Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Книги » Історія запорозьких козаків. Том 2

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Наступник Лободи і Кремпського Христофор Нечковський і його ставлення до поляків і низових козаків. - Заміна Нечковського Тихоном Байбузою. - Відданість Байбузи польському урядові; повстання проти нього низових козаків і обрання ними старшого козака Полоуса. - Дії Полоуса проти Байбузи та його осавула Семена Скалозуба. - Утворення в Запоріжжі двох партій і ворожнеча між ними. - Призначення старшим Семена Скалозуба і його загибель на морі. - Наступник Скалозуба Самійло Кішка. - Походи Кішки з запорожцями в Молдавію і Лівонію. - Смерть Кішки та його наступник Гаврило Крутневич. - Наступник Крутневича Іван Куцкович. - Поведінка козаків у Інфлянтській землі, взяття ними міста Вітебська і відхід Куцковича з війська. - Дії козаків у Криму й на Чорному морі 1601-1607 рр. - Скарги Туреччини на козаків польському королеві. - Сутичка запорожців з татарами біля Корсуня і наказ гетьмана Григорія Івановича. 

Попередній розділ
ЗМІСТ КНИГИ
Наступний розділ

Після сумної для козаків справи під Солоницею і після відходу Кремпського й Підвисоцького на Запоріжжя польський уряд того ж 1596 року призначив старшим Запорізького Війська Христофора Нечковського. Потребуючи козаків у боротьбі проти татар, польський уряд доручив Нечковському охорону кордону Речі Посполитої від татарських набігів. Як виконав це доручення Нечковський, невідомо; невідомо також, як поводив себе козацький старший щодо поляків і козаків. Очевидно, він скорше був на боці козаків, ніж поляків, і, будучи визнаним козацьким старшим, водночас не поривав стосунків і виявляв прихильність до низових козаків. Так, 10 липня 1596 року кам'янецький каштелян Якуб Претвич у спеціальному листі до пана Нечковського й панів молодців запорізьких просив передати Каспарові Підвисоцькому, аби той нічого не боявся (за участь у походах Лободи й Наливайка), бо Претвич пише листа до коронного й польного гетьманів і бере Каспара під свою охорону й заступництво. Та можливо, що саме ці стосунки з низовими козаками й були причиною усунення Нечковського і призначення 1597 року нового козацького старшого, Тихона Байбузи. Байбуза виявився цілком відданою польському урядові людиною, а тому козацтво його зненавиділо. Невдоволені управлінням Байбузи, козаки у значній кількості пішли на Кіш і там проголосили своїм старшим якогось Полоуса, сподвижника Наливайка. Про все це та про подальші дії Полоуса сповіщав коронного гетьмана Станіслава Жолкевського сам «старший з отаманією та всім Військом Запорізьким».

Згадавши про те, що обов'язок Запорізького Війська, яке стоїть на кордоні з татарськими кочовищами, тримати переправи на Дніпрі, охороняти хрест святий від неприятелів, не пропускати в королівську землю ні малих, ні великих татарських «куп» і збирати всілякі відомості про просування орди, Байбуза повідомляв, що 9 листопада козаки ходили на кримські поля, під саме місто Перекоп, на урочище Терен-Ориш і там, з Божою допомогою і щастям короля, погромили неприятельські орди й улуси і зруйнували вежі. Повідомляючи це все, Байбуза водночас розповідав, що сталось у Запоріжжі після приходу туди Полоуса й обрання його козацьким старшим. Забравши у свої руки човни, продовольство і скарбницю козацького старшого, Полоус спочатку пішов у море і там захопив турецьке містечко, а потім, повернувшись із моря, разом з іншими козаками, покараними старшим за бунт проти влади, повернув проти самого Байбузи та його осавула Семена Скалозуба. Скалозуб зі ста двадцятьма вершниками пішов на Низ, до Бургуна, аби здобути татарського язика. Полоус, довідавшись про це, напав уночі на Скалозуба і побив його людей, а разом з ними забрав і знищив посланців Байбузи і варту, що була на переправах. Не вдовольняючись цим, Полоус піднявся зі своєю «купою» угору Дніпром й напав там на товариство Байбузи, яке йшло з новими припасами продовольства і грошей від великого князя литовського, і розгромив його, а хліб і гроші забрав собі. Після того в самому Запоріжжі утворилося дві партії: партія миру, яка лишалася за порогами, і партія війни. Остання обрала своїм ватажком якогось Мітлу і з ним та його товаришем Гедройцем рушила з Запоріжжя у заселені місця проти польських панів. Але в містах Мітлу вбили, а його співучасника Гедройця упіймали живим. Однак партія Мітли зайняла всі шляхи й перестала пропускати в Запоріжжя хлібні припаси. Та супротивна цій партії партія миру почала просити короля дати козакам «из своего раменя» нового старшого й наполягати, аби з Запоріжжя забрали гармати й гаківниці, яких там було близько ста і які начебто сприяли сваволі козаків, «бо як тільки та армата за порогами настала, тоді намножилося там усіляке свавільство». Про це самі козаки доповіли князю Кирикові Ружинському, прохаючи його поради, як їм втихомирити сваволю у Запоріжжі. Князь Ружинський 3 листопада 198 року сповістив про те кам'янецького старосту Якуба Потоцького.

