Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Грицак. Нарис історії » УКРАЇНА, 1945-1985:

УКРАЇНА 1945 - 1985 рр.: ПРОПАЩИЙ ЧАС?
Попередній розділ
ЗМІСТ КНИГИ
Наступний розділ
Політична історія України від середини 1970-х до середини 1980-х рр. бідна подіями. Режим Щербицького встановив жорстку монополію над всіма видами громадянсько-політичної активності в Україні. На початку 1980-х рр. Українська гельсінська група, була практично виведена з гри (хоча вона ніколи себе формально не розпускала, як це, наприклад, змушена була зробити у вересні 1981 р. Московська гельсінська група). 22 члени УГГ перебували в ув’язнені (6 одержали терміни 15 років, 3 – 12 років), 6 були змушені виемігрувати (на Заході вони створили закордонне представництво УГУ на чолі з Миколою Руденком), ще двоє перебували у "внутрішньому” засланні, і лише троє були на свободі. Згідно інформації Московської гельсінської групи, українські дисиденти на початку 1980-х рр. становили найчисельнішу групу серед радянських політичних в’язнів. У таборах Мордовії українці становили 60-70% усіх політичних в’язнів. У 1984-1985 рр. від тяжких умов ув’язнення померли четверо членів УГГ –Василь Стус, Олекса Тихий, Валерій Марченко і Юрій Литвин.

Придушення опозиційного руху проте не ґарантувало політичної стабільності. В опозицію до радянського керівництва стала економіка, занепад якої підточував основи суспільного ладу. На початку 1980-х рр. Україна продовжувала зберігати провідні позиції у загальномоюзному виробництві залізної руди, чавуну, сталі, зерна, в окремих галузях машинобудування. Але серендньорічні темпи приросту основинх показників економічного розвитку України у 1965-1985 рр. явно спадали. Низька заробітна плата, дефіцит товарів у магазинах та довгорічні черги за житлом – все це не додавало популярності політичному режимові. Щобільше, він тратив свою леґітимність – ідеологічне підтвердження доцільності свого існування. Він не забезпечував ані рівності, братерства і свободи, ані дешевих, доступних і якісних товарів, задовільного медичного обслуговування, достатньої кількості житла.

Очевидно, що усі ці явища були поширені по всьому Радянському Союзі, а не лише в Україні. Але в українців були свої особливі порахунки з цим режимом. За багатьма показниками участі у стратегічних сферах суспільного життя – рівня урбанізації, частки населення, зайнятому у промисловості, системі вищої освіти та наукових інституціях – українці, як і більшість неросійських народів СРСР, відставали від росіян. Так, ознакою модернізованого суспільства є переважання міського населення над сільським. Україна досягла цього показника у 1966 р., досить пізно, принаймні десять років пізніше, аніж російська республіка. У 1989 р.частка міського населення в Українській РСР (66,9%) була навіть трохи вища від загальносоюзного показника (65,9%). Але цей показник досягався в основному за рахунок зрусифікованого індустріального Сходу і Півдня України, натомість Західна Україна за часткою міського населеннядосі переступила цього порогу 50%. Повоєнна статистика засвідчила загрозливу тенденцію, коли частка українців у міському населенні зменшувалася у прямій пропорції до розмірів міста – чим більше місто, тим нижчий у ньому процент українців[9].

Дуже промовистими були зміни у національному складі населення Української РСР. Загальна кількість українців зросла в Україні з 1937/39 по 1989 рр. з 27,9 млн. до 37,9 млн. Цей зріст відбувся на фоні сильного падіння чисельності національних меншин – так, дві найбільші неукраїнські групи, євреї і поляки зменшилися від 2,5 млн. кожна до відповідно 0,5 та 0,2 млн. Однак це не привело автоматично до посилення українського характеру населення республіки – частка українців майже не змінилося і залишилися на рівні бл. 72-73%.

Нішу, витворену національними меншинами, заповнило російське населення в Україні. Його процент зрісз 8,8% до 22,1%. Якщо ж розглядати цю тенденцію на протязі тривалого проміжку часу, то трохи менше, ніж за сто років – з 1897 по 1989 рік – кількість росіян в Україні збільшилась майже в п’ять раз: з 2,5 млн. до 11.4 млн. Найбільша їхня кількість зосередилася на Сході України та в Криму (в останньому кількість росіян з 1959 по 1989 рр. зросла з 858 тис. до 1,62 млн чол. – тобто майже в два рази!). Високі темпи приросту російської меншості в Україні є безпрецендентнеми у порівнянні з демографічними процесами серед національних меншостей у всій Європі[10].

