Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Книги » Історія запорозьких козаків. Том 2

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Перше повстання козаків проти поляків під керівництвом Косинського. - Бойові сили козаків і основний контингент повсталих. - Перші відомості про життя і дії Криштофа Косинського. - Перебування його в Запорізькій Січі, повернення на Україну і рух на Волинь і Поділля. - Безсилля короля Сигізмунда III супроти козаків. - Невдалі дії проти козаків князя Острозького і його поразка від Косинського. - Постанова короля і Сейму щодо козаків. - Дії проти козаків князів Острозьких і князя Олександра Вишневецького. - Поразка Косинського під П'яткою і його присяга на вірність Речі Посполитій. - Невиконання присяги Косинським і новий рух козаків проти поляків. - Збір Косинського і козаків у місті Черкасах і раптова смерть Косинського. - Значення першого виступу козаків проти Польщі. 

Попередній розділ
ЗМІСТ КНИГИ
Наступний розділ

Досі ми бачили низових козаків у боротьбі з Кримом, Туреччиною і залежною від Туреччини Молдавією. Тепер, тобто з кінця 1591 року, вперше бачимо їх у боротьбі з самою Польщею. Утвердилася думка (з українських літописів), що перший виступ козаків проти поляків був викликаний насильствами з боку польського уряду над вірою українців і пов'язаний з введенням на Україні унії. Фактичний виклад першого походу козаків проти поляків, їхні дії і думки, висловлені при цьому, зовсім не потверджують цієї усталеної у нас думки. Перший козацький рух проти уряду й панства Речі Посполитої викликаний був нічим іншим, як злиденним становищем, становим й економічним, українського люду взагалі й козацтва зокрема, у яке вони потрапили після злиття України з Литвою і Польщею. Пройшовши вогнем і мечем волинсько-подільські та києво-білоцерківські місця, козаки жодним словом не поскаржилися на утиски їхньої православної віри і висловлювалися за те, щоб розжитися за рахунок багатих людей і запровадити козацький суд серед селян, міщан і дрібної української шляхти, яка не знала правди від польських суддів.

Виступаючи в похід, козаки звернули свою увагу на маєтки сусідніх польсько руських панів, передусім на маєтності князя Костянтина Костянтиновича Острозького, воєводи київського і маршалка волинського. Чому увагу козаків привернули саме володіння Острозького, джерела не вказують, хоча й не лишають сумнівів, що центром ваги козацького руху на той час були саме подільсько волинські маєтності князя Острозького.

Загальна чисельність козаків, які повстали тоді проти поляків, сягала лише п'яти тисяч чоловік. Основну й активну більшість їх становили низові або вільні козаки, що стверджують сучасні акти й лісописці того часу. Але крім низових козаків у цьому русі брали участь і негербові й бездомні шляхтичі-«виволанці», напівпани і наполовину селяни, «рукодайні» панські слуги, яких у актах називали «здрайцями» і «збігами», осілі селяни і, нарешті, панські піддані. Та всі вони становили мізерну меншість супроти власне низових козаків. Однак ця меншість не користувалася багатьма благами своєї вітчизни і тому завжди шукала здобичі у війні й у внутрішніх неладах своєї батьківщини.

