.

У певному сенсі, за часів Щербицького, тенденції у трактуванні історії України (як і в Білорусії) прийняли форму ще більш крайню, ніж усе, що говорилося за Сталіна. У 1970-х роках була витворена концепція, яка мала служити історичним обґрунтуванням формування "радянського народу”. Особливо яскраве вираження вона найшла під час святкування 325-річчя "возз’єднання України з Росією” (1979). Коріння "нової історичної спільноти”, згідно нової інтерпретації, мало сягати ще до часів Київської Русі, де на базі спільної території та спільної ("давньоруської”) мови нібито утворилася "єдина давньоруська народність”. З цієї народності започаткувалися "старша” (як за віком, так і за статусом) російська та "молодші” – "білоруська” й "українська” нації. Навіть після розпаду Київської Русі усі три народи продовжували себе усвідомлювати як єдиний руський народ. Тому "возз’єднання” України з Росією у 1654 р., згідно нової концепції, було обумовлено всім попереднім природнім й історичним розвитком. Як гірко іронізували українські історики, згідно радянської історіографії Україна й українці появилися на земній поверхні лише для того, щоб "возз’єднатися” з Росією й росіянами. У результаті ідеологічної чистки 1972-1979 рр. українці фактично були позбавлені своєї власної історії.

Цю прогалину пробувала заповнити група письменників – Іван Білик, Роман Іваничук, Леонід Махновець, Сергій Плачинда, Роман Федорів та ін., – які у 1960-х – 1970-х роках вибирали для своїх літературних творів сюжети з історичного минулого України. На відміну від професійних істориків, вони були менше пов’язані з марксистською методологією і тому користувалися більшою свободою вислову.

На них була спрямована хвиля атаки проти українських літераторів, яка була заініційована партійним керівництвом. Письменникам, поетам і літературним критикам роз’яснювали, що "партія вимагає не інтимної лірики, а пісень, які б надихали колгоспників і фабричних робітників”, що в прозі перевага має бути надана публіцистиці, і що особливий наголос треба ставити на висвітлення "взаємозв’язків” і "взаємодії” радянських народів та їхніх літератур.

У 1973-1974 рр. партійна критика літератури набрала масового характеру. Крім згаданих уже авторів, гострій атаці були піддані Олесь Бердник, Євген Гуцало, Микола Лукаш, Григорій Кочур, Микола Руденко та ін. Критика, як правило, не минала безслідно: розкритиковані твори зникали з бібліотек, а їхні автори на довгі роки позбавлялися можливості друкуватися.

Наслідком розгрому української літератури у 1970-х роках було щось більше, аніж особисті трагедії її найяскравіших представників. Організаторам й виконавцям репресій йшлося про зведення української літератури до стану "неповної культури неповної нації” – стану, з якого вона вийшла ще наприкінці XIX ст. Атрофії зазнали цілі жанри. На населення країни бл. 50 млн. чол. у 1970-х роках приходилося лише 3-4 драматурги. Протягом 1976-1979 рр. не було написано жодної п’єси, а українські драматичні твори становили лише четверту частину репертуару республіканських театрів.

Кількість книжок, яка видавалася наприкінці 1970-х роках українською мовою, упала до рівня середини 1920-х рр., тобто до рівня переддня "українізації”. Наприкінці 1970-х років співвідношення російських й українських книжок, виданих в Україні, становило 3:1. Згідно статистичних даних ЮНЕСКО, у 1970-х рр. серед десяти найбільших слов’янських націй Україна займала сьоме місце щодо кількості назв виданих книжок (трохи більше, як двохмільйонна нація словенців), а за співвідношенням кількості цих назв, яка припадала на мільйон жителів, що розмовляла відповідною мовою (88,9 назв на мільйон жителів) займала передостаннє місце (останнє місце з показником 58,9 займали білоруси.

Відповіддю читачів і частини літераторів на "опартійнення” літератури був пасивний опір. Тисячі копій книжок, які були високо оцінені критиками згідно нових партійних вимог, залишалися нерозпроданими – читати цю продукцію було мазохістським задоволенням. Багато письменників й поетів або взагалі вмовкли, або вдалися до перекладів світової літератури.