Зростання числа росіян в Україні відбувалося за рахунок двох джерел. Першою була масова іміґрація. Україна одним з головних реґіонів найчисельнішого притоку російського населення з поза меж Російської федерації – за 1959-1970 рр., за прідрахунками радянського демографа С.Брука, сюди іміґрувало бл. 1 млн. чол. (у цьому відношенні Українська РСР поступалася лише Казахстану і Центральній Азії, куди за той самий час виїхало 1,5 млн. чол.)[11]. Як правило, ця іміграція не мала запланованого "зверху” характеру. Більшість росіян прибувала в Україну приваблена її кліматом, розвинутою соціальною інфраструктурою у східних і південних реґіонах Української РСР, можливістю знайти роботу за своїм фаховим рівнем. Іміграція робочої сили в Україну відбувалася у той самий час, коли через брак достатньої кількості робочих місць (особливо у західних областях) певне число українських робітників емігрувало за межі України. Помимо соціального напруження така ситуація мала побічний неґативний політичний ефект: росіяни, опинившись у становищі привілейованої групи, найменше хотіли чинити опір політичному режимові.

Іншим джерелом зростання російської населення в Україні була русифікація за рахунок мовної і культурної асиміляції. З 1959 р. по 1989 р. кількість українців, які вважали російську свою рідною мовою, зросло з 2 до 4,6 млн. чол. Як показують статистичні дані, у рамках Східної України асиміляція просувалася швидше,тоді як у західних реґіонах України вона навіть зменшилася. Головним фактором асиміляції була слаборозвинутість або ж повна відсутність розвиненої україномовної соціальної інфраструктури (дитячі садки, школи, театри, преса і т.п.) у великих містах Східної і Південної України. Багато українців небезпідставно вбачали у цій етно-демографічній тенденції пряму небезпеку для збереження своєї національної самобутності та панівної позиції у республіці. Вони оскаржували радянський режим, що під гаслами інтернаціоналізації він проводив насправді політику русифікації. У цих звинувачуваннях була своя рація, що підтверджувалася численними прикладами з щоденного життя.

Однак повоєнний період не був цілком втраченим часом з точки зору утвердження української національної ідентичності. Перш за все,не у всіх історичних реґіонах України ситуація виглядала однаково. Українці зберігали перевагу у двох найбільш важливих з політичної точки зору містах – у Києві, всеукраїнській столиці та столиці "галицького П’ємонту” Львові. Частка українців у населенні Києві між 1959 і 1979 рр. зросла зі 64,8 до 68,7%. Ця перевага була дещо затерта насильною русифікацією у роки Щербицького, але назагал, як показала значна активність Києва у часи "перебудови”, радянському режимові не вдалося повернути цю традицію назад. Таким чином, післявоєнний розвиток України змодифікував традиційну відмінність між "українським селом” і "російським містом” або "українським сільським Заходом” і "російським міським Сходом”. Схід залишився "російським” (якщо не в кількісному, то хоча б у культурному відношенні), але Західна і Центральна Україна стала більш урбанізованою з переважаючим українським компонентом.

Головною причиною цих далекоідучих змін стала територіальна уніфікація української нації під час і після другої світової війни. Об’єднання Західної і Східної України прискорило справу національної інтеґрації. Цей процес був двостороннім – не лише більш національно свідомі західні українці дістали можливість поширювати свої ідеї на схід від р.Збруч, але й східні українці справляли політичний вплив на Західну Україну. Показово, що інтеграція окремих західноукраїнських реґіональних етнічних груп з яскраво вирізненими культурними особливостями й окремими діалектами – бойків, лемків, гуцулів – у склад української нації повністю завершилася лише після включення Західної України у склад Української РСР.

Але й саме поняття "українця” сильно змінилося у повоєнні роки. Найбільша зміна полягала у тому, що українська мова перестала бути головним індикатором української ідентичності. Останні роки існування Радянського Союзу та розвиток України після проголошення незалежності 1991 р. показав, що тут існує чисельна група російськомовних українців, які на загал лояльно ставляться до української ідеї.

З іншого боку, є серйозні підстави вважати, що частка російського населення в Україні (21% згідно перепису 1989 р.) насправді не відповідає дійсності. Не те що радянська статистики свідомо фальсифікувала результати перепису, але процедура, за якою вона визначала національну приналежністьтої чи іншої особи – на підставі запису в паспорті – викликає поважні сумніви щодо достовірності результатів. Вона виключає не можливість не лише подвійної ідентичності (скажімо, "українсько-російської” чи "російсько-української”), але й ідентичності, що виходить за межі українсько-російського етнічного розрізнення ("раяднська” ідентичність, на зразок "югославської” чи "чехословацької”). Якщо включити в аналіз ці обидва типа ідентифікації, то динаміка національних змін у повоєнній Україні виглядатиме цілком інакшою.