На чолі повсталих козаків став православний шляхтич Криштоф Косинський.1 За народженням він був поліщуком, а за званням низовим чи запорізьким козаком. Але як і коли прийшов він із Полісся у Запоріжжя — невідомо. Судячи з усього, він був людиною уже немолодою, мав неабиякі здібності і був досить популярним серед запорожців. Уже 22 травня 1586 року Богдан Микошинський, пишучи Каспару Підвисоцькому і якомусь владиці Юрію, повідомляв про січові новини після їхнього від'їзду: з Низу, від Тавані і від укріплень примчала сторожа від Криштофа, сповіщаючи про виступ у похід перекопського царя з усією своєю силою. Дещо пізніше ім'я Косинського стало відоме і в Москві. Зокрема, цар Федір Іванович у грамоті донським козакам 30 березня 1593 року звелів їм діяти разом із низовими козаками та їхнім вождем Криштофом Косинським на ріці Дінці проти кримських татар. А в листах Станіслава Жолкевського сказано навіть, буцімто Косинський «піддав» російському цареві прикордонну окраїну земель завдовжки понад сто миль і цим дав привід цареві підписуватися царем запорізьким, черкаським і низовим. З усього цього видно, що Косинський справді був видатною і впливовою людиною, яка задавала тон і напрям самому рухові. Перебуваючи серед низових козаків, Криштоф Косинський за давнім звичаєм козаків Низу пішов, за повного затишшя, на зимовий час із Січі на Україну «на приставство, домованье», щоб «долежати» там зиму, а навесні, коли зашумлять трави на луках і потечуть ріки в берегах, знову спуститися на Низ. Разом із Косинським «долежувало» зиму й багато простих козаків. Усі вони перебували на Білоцерківщині. Чи мали вони досі якісь задуми, чи ці думки прийшли їм у голови на «лежах», точно невідомо, але рух розпочався в останні дні грудня 1591 року. Козаки вирішили порахуватися з деякими прикордонними панами і, покинувши «лежі», насамперед на початку січня 1592 року найперше «гвалтовне» напали на дім білоцерківського підстарости князя Курцевича Булиги, віддячуючись йому за якусь несправедливість, («снать з направы чиее»). Напавши на дім Булиги, козаки проникли в його комору, забрали у князя майно і скриньку з грошима, клейнодами й листами; серед останніх були й так звані мамрами,2 тобто особливі бланки для вписування панських наказів, довірені Булизі білоцерківським старостою князем Янушем Острозьким, а також деякі жалувані грамоти і привілеї князям Острозьким на староства, маєтності, грунти.

Про ці дії Косинського і козаків невдовзі довідався король Сигізмунд III і вже в середині січня того ж року спорядив окрему комісію і видав королівського листа до волинського населення, у якому пропонував повідомляти комісарів про дії свавільних людей і наказував усім урядам карати бунтівників за законом. У своєму універсалі король каже про те, що до нього дійшли чутки про дії деяких свавільних людей у Волинському, Київському і Брацлавському воєводствах. Незважаючи на верховну владу й посполите право, свавільні люди чинять нечувані шкоди, великі кривди, убивства і грабунки в різних місцях, містечках і селищах воєводств. Тому, щоб попередити дії свавільних людей, усім старостам, державцям, урядникам і посполитим Волинського воєводства наказувалося допомагати комісарам у пошуку свавільних людей, ловити й доставляти їх до суду, а коли ті покинуть містечка, доставляти комісарам їхні списки.

На чолі комісії поставили офіційного козацького старшого, снятинського старосту Миколу Язловецького. Не вдовольняючись приписами короля Сигізмунда жителям Волинського воєводства, сам Язловецький надіслав у Запоріжжя відозву до козаків, наказуючи покинути «лотра» Косинського і підкоритися урядові. Ці накази повторилися кілька разів і в одному з них, писаному 10 березня, Язловецький погрожував козакам підняти проти них зброю і жорстоко покарати за всі злигодні волинського населення. Але ні приписи старшого, ні накази короля не справили ніякого враження на козаків і Косинського.

Узявши Білу Церкву, козаки незабаром захопили й Київ, а після Києва ще кілька інших міст, причому зброю і порох забирали, мешканців або вбивали, або змушували присягати собі на вірність, замки й міста королівські та панські палили і спустошували. Здобувши все необхідне в Білій Церкві, Києві та інших сусідніх містечках, козаки спустилися на Волинь та Поділля і розташувалися у володіннях князя Костянтина Острозького, в Острополі. Зупинившись у Острополі, Косинський здобув ще кілька міст князя Острозького і спустошив їх. Головною турботою Косинського було повсюдне насадження козацького присуду замість панського, тобто поширення козацького суду на шляхту, міщан і селян. Так Косинський безбоязно простояв усе літо в Острополі. У серпні того року проти нього спробував діяти князь Острозький, але зазнав від козаків поразки і втратив своє військо. Після того Косинський стояв спокійно цілу осінь того ж року в Острополі. Сам уряд не вживав проти нього жодних рішучих заходів. Лише князь Костянтин Острозький дбав про це. У жовтні на вальному сеймі він висловив думку про необхідність ремонту зруйнованих низовими козаками замків у Києві та Білій Церкві. Але, попри очевидну необхідність цієї пропозиції, пани її не прийняли, і князь вимагав від короля посвідчення, що хоч він і є київським воєводою, але не може вважатися винним, якщо замки, будучи відкритими, знову зазнають козацького нападу. Це свідоцтво, підписане королем Сигізмундом III, він отримав 15 жовтня 1592 року. Такий стан справ тривав аж до кінця року, і ще в середині січня наступного 1593 року жителі Луцького й Володимирського повітів, що зібралися для судових років, домовилися закрити засідання судів і припинити судочинство з огляду на повстання козаків і зруйнування ними шляхетських маєтків. Лише 16 січня 1593 року король видав універсал до шляхти Волинського, Київського і Брацлавського воєводств, «ознаймуючи про велику сваволю низових козаків і закликаючи жителів на посполите рушення проти них за те, що вони по неприятельськи маєтки шляхти нищать, а саму шляхту й міщан до присяги на вірність собі насильно змушують».

