Попередній розділ

ЗМІСТ КНИГИ

Наступний розділ

Коли у квітні 1985 р. Михайло Горбачов прийшов до влади, він не міг знати, що через шість з половиною років змушений буде покинути її через причину, на яку він найменше звертав уваги— через національне питання. Тяжко сказати, чи це був просто вияв традиційного для марксистів недогляду щодо цього питання, а чи просто прагматичне небажання ворушити раніше часу приспаного привида міжнаціональних конфліктів. Швидше всього, у Горбачова переважав прагматичний підхід.

Це особливо чітко виявилося у відношенні до України. Якщо у Москві появлялися статті-викриття про сталінські злочини, дозволялася критика колишніх лідерів СРСР, зміщалися перестарілі і скомпроментовані члени ЦК, то нічого такого довгий час не відбувалося у Києві. Найбільш промовистим було збереження аж до вересня 1989 р. на посаді першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького, який із членів старшого, "брєжнівського” складу ЦК КПРС втримався при владі найдовше. Очевидно, що Горбачов радо жертвував "перебудовою” і "гласністю” в Україні ради збереження політичної стабільності у найбільшій неросійській республіці СРСР.

Лицемірність офіційної лінії щодо поглиблення "демократизації” і "гласності” сповна проявилася після Чорнобильської катастрофи 26 квітня 1986 р. Офіційне попередження про загрозу радіоактивного забруднення місцеве населення почуло лише 5 травня, на дев’ятий день після катастрофи. До цього мас-медія переконувала, що аварія на Чорнобильській АЕС є цілком нешкідливою за своїми наслідками для здоров’я. Верхом цинізму було проведення у Києві 1 травня 1986 р. багатолюдної урочистої демонстрації, хоча якраз напередодні, 30 квітня, була зафіксовано підвищенння радіоактивного фону у Києві.

Катастрофічні екологічні й економічні трезультати Чорнобиля не піддаються точним оцінкам. Але не менш важливими були політичні наслідки Чорнобиля. Чорнобильська катастрофа відкрила очі мільйонам українських громадян на колоніальне становище України. Рішення про замовчування справжніх наслідків аварії приймались у Москві; на Москву (й особисто на Горбачова) падала й основна відповідальність за зволікання з прийняттям контрзаходів.

Поняття Чорнобиля – руйнівної катастрофи – все частіше поширювалася і на опис інших сторін тогочасного життя в Україні (тема "духовного Чорнобиля”, "мовного Чорнобиля” і т.п.). Перші несміливі голоси протесту 1987 р. вийшли зі середовища інтеліґенції, яка за своїм фахом безпосередньо була пов’язана з функціонуванням української мови і літератури – письменників і вчителів. Спілка письменників України у червні 1987 р. звернулася до Президії Верховної Ради Української РСР з пропозицією впровадження навчання української мови у всіх школах на території республіки та надання їй стану державної мови.

У першій половині 1987 р. почалося визволення з тюрем і таборів політичних в’язнів, серед яких українці становили дуже значну частину. Уже літом 1987 р. під редакцією Вячеслава Чорновола появився новий номер "Українського вісника”. Він став офіційним органом Української Гельсінської Спілки (УГС), створення якої було проголошене у березні 1988 р. Лідером її став довголітній політичний в’язень Левко Лук’яненко.

УГС виступала як пряме продовження Української гельсінської групи 1970-1980-х років. Початково її вимоги мало чим відрізнялися від основних постулатів дисидентського руху брежнівської доби."Декларація принципів” УГС, видана літом 1988 р., вимагала не ліквідації СРСР, а перетворення його у конфедерацію незалежних держав, не докорінної зміни радянської системи, а передачі влади з рук КПРС до демократично вибраних рад. УГС виступала за українізацію, за право Української РСР на власну дипломатичну діяльність, за леґалізацію заборонених віросповідань, за впровадження ринкової економіки і громадський контроль над карними органами.

Запропонована УСГ програма була "програмою-мінімумом”, яка згодом була перейнята більшістю неформальних груп на ранніх стадіях руху за реформи в Україні. Організаційне оформлення перших таких груп тривало майже рік – від весни 1987 до весни 1988 рр. У вересні 1987 р. у Києві утворився Український культурологічний клуб. У жовтні 1987 р. у Львові молодіжне Товариства Лева. У жовтні 1987 р. 14 відомих політичних в’язнів проголосили створення Української асоціації незалежної творчої інтеліґенції. Наприкінці 1987 р. у Києві виникла Асоціяція "Зелений світ”. Весною 1988 р. у Київському університеті зародилася неофіційна стедентська організація "Громада” (сама назва організації нав’язувала до традиції громадівського руху другої пол. XIX ст.).