Ця справа, очевидно, закінчилась призначенням 1599 року нового старшого, Семена Скалозуба. Але він недовго керував козаками, бо воюючи на морі з турками, зазнав поразки і втонув. Наступником Скалозуба був Самійло Кішка, якого ще звали Кушкою. Його прославляє народна козацька дума «Самійло Кішка». Про час життя Самійла Кішки джерела свідчать по-різному: одні змушують його вмирати 1601 року; інші 1620 року. Не виникає сумнівів лише щодо початку діяльності Кішки: він стає відомим як старший запорізьких козаків 1600 року. Того року Кішка з козаками брав участь у польському поході під проводом Замойського в Молдавію; наступного року на заклик польського уряду він ходив походом у Лівонію для війни зі шведами. Будучи в походах, Кішка листувався з коронним гетьманом Польщі, і шість його листів дійшли до нашого часу. Найраніший, датований першим серпня 1600 року, підписаний Яном Оришовським і «Самійлом Кішкою старшим і всім Військом Запорізьким» у Білобережжі, на шість миль нижче Черкас. Отримавши наказ коронного гетьмана Станіслава Жолкевського «біля Ревучого на Дніпрі» виступати в молдавський похід не пізніше 16 липня, Оришовський і Кішка відповіли, що через велику відстань наказ гетьмана прийшов до них надто пізно і тому його не можна вчасно виконати. Окрім того, й самі козаки запізнилися з виходом: вони йшли вгору Дніпром проти течії і проти вітру, і мусили чи не через кожний камінь кожного порога тягнути канатами свої човни, ставлячи до кожного каната від 200 до 300 чоловік і працюючи так до кривавого поту. І все ж Оришовський і Кішка обіцяли в першу неділю серпня бути в Каневі, звідки через тиждень, коли до них з'їдуться охочі воювати з усіх прикордонних міст, збиралися рушити через Білу Церкву і Брацлав на Кременець, просили коронного гетьмана почекати їхнього приходу і зобов'язувалися сповістити його про вихід з міста. Тоді коронний гетьман 19 вересня 1600 року відіслав козакам із табору під Сучавою листа, в якому сповіщав «добрих молодців» про те, що проти ворогів королівської милості піднялась уся семигородська земля і що гетьман послав туди три тисячі війська, і просив козаків, відібравши три чи дві тисячі молодців, якомога скоріше, доки стоїть добра погода, послати їх із трьома тисячами польських воїнів на допомогу повсталим.

