Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Грицак. Нарис історії » УКРАЇНА, 1945-1985:

ЗА ПРАВА ЛЮДИНИ І НАЦІЇ:УКРАЇНСЬКИЙ ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ
Попередній розділ
ЗМІСТ КНИГИ
Наступний розділ


Традиційна радянська політика щодо інтеліґенції передбачала нещадну розправу з тими, хто не бажав йти на компроміс з політичною системою, і відносно ліберальну поставу до них, хто цей компроміс сприймав. Однак у 1970-ті – 1980-ті роки, після згортання хрущовської відлиги, рамки можливого компромісу сильно звузилися. Це означало, що своїми репресіями влада потенційно вела до посиленнядисидентського руху, адже кількість заборонених видів діяльності зростала.

Особливо характерним було становище в Україні, де будь-який вияв патріотизму трактувався як націоналізм. Репресії проти іншодумства набрали тут вражаючого масштабу, перетворивши, за словом Василя Стуса, ціле покоління молодої української інтеліґенції в покоління політичних в’язнів. У порівнянні з російським дисидентським рухом, який зазнав менших втрат у 1972 р. і порівняно швидко відновив свою діяльність, український рух майже два роки не міг справитися після нанесеного йому удару.

Крім проблеми відновлення фізичної сили, перед українським рухом стояло ще й важке інтелектуальне завдання – пошуки нової ідеології протистояння режимові. Старий підхід, коли основні вимоги руху підкріплювалися цитатами з Леніна і посиланнямна відповідні радянські закони, виявився недостатнім. Український дисидентський рух не міг похвалитися ані наявністю виробленої політичної програми, ані усталеною організаційною сіткою, ані широкою соціальною базою.

Але його потенційні можливості були чималими. З 1960 по 1972 рр., у тих чи інших видах дисидентської діяльності (виявлення відкритого невдоволення режимом шляхом підписання петицій й листів протесту, видання й розповсюдження самвидаву, участі в неофіційних зібраннях, демонстраціях і т.п.) в Україні взяло участь 942 людей. За своїм географічним розмахом дисидентський рух охопалював майже всю територію Української РСР. При цьому кількість дисидентів зі Сходу перевищувала чисельність галичан – певна ознака того, що український дисидентський рух мав дійсно український характер. У його національному ск ладі виразно переважали українці (77,2%). Росіяни представляли лише 0,5% – надто мало у порівнянні з їхньою часткою серед загального населення (бл. 20%); це дозволяло припускати, що російська меншина, як привілейована національна група, менше проявляла схильності до протестаційної діяльності. 9,9% припадало на інші національності, в основному – на євреїв і кримських татар (щодо 12,4% бракувало даних про їхню національну приналежність). Високе представництво тих національностей, які були найбільш обмежені у своїх національних правах (українців, євреїв та кримських татар) при порівняно слабій заангажованості росіян виразно показувало, що гравітаційним центром дисидентського руху в Україні було національне питання[6].

Особливо обнадіючим був той факт, щодисидентський рух в Україні був в основному міським явищем й охоплював головним чином найбільш освічені й соціально мобільні верстви населення. У випадку можливого краху системи цей рух мав потенційні шанси змобілізувати під свої лозунги велике число людей і водночас забезпечити їх достатньо софістикованим керівництвом.

Що українські дисиденти можуть виступати як окрема суспільна сила, виразно проявилося уже на початку 1970-х років. У 1969 р. вони встановили зв’язки з московськими активістами боротьби за людські права й одержали доступ до самовидавчого журналу "Хроника текущих событий”. Через короткий проміжок часу, уже в січні 1970 р. вони розпочали видавництво свого власного журналу "Український вісник” (до моменту "великого погрому” появилося шість випусків цього видання). Після арешту у грудні 1971 р. Ніни Строкатої-Караванської Василь Стус, Вячеслав Чорновіл, Ірина Стасів-Калинець та ін. разом з одним із провідних російських дисидентів Петром Якіром утворили громадський комітет у її захист – одну із перших організацій такого типу у Радянському Союзі.