Неформальні організації об’єднували під своїм дахом широкий спектр різних опозиційних політичних напрямків – від фрондуючої "номенклатурної” інтеліґенції (членів різноманітних офіційних творчих Спілок) аж до скрайніх націоналістів. Окрім діячів-"шістидесятників” та дисидентів 1970-1980-х рр. товариства об’єднували багато молоді віком 20-30 років – тобто цілком нове покоління, яке зробило свідомий вибір на користь української справи, маючи за своїми плечима лише задушливий досвід режиму Щербицького в Україні. Деякі із цих молодих людей були комсомольськими функціонерами. Їхня участь у неформальних товариствах свідчила про появу першої, хоча й невеликої тріщини у системі державно-партійного апарату. Ця тріщина стала ще більш помітною, коли контактів з товариствами стали шукати й поодинокі представники партійної номенклатури середньої ланки, як от перший секретар Подільського райкому партії м.Києва Іван Салій та мер Львова Богдан Котик. Це передвіщувало той масовий перехід партійної номенклатури на національні події, який стався декількома роками пізніше, після заміщення Щербицького з посади першого секретаря ЦК КРПУ. Взагалі, ті чи інші вимоги товариств, якими б радикальними вони не здавалися у 1987-1988 рр., ставали офіційною нормою у 1989-1990. У тому сенсі програма-"мінімум” українського опозиційного руху була повністю виконана.

Влітку 1988 р. нечислені неформальні товариства й організації в Україні зробили перші спроби перетворити український рух у масову суспільно-політичну силу. у Львові, Києві, Вінниці й Хмельницькому проводилися масові мітинги, що мали —згідно задумам опозиції, яка використовувала як зразок приклад балтійських республік – привести до створення Демократичного фронту у підтримку перебудови. Проте ці заходи виявилися мертвонародженими. Місцева влада вдалася до репресій аж до застосування загонів міліції особливого призначення (ОМОН-у) для розгону демонстрантів.

Вдалішою була друга хвиля спроб. У листопаді 1988 р. Київське відділення СПУ та працівники Інституту літератури АН Української РСР утворили ініціативний комітет для вироблення програми Українського народного фронту. Групу з двадцяти письменників очолив поет-"шестидесятник” Іван Драч. Ініціатива була підтримана пленумом Спілки (грудень 1988 р.). Коли наприкінці січня проект був уже написаний, керівництво компартії України розгорнуло кампанію, щоб недопустити його до друку. Це змусило групу письменників 13 лютого 1989 р. їхати у Москву за підтримкою до Горбачова. Невідомо, чи то власне втручання Горбачова допомогло, але 16 лютого проект програми був надрукований у газеті "Літературна Україна”, органі СПУ. На відміну від первісного варіанту, опублікований текст містив визнання керівної ролі КПУ – пункт, навколо якого тривали гострі суперечки між керівництвом СПУ і КПУ. Офіційно Рух мав служити з’єднувальною ланкою між перебудовною програмою партії "зверху” та ініціативою широких народних мас "знизу”.

Дрібні тактичні компроміси, включені у програму, не застрахували однак її від гострих атак з боку партійної номенклатури. Авторів програми оскаржували у розпалюванні громадянської війни, націоналізмі, сепаратизмі та опозиції до партії. Антирухівську кампанію очолив секретар ЦК КПУ Леонід Кравчук, який дораджував комуністам не вступати до Руху.

Однак момент для придушення Руху в зародку був втрачений: у травні утворилася Львівська ореґіональна організація Руху, а у липні – Київська організація. Паралельно йшло утворення нових масовіших громадських організацій. 11-12 лютого 1989 р. у Києві відбулися установчі збори Товариства української мови ім.Т.Шевченка (ТУМ). У березні 1989 р. утворилося українське відділення Товариства "Меморіал”. Обидві організації заявили про свою підтримку Руху. Разом з тим виникли групи, які у своїх програмних вимогах йшли далі не лише Руху, але й УГС, виступаючи за повну державну самостійність України.