Здебільшого, коли говорять про українсько-російські стосунки у ХХ ст., масова російська асиміляція й акультурація українців є першою річчю, яка приходить до голови. Що при цьому приходить повз увагу – це факт, що ці стосунки справили вплив і на росіян в Україні. Вони сприйняли деякі місцеві вартості і постави, які роблять їх не цілком подібними до росіян у Росії. Росіяни в Україні не навчилися говорити по українськи, але їх російська мова, якою вони розмовляють, набрала українського звучання, лексичних зворотів і місцевого акценту. Промовистим є інший приклад: добре відомим є факт, що рівень релігійності українського населення був одним із найвищих у Радянському Союзі. У 1988 р., із бл. 8000 діючих у СРСР православних церков, 4000 (тобто більше половини) припадало на Україну, у т.ч. половина з цього числа (2000, рівно ж стільки, скільки було у всій Росії) припадала на Західну Україну[12]. А тепер порівняймо ці цифри з встановленим соціологічними дослідженнями фактом, що рівень релігійності як українців, так і росіян в Україні проґресує у міру більшої віддаленості території їхнього проживання від Москви[13].

Було би великим спрощенням зображати взаємозближення українців й росіян як виключно результат природнього процесу для двох народів, що проживають на одній території, близькі за собою мовою і звичаямиі протягом декількох десятиліть ділять схожу долю (точка зору, якою часто "грішать” праці російських та західних істориків). До великої міри це взаємозближення було результатом цілеспрямованої національної політики Москви. Але було би іншим спрощенням ототожнювати цю політику виключно з політикою русифікації, як це роблять сучасні українські автори. Проводячи цю політику, Москва виступала не як столиця російської, а як столиця радянської держави. Кремль не переслідував мету повної етнічної асиміляції українців. Його метою в останні десятиліття існування Радянського Союзу (з останніх років правління Хрущова і на протязі всього брежнєвського періоду) було утворення нової історичної спільноти – "радянського народу”. Це була досить амбітна мета витворити нову політичну націю, яка б не виключала деяких етнічних рис кожної національності[14]. Говорячи образно, існування радянської нації не передбачало створення специфічно національної "радянської” кухні або "радянських” народних танців. У культурі "нової історичної спільноти” напевно знайшлося б місце для української, як й грузинської національної кухн і, рівно ж як і для російських, вірменських, литовських і якутських народних танців. Що строго заборонялося – то це те, що могло надати етнічним відмінностямполітичного характеру (скажімо, все що нагадувало про принципову відмінність української культурної спадщини та історичного процесу від російських). Московський режим пропонував українцям два вибори: або зберігати лояльність до нової політичної лінії, одержавши за це привілейований статус "молодшого брата” (особливо, якщо йшлося про русифікацію балтійських республік та республік Середньої Азії), або ж – у випадку відмови і захисту своєї національної спадщини—поповнювати ряди політв’язнів. У результаті такої політики українці були дуже сильно представлені як і в державно-партійному апараті республіки (79% у 1989 р.), так і в тюрмах і на засланні.

Росіяни, як й інші народи СРСР, теж стали об’єктом політики виелімінування політичних аспектів їхньої національної культури, хоча, зрозуміли не до такої міри, як особи неросійських національностей. У тому сенсі вони теж переживали кризу своєї ідентичності.Як показали соціологічні дослідження, зразу ж після розпаду Радянського Союзу 75% російськомовного населення поза межами Російської федерації ідентифікувало себе як "радянські”, а не "росіяни” ("советские”, а не "русские”). Подібно, найбільшою національною групою у Донецьку виявилвися не росіяни (20%) чи українці (25%), а власне "радянські” (45%!)[15]

Іронія історії полягала в тому, що для багатьох народів Російської імперії процес національного формування відбувався більше у радянський період, аніж до першої світової війни. Це стосувалося не лише територіальної уніфікації, але й формування національної еліти й середнього класу. З середини 1950-х рр., після смерті Сталіна, радянський політичний режим кооптував в ряди місцевих політичних елітосвічених й амбітних представників корінних національностей. У більшості радянських республік процентна частка представників корінної національності у складі місцевої адміністративної еліти переважала частку корінного населення серед всіх жителів республіки (виняток становили лише Росія, Білорусія, Молдавія та три середньоазіатські республіки). Україна за своїми показниками у табелі радянських республік займала міцну середину, поступаючись Грузії, Литві, Азербайджану, Вірменії й Естонії. Хоча з одного боку централізована держава намагалася затерти національні відмінності, з другого боку в інтересах збереження своєї влади вона мимоволі створювала у республіках атрибути самостійного існування: сформовані політичні еліти, відповідний державний апарат, адміністративний поділ, освічений середній клас і традиції культурного виробництва на власній літературній мові.

В Україні середини 1980-х рр. ці атрибути у часи Щербицького були підірвані придушенням "автономічного курсу” Шелеста, розправою і дисидентством та насильною русифікацією. Але радянський режим не знищив їх до кінця, він лиш загнав їх під землю. Будь-яке полегшення політичного клімату одночасно створювали можливість для їхнього відродження.



Взято з: http://history.franko.lviv.ua/gryc_r6.htm
Категорія: УКРАЇНА, 1945-1985: | Додав: sb7878 (24.03.2009)
Переглядів: 1151 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017