Ймовірно, що до того ж часу належить і постанова сейму щодо козаків, відзначена в зібранні польсько-литовських законів: «Сваволя козаків чим далі, тим більше шкодить Речі Посполитій; через це сейм 1593 року постановляє назвати козаків ворогами вітчизни. Гетьманові війська нашого доручаємо тих свавільців знищити. Але для справжнього припинення цього свавільства потрібна конституція 1590 року, за якою наш гетьман і самі мешканці тих країв, звідки походить цей свавільний люд, можуть брати зброю і захищатися». На королівський універсал і постанову сейму найперше відгукнувся князь Костянтин Острозький, волинський маршалок, київський воєвода і Володимирський староста. Уже наприкінці лютого стало відомо, що Острозький почав збирати шляхетське ополчення проти козаків. Збірним пунктом було призначено Костянтинів. Крім Костянтина Острозького збором ополчення займалися також князь Януш Острозький біля Тернополя і син Януша та внук Костянтина. Не вдовольняючись місцевим ополченням, Януш Острозький послав по піхоту в Угорщину і таким чином врешті-решт зумів зібрати під свої знамена значне військо. До лютого війська вже встигли зібратися, і командування над ними взяв Януш Острозький, енергійніший за свого надто старого батька і досвідченіший, ніж його молодий син. Разом із Янушем Острозьким діяв і князь Олександр Вишневецький, черкаський староста.