Іншим сильним поштовхом для розгортання громадянського суспільства в Україні стали вибори до Всесоюзної Верховної Ради СРСР у березні 1989 р. Це були перші напіввільні вибори за весь час існування радянської системи. Вибори 1989 р. були використані демократичні опозицією для популяризації своїх програмних вимог. Обрані від неї депутати ввійшли у склад Міжреґіональної групи – осередку опозиції у Верховній Раді – і таким чином змогли нав’язати безпосередні контакти з московськими реформаторами та лідерами інших національних груп.

Ще одним важливим успіхом українського опозиційного руху на шляху політичної мобілізації стало розгортання з весни 1989 р. сітки неформальних періодичних видань, які на відміну від самвидаву, виходили масовими тиражами. Літом-осінню 1989 р. до опозиції в Україні додалися ще два масові рухи: робітничий рух та рух за леґалізацію Української католицької та Української автокефальної православної церков.

Осінь-зима 1989/1990 р. стали критичними у досягненні перелому у співвідношенні сил між партією й опозицією. 8-10 вересня у Києві вібдувся установчий з’їзд Руху. Склад учасників з’їзду засвідчив деякі характерні особливості розвитку опозиційного руху в Україні – це був рух переважно інтеліґенції (72% мала вищу освіту), переважно зі Західної (близько половини) й Центральної (35%) України. Недопредставлений був робітничий рух, а також реґіони Південної та Східної України. Слабість впливу серед окремих соціальних груп і в окремих реґіонах України залишилися характерною рисою українського руху як з великої, так і з малої букви.

Що однак, виявилося сильною стороною Руху – його ідеологічні положення й організаційні структури залишали широко відкритими двері для всіх національних меншостей, які проживають в Україні. Провідні діячі української опозиції проявили надзвичайну чутливість до цього питання. Хоча вони й творили Рух за зразком балтійських народних фронтів, вони свідомо уникали національної виключності, характерної для литовського "Саюдісу”. Перший з’їзд Руху прийняв окремі постанови, які адресувалися власне національним меншостям – у підтримку кримських татар, засудження антисемітизму та з проханням до росіян в Україні підтримати національно-демократичний рух. Особливий наголос клався на те, що Україна повинна стати спільною батьківщиною для всіх, хто живе у ній. Програма не містила вимоги української самостійності, натомість закликала до утворення суверенної Української держави, яка б будувала свої стосунки з іншими республіками СРСР на основі нового союзного договору.

Зрозуміло, що постава лідерів української опозиції відображала реалії національного питання у республіці: в результаті довголітньої русифікації Україна не була ані такою відмінною у культурному відношенні від Росії, ані такою політично однорідною, як корінні нації у Литві, Латвії й Естонії. Але програмні положення Руху були чимось більшим, аніж кон’юнктурним пристосуванням до реальних умов. За ними проглядались традиції українського руху кінця XIX – початку XX ст. та дисидентських організацій 1960-1970-х рр.

Утворення Руху було великою тактичною перемогою української опозиції. Перед лицем тих змін, які переживало політичне життя України, політичний режим видавався безнадійно застарілим. 28-29 вересня у Києві відбувся пленум ЦК КПУ з участю Горбачова, на якому була прийнята відставка Щербицького. На посаді першого секретаря ЦК КПРС його замінив Володимир Івашко. Він вдовільняв Москву як більш компромісна фігура

Кінець 1989 р. - перша половина 1990 р. пройшли під знаком нових моральних перемог опозиції. 28 жовтня 1989 р. Верховна Рада Української РСР, у відповідь на аналогічні заходи у сусідніх республіках, прийняла закон про державність української мови. 1 грудня 1989 р., під час візиту Горбачова до Ватікану, оголошено леґалізацію Української греко-католицької церкви. 21 січня 1990 р. на честь відзначення Акту про злуку (22 січня 1919 р.) Рух організував "живий ланцюг” між Львовом і Києвом – акцію, яка зібрала, за різними оцінками, від 400 тис. до 3 млн. чол.

Події 1989 р. і початку 1990 р. створювали враження, що український рух досяг необхідної критичної маси, і що тепер його найближчим завданням є завоювання політичної влади у республіці. Можливість леґального приходу до влади відкрилася після прийняття наприкінці жовтня 1989 р. Верховною Радою Української РСР рішення про проведення безпосередніх змагальних виборів (на кожне місце мали кандидувати не менше двох осіб) до Рад усіх рівнів.

Однак результати березневих виборів 1990 р. стали розчаруванням для демократичної опозиції. Їй вдалося завоювати лише четверту частину всіх місць у парламенті. Найкращими були результати в Галичині, де демократи виграли 47 із 43 місць. У Центральній Україні вони одержали половину голосів. Натомість у Східній і Південній Україні, за винятком деяких великих міст, як от Донецьк і Харків, Демократичний блок зазнав поразки.