Арешти й судові розправи 1972-1973 рр. не знищили дисидентського руху, а лише надали йому радикальнішого характеру. У тюрмах й таборах багато українських дисидентів зрікалися свого радянського громадянства, проголошували себе українськими самостійниками і вимагали визнання за собою сатусу "політичних в’язнів”. Їхня нова позиція знайшла своє відображення у засудженні тих своїх колег, які розкаялися і пішли на компроміс з радянським режимом. "Великий погром” різко обірвав стадію патріотичних протестів серед українського дисидентства й прискорив його перехід у нову фазу.

Новий характер дисидентського руху в Україні засвідчив черговий (7-8) номер "Українського вісника”, який вийшов весною 1974 р. після майже дворічної перерви. Його автори й видавці – стоматолог й колишній профспілковий діяч у Львівській області Степан Хмара, колишній офіцер КДБ з Києва Віталій Шевченко та журналіст Олександр Шевченко – заявили, що від цього номера "Український вісник” стає речником національної опозиції, змушеної перейти в підпілля і відданої ідеї повалення радянського режиму та побудування самостійної й демократичної української держави. На відміну від популярної у "допогромний” період праці Івана Дзюби "Інтернаціоналізація чи русифікація?”, "Вісник” демонстрував відверто вороже ставлення до Леніна і його національної політики.

Декілька років після арештів 1972-1973 рр. в Україні не було ніяких відкритих проявів дисидентського руху – його розвиток проходив у підпільних умовах. Розрізнені опозиційні групи, які виникали після 1973 р., не мали зв’язку ані між собою, ані з ув’язненими дисидентськими лідерами. Однак інформація про умови, в яких перебували репресовані, та їхні політичні заяви, просочувалися на свободу і з допомогою їхніх родичів та російських дисидентів передавалися на Захід. Це послужило поштовхом до організації міжнародних кампаній у підтримку вимог українських дисидентів. Особливо активну роль відіграла у них українська діаспора у США та Канаді.

Іншим важливим явищем був перехід у дисидентський табір двох відомих українських письменників, виключених зі СПУ – Миколи Руденка та Олеся Бердника. А наприкінці 1975 р. після вичерпання термінів ув’язнення, в Україну повернулися декілька провідних дисидентів – адвокат Левко Лук’яненко, Іван Кандиба і мікробіолог Ніна Строката-Караванська. Разом з Руденком і Бердником вони утворили ядро, наколо якого проходило організаційне оформлення українського дисидентського руху.

Поштовх до розбудови дали зміни в міжнародній ситуації, пов’язані з проголошеною Брежнєвим політикою розрядки. У 1975 р., у Гельсінкі, на Європейській конференції з питань безпеки і співпраці дійшло до підписання "Прикінцевого акту”, в якому містилося визнання незмінності сучасних кордонів європейських країн. Заключення цього акту було певним здобутком для Москви, оскільки він остаточно леґітимізував усі повоєнні територіальні надбання Радянського Союзу, підкресливши нетодорканість усіх європейських кордонів. Однак зворотньою стороною гельсінського процесу було поширення на всіх учасників конференції (35 країн включно з СРСР) зобов’язано щодо дотримання основних прав людини. Виконання гельсінських умов передбачало створення постійних органів контролю за дотриманням цих прав у внутрішній політиці кожної з підписаної країн.

Гельсінські угоди створили умови для нової діяльності дисидентського руху – громадського контролю за їхнім дотриманням в СРСР. Джерелом натхнення для підрадянських дисидентів стало присудження у жовтні 1975 р. Андрієві Сахарову Нобелівської премії миру. Цього ж місяця Французька комуністична партія приєдналася до компартії на Заході щодо визволення Леоніда Плюща, і в січні 1979 р. йому було дозволено виїхати з Радянського Союзу. Це показувало, що радянськавлада була чутливою на західну критику щодо порушуння прав людини в СРСР.

Виходячи з цього, 12 травня 1976 р. одиннадцять дисидентів проголосили створення у Москві громадської групи для контролю за виконанням гельсінських угод. У Києві промотором створення подібної групи виступив Микола Руденко, який підтримував безпосередні зв’язки з московськими дисидентами. Крім цього, в українських дисидентів був свій власний досвід подібної діяльності, пов’язаний зі створенням у грудні 1971 р. громадського комітету захисту Ніни Строкатої-Караванської.