Косинський початково стояв у Острополі, маючи при собі близько 5 тисяч війська. Не вважаючи зручним і безпечним для себе Остропіль, Косинський перемістився до містечка П'ятки, яке видавалося йому набагато вигіднішим для воєнних дій. Острозький пішов за Косинським до П'ятки. Але Косинський, не бажаючи допустити князя у саме місто, вийшов йому назустріч за місто і влаштував тут, за козацьким звичаєм, у відкритому полі табір із возів, вмістивши всередині своє військо. Дійшовши до козацького табору, військо Острозького спочатку не зважувалося напасти на козаків і навіть схилялося до втечі, але коли Острозький звернувся до нього з теплим словом переконання і показав приклад особистою мужністю, його рать сміливо кинулася на Косинського, зуміла розірвати козацькі вози і проникнути в центр табору. Тоді козаки поспішили відступити до міста, але поляки переслідували їх аж до воріт, завдаючи їм ударів і кладучи на місці. Це сталося 2 лютого, коли в полі ще не розтанув сніг . Невдача козаків пояснюється головним чином тим, що вони діяли проти своїх ворогів на низькорослих конях, які грузли в танучому снігові й цим сповільнювали всі дії вершників на відміну від кінноти Острозького й Вишневецького, що мала високих коней і добре справлялася з таловинами у снігу. Під кінець Косинський втратив, за польською усною традицією, до 3 тисяч війська, 26 гармат, майже всі хоругви і 10 лютого здався переможцям: виїхавши із замку, козацький вождь, за словами польського літописця Йоахіма Бєльського, упав до ніг Острозького, благаючи вибачення, і отримав його. Того ж 10 лютого Косинський дав усну й письмову присягу Костянтину Острозькому про припинення наїздів на маєтності князя і його друзів, про складення із себе «гетьманського» уряду, про видачу польських слуг і повернення зброї та майна, відібраного в панів. «Я, Криштоф Косинський, на цей час гетьман, і ми, сотники, отамани, все лицарство Війська Запорізького, зізнаємо цим листом нашим, що, незважаючи на великі доброчинства й ласки ясновельможного пана Костянтина князя Острозького, воєводи київського, маршалка землі волинської, старости володимирського, які його милість протягом усього свого життя, внаслідок своєї милостивої панської влади, виявляв усьому військові й кожному з нас зокрема і багато добра чинив; а ми, забувши про все це, немало прикрості і збитків завдали як самому йому й діткам його, так і слугам та підданим його милості, і ласку їх милості до себе порушили; а їх милість, будучи під П'яткою, усі вчинки наші, після принижених і ревних прохань наших і після заступництва багатьох знатних людей, зі своєї милостивої ласки, як християнські панове, не бажаючи проливати нашої крові, нам вибачте. Тому ми, усе лицарство вищеназваного війська, обіцяємо і присягою своєю стверджуємо: з цього часу пана Косинського за отамана не мати і на його місце іншого на Україні протягом чотирьох тижнів поставити, і потім перебувати слухняними його милості королеві, не чинячи ніякого розмиру зі сторонніми сусідами панств його королівської милості, жити за порогами на вказаному місці, ні постоїв, ні приставань, ні збитків, ні кривд не мати й не чинити в державах і маєтностях їх милостей князів та їхніх приятелів, його милості князя Олександра Вишневецького, старости черкаського, та інших, котрі в цей час перебувають із його милістю: також не підманювати до себе слуг із маєтностей і держав їх милості; утікачів, зрадників і слуг їх милості в себе не переховувати й видавати; зброю, коли б то не було взяту в замках, містах і державах їх милостей, крім трипільської, повернути; так само повернути хоругви, коней, худобу і рухоме майно, узяті в маєтках їх милостей князів; крім того, відіслати від себе челядь обох статей, котра є при нас; вічно жити у князів їх милостей у попередній любові, ніколи не приставати до жодної людини, що проти їх милостей, а навпаки, служити їм. На всі ці вищезгадані кондиції, подані нам від їх милостей князів, ми, усе військо, присягаємо вічно, свято й непорушно, не вишукуючи причин для порушення, зберігати і за ними на вічні часи діяти. А присяга наша полягає у таких словах; я, Криштоф Косинський, ми, сотники, отамани, все лицарство Війська Запорізького, один за одного і кожен з нас за себе присягаємо Господу Богу у Трійці єдиному, котрий сотворив небо і землю, у тому, що ми всі і кожний зокрема маємо і повинні всі вищевказані кондиції, на цьому листі нам подані їх милістю князями Острозькими, цілком і непорушно, не вишукуючи ніяких причин для порушення, утримувати і згідно з ними вічно чинити з їх милостями, а не проти їх милостей панів, приятелів, слуг і підданих їхніх, — у цьому допоможи нам, Господи Боже! Якщо ж ми неслушно присягнули, то скарай нас, Господи Боже, на душах і на тілах наших, у теперішньому і майбутньому віках! А для ліпшої вірності й вічного нашого затвердження, я, Косинський, цього листа власною рукою своєю підписав і печать свою приклав; ми всі також наказали прикласти до цього листа військову печатку, і котрі з нас уміли, до нього руки свої підписали; просили те саме зробити і їх милість панів вельможних, які були при цьому: його милість пана Якуба Претвича з Гаврон, каштеляна галицького, старосту теребовлянського; пана Олександра князя Вишневецького, старосту черкаського, канівського, корсунського, любецького, ловицького, пана Яна Гульського, войського теребовлянського; пана Вацлава Боговитина, хорунжого землі Волинської; пана Василя Гулевича, войського володимирського, що їх милості на прохання наше зробити рачили і, приклавши печатки свої до цього нашого листа, рачили підписати руки свої. Діялося під П'яткою року божого 1593, місяця лютого 10 дня. Криштоф Косинський рукою своєю; Іван Кречкевич, писар військовий, іменем усього війська рукою; Якуб Претвич із Гаврона своєю рукою; Олександр князь Вишневецький, староста черкаський; Вацлав Боговитин, хорунжий волинський; Василь Гулевич, войський володимирський; Ян Гульський, войський теребовлянський». Звільнивши Волинське воєводство і розлучившись із своїм вождем Косинським, козаки почасти пішли на Запоріжжя, почасти розійшлися по домівках на Україні, але більшість їх, всупереч угоді із князем Острозьким, опинилася під містом Києвом і небавом оволоділа ним, розмістивши в ньому свою армату й укріпившись у намірі назавжди залишитися тут. Тоді деякі з волинських панів звернулися до київського й волинського воєводи з проханням ужити проти козаків найрішучіших заходів, сповістити про це всіх панів Волині і так спільними силами припинити козацьку сваволю. Та ці прохання Костянтин Острозький залишив без уваги, що багатьом видалося загадковим, але пояснювалося частково суперництвом, яке завжди існувало серед усіх польських панів того часу, частково тими зв'язками, що існували між багатьма прикордонними старостами й воєводами та низовими козаками, а частково і тією байдужістю, з якою пани поставилися до Януша Острозького, коли він перед П'яткою вийшов на захист своїх маєтностей і зазнав поразки від козаків.