Перемога партійної лінії виявилася Пірровою перемогою для самого партійного керівництва: воно опинилося у стані загрозливої ізоляції від кіл інтеліґенції. Це привело до певної кореляції дотеперішньої партійної лінії. Перш за все, були усунуті найбільш одіозні фігури, безпосередні виконавці погрому. Квітневий (1979 р.) пленум ЦК КПУ звільнив Маланчука з його посади секретаря по ідеології. Була знята негласна заборона друкувати твори розкритикованих раніше авторів. Наприкінці 1970-х – на початку 1980-х знову почали друкуватись Роман Андріяшик, Іван Білик, Роман Іваничук, Михайло Косів, Микола Лукаш та ін. Зрозуміло, що ця зміна стосувалася не всіх, зокрема вона не поширювалася на Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Михайла Осадчого. Однак серед тих, хто зазнав благ лібералізації несподівано опинилася Ліна Костенко, одна із найстійкіших "шістедисятників”. У 1981 р. їй навіть було присуджено Шевченківську премію. Щонайбільше, у 1979 й 1981 рр. появилися збірки двох ранопомерлих, але винятково талановитих молодих поетів – Леоніда Кисельова і Віталія Симоненка, – вірші яких були пройняті протестом проти режиму.

Зміни, щоправда менш радикальні, торкнулися й історичної науки. У 1978 р. Президія АН Української РСР розглянула роботу Інституту історії за 1973-1978 рр. і розкритикувала його неувагу до таких важливих періодів історії України як історія Київської Русі , історія українських земель у XII-XVII ст., й історія української культури у дожовтневий (до 1917 р.) період (зрозуміло, Президія АН симулювала незнання того, хто і як визначав тематику історичних досліджень у 1970-х рр.).

Пом’ягшення курсу щодо української інтеліґенції не було заслугою республіканського керівництва. Щербицький, очевидно, і тут лише виконував волю московського керівництва: у той же день, коли у Києві було знято Маланчука, вийшла постанова ЦК КПРС "Про дальше покращення ідеологічної політико-виховної лінії”. Оскільки в СРСР проголошувалася побудова розвинутого соціалізму і сформування радянського народу, то це мало б означати зглажування й поступове загасання соціальних конфліктів. Йшлося про особливий вид компромісу, коли партійні лідери робили певні поступки інтеліґенції в обмін за її безумовну лояльність. У республіках це, очевидно, вимагало знесення найсуворіших обмежень щодо розвитку національних культур. Тому та частина української інтеліґенції, яка виявилася готовою до співпраці з режимом ціною такого компромісу, з задоволенням відзначала відновлення рівноваги між "національною формою” і "соціалістичним змістом” в українській підрадянській культурі.

Це не означало, однак, принципової відмови партії від політики репресій, коли дії інтеліґенції загрожували порушити цю рівновагу. Так, голова львівської організації СПУ Ростислав Братунь був зміщений з посади після виступу на похоронах молодого популярного композитора Володимира Івасюка, який, як загально вважалося, був замордований КДБ у травні 1979 р.

Загальна партійна лінія щодо нівеляції української самобутності не лише залишилася незмінною, але й набула певного розвитку. Це засвідчила велетенська ідеологічна кампанія, пов’язана з святкуванням 1500-річчя від заснування Києва (1982 р.). Надуманість цієї дати була більш ніж очевидною навіть для організаторів самого свята. Очевидно, масштабна ідеологічна кампанія мала на меті утвердити нову інтерпретацію історичних передумов утворення "радянського народу”, особливо перед лицем майбутнього святкування 1000-річчя хрещення Руси (1988). Згідно цієї інтерпретації, сучасний СРСР з радянським народом і російською мовою, як мовою міжнаціонального спілкування мав свого попередника в іпостасі Київської Русі з єдиними давньоруською народністю і давньоруською мовою як спільною для всіх, хто проживав на її території. Новим моментом у цій теорії було твердження, що окрім росіян, білорусів, українців свої перші кроки у суспільно-політичному і культурному розвитку у рамках Київської Русі робили більш як двадцять неслов’янських народів балтійського, волзького, кавказького і чорноморського реґіонів. Можна припустити, що партійні ідеологи вважали втягнення "молодших братів” у русло загальноруської ідентичності завершеним процесом; тепер же, йшлося про те, щоб поширити цей досвід на неслов’янські народи СРСР. Посереднє підтвердження цьому можна знайти у факті, що з кінця 1970-х років Щербицький став постійно вживати термін "народ України” замість "український народ”.