9 листопада 1976 р. Микола Руденко, Олесь Бердник, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Ніна Строката-Караванська, Оксана Мешко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Олексій Тихий проголосили створення Української групи сприяння виконання Гельсінських угод. Двома днями пізніше лідер групи Микола Руденко заявив про згоду колишнього генерал-майора радянської армії, українця за походженням Петра Григоренка стати представником української групи у Москві. Це дало змогу членам цієї групи мати важливу позицію у центрі підрадянського дисидентського руху у місті, де було дипломатичне представництво західних країн (у Києві, столиці держави-члена ООН, такого представництва не було). Утворення Української гельсінської групи таким чином вперше за весь післявоєнний час дозволило вивести українську справу за межі міжнародної ізоляції. Важливим було й те, що її діяльність спричинилася до появи безпрецедентної заяви російських дисидентів про Україну – заяви, яка визнавала обмеження політичних прав українського народу. Стосунки між московською й київською групами становили якби зразкову модель відносин між Росією й Україною у випадку, якщо б Радянський Союз зазнав краху. За зразком цих стосунків гельсінські групи були утворені у Литві (листопад 1976 р.), Грузії (січень 1977 р.) та Вірменії (квітень 1977 р.).

Гельсінські групи не були таким уже поширеним явищем серед країн соціалістичного табору. У Радянському Союзі їх було 5. Поза його межами вони існували лише у Польщі (Комітет захисту робітників, перетворений згодом у Комітет громадського захисту (KOS-KOR)), у Чехословаччині (група "Хартія-77”). У Румунії подібні групи не виникли, оскільки таємна поліція придушувала кожну таку спробу у зародку. У Німеччині місцеві громадяни користалися Гельсінськими угодами головно для того, щоб дістати право еміґрації. Зовсім слабим був відгук на гельсінський процес у Болгарії та Угорщині[7]. Все це дає підстави стверджувати, що українські дисиденти були однією з головних опозиційних груп у Центральній і Східній Європі.

Незважаючи на постійні арешти, склад УГГ продовжував збільшуватися, і вже у 1985 р. вона нараховувала 36 чоловік. Наприкінці 1970-х років деякі з членів – Григоренко, Строката-Караванська, Надія Світлична – виеміґрували з СРСР, тим самим діставши можливість представляти УГГ за кордоном.

Діяльність Української гельсінської групи засвідчила про перехід дисидентського руху в нову, зрілішу стадію – стадію, яка відзначалася зформованою організаційноюструктурою й чітко окресленою політичною програмою. Основним новим моментом цієї програми був перехід від українських дисидентів на самостійницькі позиції. У документах дисидентського руху все частіше звучаша вимога виходу України зі складу СРСР і створення незалежної демократичної української держави”.

Іншою характерною рисою в ідеології українського дисидентського руху кінця 1970-х - початку 1980-х років було поєднання боротьби проти національного гніту з боротьбою за демократичні права людини. У цьому сенсі він відмовлявся від спадщини як лівого (націонал-комуністичного), так і правого (оунівського) українських тоталітарних рухів 1920-х – 1940-х років. Визнання прав людини як першочергового пріоритету у протистоянні з радянським режимом вело українських дисидентів до логічного висновку про необхідність боротьби всіх пригноблених народів, що проживають на території України. Петро Григоренко здобув собі міжнародне визнання завдяки мужній обороні прав кримських татар. Близькі стосунки встановилися також між українськими й єврейськими дисидентами, що посередньо підтверджувало одну із головних радянських пропагандивних тез про "нечестивий союз українського буржуазного націоналізму й єврейського сіонізму”. Українські дисиденти не були настановлені вороже навіть до росіян.