Вибори 1990 р. показали, що КПУ втратила свою монополію на владу в Україні, але опозиція є не достатньо сильною, що перебрати цю владу у свої руки. Головою Верховної Ради 4 червня було вибрано Івашка. Комуністично-номенклатурне ядро об’єдналося у групу "За суверенну Радянську Україну” (лідер – Олександр Мороз), становило більшість (239 із загального числа 442 депутатів). Їй протистояло об’єднання більшості демократичних й декількох незалежних депутатів під назвою "Народна Рада” (голова – Ігор Юхновський, чисельність 115-133 чол.). Хоча "Народна Рада” становила меншість, їй нерідно вдавалося проводити свої рішення, уміло використовуючи різні методи парламентської боротьби – від бойкоту засідань до перетягання на свою сторону ціною далекойдучих компромісів "незалежних” і по-реформаторськи настроєних кандидатів. З другого боку, "група 239” не чула себе цілком певно як перед лицем постійного тиску знизу, так і в результаті послаблення позицій партійної номенклатури у сусідніх республіках, у першу чергу – в Росії й балтійських країнах.

В умовах такої нестійкої рівноваги кожна нова зміна у політичному житті Союзу й України могла мати далекойдуче значення. Величезного удару політичній репутації українських комуністів мало раптове відкликання Івашка в Москву на посаду заступника генерального секретаря ЦК КПРС. У зв’язку з цим 11 липня 1990 р. він покинув пост Голови Верховної Ради Української РСР. Всього через п’ять днів – 16 липня 1990 р. Верховна Рада Української РСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України вслід за аналогічним рішенням Верховної Ради Російської РФСР (11 червня 1990 р.).

Паралельно в Україні розпочалося формування політичних партій. Від осени 1989 по зиму 1990 р. відбулися установчі збори українських "зелених”, республіканців, демократів, соціал-демократів, селянських демократів, народних демократів та ін. У жовтні 1989 р. у Києві і Львові було проголошення створення партії "зелених” та радикальної Української національної партії. 29-30 квітня 1990 р. з’їзд Української гельсінської спілки оголосив про створення на її основі Української республіканської партії. Опозиційна група всередині КПУ й утворила Партію демократичного відродження України у грудні 1990 р. У цьому ж місяці група лідерів Руху й Народної Ради проголосили утворення Демократичної партії. Восени-зимою 1990 р. свої установчі збори провели також соціал-демократи, селянської демократії, народні демократи та ін. Усі вищеназвані партії проголосили про координацію своїх дій із Рухом. Поряд з лівими і центристськими партіями утворилися крайні націоналістичні партії, які ідеологічно пов’язували себе з традиціями визвольної боротьби 1940-50-х рр. і критикували Рух як надто поміркований і колабораціоністський. Літом 1990 р. вони об’єдналися в Українську міжнародну асамблею (УМА).

Прийняття Декларації про суверенітет та утворення політичних партій засвідчили, що основні програмні положення Руху виконані. Другий з’їзд Руху (25-28 жовтня 1990 р.) прийняв нову програмну ціль – здобуття самостійності України мирними методами. Разом з тим, його діяльнсіть набрала відверто антикомуністичного спрямування – з’їзд заборонив членство у Русі тим організаціям, керівний центр яких знаходився поза Україною (малося на увазі КПУ-КПРС).

Структурні зміни в українському опозиційному таборі засвідчили формування національного антикомуністичного блоку. Окрім Руху, Народної Ради й новоутворених партій сюди увійшли молодіжні організації (Спілка незалежної української молоді, Українська студентська спілка, Студентське братство, Демократична спілка студентської молоді) та численні організації національних меншостей в Україні. Вони творили праобраз самоорганізованого громадянського суспільства, яке виникло у противагу до комуністичної влади і привело до повалення соціалістичних режимів у 1989 р. у Польщі, Чехословаччині , Угорщині та Східній Німеччині, підірвало комуністичну монополію у трьох балтійських республіках СРСР, а у самій Україні – відтиснуло від влади комуністів у трьох західних областях (Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській).