Така байдужість князя Острозького до прохань волинських панів якнайбільше припала до вподоби колишньому вождеві козаків Криштофові Косинському. Потрапивши у безвихідь, він письмово присягнув у цілковитій покорі князем Острозьким, але тепер з'ясувалося, що присяга була вимушеною і що він зовсім не мав наміру виконувати її, отримавши волю. Тепер він знову виступив на сцену; знову навколо нього стали збиратися війська, частково з польських бояр, частково з міщан, що побували на Запоріжжі, а частково із запорожців, що блукали по Україні. Разом із військом у Косинського з'явилася й армата. Збірним пунктом стало придніпровське місто Черкаси. Косинський вирішив найперше вдарити на черкаського старосту, князя Олександра Вишневецького за те, що той насмілився разом із князем Острозьким узяти участь у справі під П'яткою. Напочатку з Косинським, за приблизними підрахунками, було від 350 до 400 вершників, та потім до нього й водою, і суходолом потяглися звідусіль нові сили, і повстання погрожувало набрати широкого розмаху. На щастя для поляків трапилася обставина, яка відразу зруйнувала всі наміри козаків: убивство Косинського. Воно було вчинене у корчмі міста Черкас слугами Вишневецького, котрих Косинський запрошував під свій «реймент». Підпивши на бенкеті, вони спочатку посварилися, потім дійшло до бійки і під час бійки хтось із шляхтичів одним ударом убив Косинського, а його товариші кинулися на козаків, що були з Косинським, і перебили їх. Залишившись без вождя, військо Косинського пішло за пороги. Так розповідають про загибель Косинського Бєльський і Гейденштейн. Інакше оповідає про це сам князь Олександр Вишневецький. У своєму листі від 23 травня 1593 року коронному гетьманові Яну Замойському він каже, що Косинський загинув у бою під Черкасами: хоча в нього було 2 тисячі козаків, він зазнав поразки від Вишневецького і поліг у бою. Народна слава й українські літописці оточили Косинського особливим ореолом мученика і про його смерть розповідали, начебто його живцем замурували в кам'яному стовпі у Брест-Литовську, і він загинув лютою смертю. Втім, такий кінець приписує Косинському псевдолітописець Георгій Кониський, а більшість літописців кажуть про загибель Косинського під П'яткою, причому одні відносять його смерть до 1593, а інші — до 1594 року. Фактичний і послідовний виклад війни Косинського і низових козаків з поляками не дає нам змоги чітко з'ясувати її причини. Про релігійне гноблення українського народу поляками в той час не може бути й мови, оскільки це питання хоч і встигло вже назріти, але постало з усією силою лише після смерті Косинського. Залишається поставити цей перший козацький виступ проти польського уряду в залежність від політичної унії 1569 року, за якою народно-козацька Україна, відірвавшись від Литви, увійшла до складу аристократично-шляхетської польської республіки й відчула себе у новій вітчизні так, як почувається приймак у чужій плоттю і вірою сім'ї. Першими причинами козацького руху в польських краях України і тісно пов'язаному з ними Запоріжжі могли бути поступове захоплення польськими панами з 1569 року земельних угідь на Україні і послідовне прагнення панів закріпачити й поневолити просте українське населення. Що особисте становище українців під владою поляків справді мало певне значення у згаданий час, видно з частих утеч панських підданих на Запоріжжя, а також із намагань Косинського поширити рівноправність суду між козаками, шляхтичами й нешляхтичами. Отже, не маючи фактичних даних про зв'язок перших виступів козаків проти поляків із питанням боротьби за віру, ми повинні відкинути свідчення українських літописців, які зовсім безпідставно твердять, буцімто козацький вождь Криштоф Косинський підняв свою зброю проти поляків за віру козаків, зневажену католиками. Про перші козацькі війни проти поляків можна сказати те, що причиною їх було, як свідчить вироблена історією істина, порушення економічної рівноваги в державі, або, інакше кажучи, загальне зубожіння народу в державі і прагнення його вийти з цього стану через боротьбу з іншим народом. У державі Речі Посполитій матеріально позбавленим було нижче населення України, яке і прагнуло відновити економічну рівновагу зі зброєю в руках.




Взято з: http://exlibris.uaweb.org/cossacks/r204.html
Категорія: Історія запорозьких козаків. Том 2 | Додав: sb7878 (28.09.2009)
Переглядів: 634 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017