Український дисидентський рух зміг видати таких фігур, які за своїм інтелектуальним масштабом дорівнювали б Солженіцену і Сахарову. На загальному стані українського дисидентства відбився провінціалізм культурного життя в Україні: брак контактів із зовнішнім світом, недостатнє знання іноземних мов й обмежений доступ до нерадянських книг. Але українські дисиденти вигідно відрізнялися від російських іншим: у політичному відношенні вони були набагато згуртованішими за російський дисидентський рух, який розпадався на декілька непримиренних фракцій: комуністів-реформаторів, лібералів-західників, неослов’янофілів – "почвенников”. Більша згуртованість українського руху пояснювалася більшою роллю національного фактора в Україні: будь-який вияв українського патріотизму сприймався московським режимом як загроза статусу кво. Це розширювало потенційне коло підтримки українських дисидентів.

Іншим новим моментом у розвитку антикомуністичної опозиції в Україні сталапоява незалежного робітничого руху. Перші робітничі страйки і маніфестації відбулися ще в часи Хрущова; у 1962 р. страйкували робітники Донецька і Жданова. Наступного року відбулися робітничі виступи в Одесі і Кривому Розі. У 1969 р. страйкували робітники Київської ГЕС та шахтарі Червонограду. На початку 1970-х років хвиля робітничих страйків охопила Київ, а також білоруські і російські міста. Особливо гострого характеру набрав страйк 1972 у Дніпропетровську, де місцеві робітники страйкували проти надмірного напливу росіян до міст і їхнього особливого, привілейованого статусу. У сусідньому Дніпродзержинську, партійній "батьківщині” Брежнєва, внаслідок втручання міліції дійшло до людських жертв. У тому ж 1972 р. страйкували робітники Кам’янця-Подлільського. У 1981 р. лише в одному Києві відбулися 6 страйків, а в розташованій поблизу Києва Прип’яті (міста, де жили будівники і персонал Чорнобильської АЕС) дійшло до заворушень, викликаних недостачею продуктів харчування.

Абсолютна більшість робітничих виступів носили стихійний і розрізнений характер. Їм бракувало політичних вимог і вони розвивалися без зв’язку з дисидентським рухом в Україні. Але вже з другої половини 1970-х років робляться перші спроби надати робітничому рухові організованого характеру. У 1978 р. донбаський шахтар Володимир Клебанов зорганізував Асоціацію Вільних профспілок трудящих Радянського Союзу – незалежну профспілку, прототип польської "Солідарності”. Численність її членів становила 200 чол., в т.ч. робітників з Одеси, Донбасу і Криму. Асоціація діяла напівлеґально, тому вона досить швидко була виявлена і знешкоджена КДБ.

У 1978 р. в Україні почало діяти Вільне міжгалузеве об’єднання трудящих. Як і її попередниця, ця незалежна профспілка теж діяла спочатку напівлеґально, але після репресій початку 1980-х років перейшла на нелеґальні позиції. Кількість її членів в Україні тяжко встановити; відомо лишень, що програмову заяву Вільного об’єднання підписало 4198 чол. з Росії, України і Білорусії, і що одним із найсильніших її осередків був Донбас.

Хвиля робітничих страйків літом 1980 р. у сусідній Польщі та діяльність "Солідарності” до моменту введення військового стану у грудні 1981 р. справила певне враження на жителів України. Особливо це стосувалося західних областей, населення яких добре розуміло польську мову і мало змогу безпосередньо відбирати програми варшавського радіо й телебачення. Випадки солідарності з "Солідарністю” були зафіксовані навіть у Східній Україні. У Дніпропетровську, рідному місті Брежнєва, на будинку обкому партії, 29 лютого 1981 р. появився транспорант з написом: "Солідаризуємося зі всіма, хто проти вас”[8].

Ні українському дисидентському, ні робітничому рухові не вдалося змобілізувати під свої прапори значну кількістьнаселення. Насправді, В умовах жорсткого тиску державного апарату ці рухи репрезентували активність нечисельної групи людей, які не могли протиставити режиму нічого, крім своїх ідей та власної мужності. Їм не вдалося повторити досвід польської "Солідарності”. Але їхня діяльність послужила добрим засівом під ті важливі політичні зміни, які пережила Україна у 1987-1991 рр.

 



Взято з: http://history.franko.lviv.ua/gryc_r6.htm
Категорія: УКРАЇНА, 1945-1985: | Додав: sb7878 (24.03.2009)
Переглядів: 1435 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017