Але на відміну від Польщі й балтійських республік в Україні сильно відчувалася різниця у рівнях національної свідомості. Базований в основному на інтеліґенції Західної і Центральної України Рух не міг знайти спільної мови з масовим робітничим рухом на Сході (головно у Донбасі). Самим робітникам не вдалося розвинути не те що почуття національної солідарності (як це було в Польщі), але навіть почуття солідарності всередині свого класу. Вони відчували недовіру до будь-якої форми політичної організації, що робило можливості їхньої політичної мобілізації дуже проблематичними.

Відносна слабість і роз’єднаність опозиції не дозволяли їй відіграти роль рівноцінного суперника КПУ у боротьбі за владу, алевона могла чинити ефективний тиск "знизу” студентське голодування у Києві 2-16 жовтня 1990 р., підтримане масовими демонстраціями, змусили Верховну Раду згодитися задовольнити основні вимоги опозиції: відставка прем’єр-міністра Віталія Масола, проведення нових парламентських виборів на багатопартійній основі, націоналізація власності КПУ і комсомолу, відбування призовниками військової служби на території України, а також непідписання нового союзного договору.

Пізньою осінню 1990 р. Україну, як і весь Союз, захлиснула відворотня антиреформаторська хвиля. Комуністична більшість Верховної Ради ввела обмеження на проведення демонстрацій. 7 листопада, під час чергового відзначення річниці "Жовтневої революції” у Києві, була вчинена провокація протидепутата і колишнього дисидента Степана Хмари. "Група 239” позбавила його депутатського імунітету, і Хмара був заарештований прямо у парламенті.

Однак сили комуністичної більшості були підірвані розколом у її рядах. Розходження проявилися у першу чергу між першим секретарем КПУ Станіславом Гуренком і Леонідом Кравчуком, який після від’їзду Івашка до Москви був обраний наприкінці липня 1990 р. головною Верховної Ради Української РСР. Різниця чітко проступила у ставленні до подій 13-20 січня 1991 р., коли центральна влада застосувала військову силу в Вільнюсі і Ризі для протидії сепаратистським настроям у Литві й Латвії. Президія Верховної Ради УРСР наважилася на безпрецендентний крок – прийняла заяву з засудженням дій Москви як порушення державного суверенітету двох балтійських республік. На лютневому Пленумі ЦК КПУ 1991 р. Кравчук захищав Верховну Раду від партії, вимагаючи від комуністів розстатися з ілюзією, що парламентом можна управляти з партійних кабінетів.

Позицію Кравчука підтримала група партійної еліти з числа директорів великих підприємств (Леонід Кучма, Володимир Слєднєв) та апарату Верховної Ради (Іван Плющ, Микола Хоменко та ін.). За ініціативою "націонал-комуністів” до всесоюзного референдуму 17 березня 1991 р. про збереження СРСР як "оновленої федерації суверенних республік” було включене додаткове республіканське питання: "Чи Ви згідні з тим, щоб Україна була частиною Союзу Радянських Суверенних держав на основі Декларації про державну суверенність України?” (Контрольовані опозицією ради трьох галицьких областей включили ще й третє питання: "Чи Ви хочете, щоб Україна стала самостійною державою?). Результати референдуму дали нову легітимізацію для "націонал-комуністів”: хоча громадська думка в Україні виявилася більш консервативною, ніж в інших республіках (на перше питання ствердно відповіли 70,5% учасників, тоді як населення балтійських республік, Вірменії і Молдови взагалі бойкотували референдум), зате 80% виступило за зміцнення державної суверенності України.

Офіційна Москва й офіційний Київ трактували результати референдуму кожен по-своєму. Якщо Горбачов приступив до переговорного процесу з республіками про укладення нового союзного договору за формулою "сильний центр – сильні республіки”, то Кравчук й українські "націонал-комуністи” віддавали перевагу другій половині цієї форми ("сильні республіки”), не бачачи необхідності у збереженні сильного центру.

Весною-літом 1991 р. у балансі політичних сил в Україні сталися нові зміни. Після виникнення "націонал-комуністичного” крила, фактично перестала існувати "група 239”. У березні 1991 р. Україною прокотилася нова хвиля шахтарських страйків, які на той раз мала виразно політичний характер: відставка Горбачова, розпуск Всесоюзного з’їзду народних депутатів і надання Декларації про суверенітет конституційного статусу. Вперше за довгі роки національному рухові вдалося зблизитися з робітничим рухом: 21-23 червня у Києві було утворено Всеукраїнську спілку солідарності трудящих ("ВОСТ”). Спілка, складена в основному з робітників, включила у своє керівництво національно-радикальних депутатів Ларису Скорик та Степана Хмару.

Нові політичні зміни означали не так зростання популярності українського опозиційного руху, скільки падіння престижу центру і комуністичної партії. Поява "націонал-комуністичного” крила означала спробу більш далекоглядної частини партійного керівництва знайти нову легітимацію своєї влади – і таким впровадженням на цей раз стало служіння ідеї зміцнення української суверенності. У цьому українські "націонал-комуністи” наслідували позицію Бориса Єльцина та його прибічників з Росії, що виломалися зі старої комуністичної номенклатури і твердо вели лінію на суверенізацію РРФСР (приклад балтійських республік був дещо іншим, бо тут місцеві компартії оголосили про свою незалежність від КПРС – крок, на який українські комуністи так і не змогли наважитися).

Зрозуміло, що сама по собі Україна не мала шансу вийти з Радянського Союзу, якщо б на це літом 1991 р. не склалося декілька обставин. Але не значить це, що Україна булолише пасивним спостерігачем – насправді, в українському суспільстві розвинулося декілька центрів опозиції, які сильно дестабілізували радянський режим. Львів і Західна Україна дали найбільш радикальний рух, який на літо 1991 р. практично перебрав владу у реґіоні. Подібно у самому Київі опозиція мала за собоювладуу місті, а на "республіканському рівні” спричинилася до глибокого розколу колись єдиного партійно-державного апарату. На Сході України діяв сильний робітничий рух, під тиском якого значна частину старої номенклатури мусіла відійти від влади. До того ж майже у кожному великому місті діяли свої осередки опозиції. Вони мали різні політичні програми, але їх об’єднувала одне – недовіра а то й ворожість до центру.

У багатьох публіцистичних писаннях можна зустріти тезу, що проголошення української самостійності у 1991 р. було виключно заслугою київських комуністів, які таким чином намагалися втримати за собою владу у нових обставинах. Насправді ж літом 1991 українська партійна еліта приймала свої рішення під тиском опозиції. Це не означає, що опозиційний рух мав вирішальне слово – із колишніх 15 республік СРСР кожна дістала незалежність безвідносно від рівня своєї політичної активності.Але не можна переочити іншого факту, що на нього звертають увагу дослідникиісторії Російської імперії та Радяського Союзу: як і в 1917-1920 рр., так і в 1989-1991 рр. Україна разом з балтійськими державами, Молдовією та Кавказом вели були районами підвищеної політичної активності, тоді як Центральна Азія, Білорусія, Північний Кавказ, Поволжжя та Сибір були значно скромнішими у своїх політичних прагненнях[16]. Україна не була першою у списку, але не була й останньою. Однак з огляду на її стратегічне становище у Радянському Союзі її поведінка мала вирішальне значення для розпаду цієї останньої імперії.

Це показав розвиток подій, що послідували після невдалого комуністичного перевороту у Москві 19-21 серпня 1991 р. Позиція Кравчука у ці дні була дуже обережною. У своїй заяві по українському телебаченню зробив вигляд, що події у Москві не стосуються України, і закликав громадян до дотримання спокою і продовження праці. І лише 21 серпня 1991 р., коли поразка заколотників була вже очевидною, Кравчук офіційно засудив військовий переворот.

Опозиція памагалася активно протидіяти путчу, закликаючи населення бути готовим до загального страйку й громадської непокори. Вона домагалася скликання надзвичайної сесії парламенту, але їхні спроби були розблоковані лише 22 серпня. Сесія 24 серпня проходила одночасно з масовою демонстрацією поза стінами парламенту. Під тиском знизу та при розгубленості депутатів-комуністів в український парламент 346 голосами проти одного проголосив самостійність України. Згідно з пропозицією голови Народної Ради Ігоря Юхновського, проголошення самостійності повинно було бути підтверджене окремим референдумом 1 грудня 1991 р. 30 серпня оголошено про заборону діяльності комуністичної партії на території України.

У цей же день у виступі по всесоюзному телебаченню Горбачов розпачливо заявив, що Союз не може існувати без України, а Україна не може існувати без Союзу. Він виявився правим лише наполовину. 1 грудня 1991 року 90,3% учасників референдуму підтримали ідею самостійності України. Референдум був останнім цвяхом, забитим у домовину Радянського Союзу. На початку грудня 1991 року на зустрічі у Мінську лідери трьох найбільших республік – Борис Єльцин, Леонід Кравчук та Голова Верховної Ради Республіки Бєларусь Шушкевич – заявили, що СРСР як суб’єкт міжнародного права й геополітична реальність перестала існувати.