Чим закінчився цей похід для козаків і Самійла Кішки, невідомо. Але 1601 року Кішка був у лівонському поході разом із поляками. Та перш ніж виступити в похід, Самійло Кішка відрядив 22 січня до Білої Церкви послів Івана Радкевича, Івана Макаровича й осавула Андрія Комиша до коронного гетьмана з листом, висловлюючи свою цілковиту готовність служити королеві й польській республіці, а водночас просив, з огляду на зимовий час і на те, що козаки й голі, й бідні, поклопотатися перед королем про надіслання їм грошової платні та сукна. Обіцяючи поводитись у коронних землях пристойно й тихо. Кішка просив короля визначити Запорізькому Військові щорічну платню, як було домовлено в раніші часи, повернути їм місто Терехтемирів «відповідно з наданням королівської милості»; поновити грамоту «славної пам'яті» короля Стефана Баторія про козацькі виморочні маєтки, аби вони не потрапляли ні до кого, крім козаків або тих, кого зі своїх друзів визначить покійний; не дозволяти судити козаків у козацьких судах нікому, крім козацького старшого й королівського комісара; заборонити королівським чиновникам брати хабарі з козаків під час приходу війська в українські міста; врешті, скасувати так звану баніцію, себто вигнання чи висилку з країни. 1 грудня 1601 року з Нової Мизи Самійло Кішка відрядив двох своїх посланців, Федора й Івана Бринзу, з листом до гетьмана Яна Замойського, в якому сповіщав, що за наказом гетьмана козаки ретельно вартують дерптські, фелинські й пернавські дороги проти Карлового війська, стежать за пересуванням неприятеля, але водночас зазнають тут великих нестатків, тому просять поклопотатися перед королем про надіслання їм платні, якої вони не отримують, прослуживши вже кілька тижнів понад чверть року, до того ж уважають, що визначена козакам королівська платня надто мала. Не отримавши ніякої відповіді на цього листа, Самійло Кішка через 23 дні доповідав з Нової Мизи гетьманові, що козаки, зазнаючи великих нестатків і не відчуваючи допомоги короля, знімають свою сторожу і збираються повертатись на Україну. Водночас Кішка повідомляв про дії якогось шведського полководця Граффа, котрий 22 грудня з чотиритисячним загоном був під Гермесом, упіймав там кількох козаків і, довідавшись від них, що Карлсон уже в руках козаків, повернув назад від Гермеса; за ним із Гермеса пішов і весь люд, крім кількох десятків чоловік. Після того козаки захопили у свої руки замок і тепер пропонують здати його гетьманові. Підписавшись під цим листом, Самійло Кішка сповіщав, що разом із низовим лицарством при ньому було 15 хоругов (польських). І все ж на початку січня 1602 року Кішка з козаками все ще був у Лівонії. Другого січня Кішка доповідав гетьманові, що рушити до мизи Рінген і стати біля неї табором не може, бо коні в козаків надто погані, продовольства, попри всі пошуки війська, ніде не виявили, земля надто замерзла і на ній не збудуєш куренів; до того ж навколо нема жодного дерева, та й узагалі весь край дуже пустельний і, крім двох-трьох «халупок» із хмизу, в ньому нічого нема, а тому й ходити туди козакам не треба. Після того Кішка просив гетьмана дозволити козакам або просуватись уперед, або звернути вбік і розташуватись у хлібному краю, здобуваючи там собі харчі. Січня 18 дня того ж 1602 року Самійло Кішка написав останнього листа коронному гетьманові й повідомив, що хоч Данилович і привіз козакам приповідного листа на отримання платні за останній квартал, але платні все-таки немає, і козаки, зазнаючи великих нестатків, не бажають більше служити; ще минулого року, коли козацьке товариство почало роз'їжджатися, козацький старший на раді хотів було зупинити цей рух; якщо ж він зараз спробує зробити щось подібне, козаки можуть побити його камінням.

Отже, не отримуючи нізвідки продовольства і бачачи занепад дисципліни серед козаків, Самійло Кішка врешті опинився у дуже скрутному становищі й не знав, на що зважитись. Правдоподібність безвихідного становища козаків у Лівонії через гострий брак харчів підтверджує і секретар Замойського Райнольд Гейденштейн. Про подальшу діяльність Самійла Кішки нема жодних відомостей. Про його загибель і місце поховання розповідають різне: у Баркулабівській хроніці сказано, що Самійло Кішка, вирушивши з чотирма тисячами козаків у Швецію, загинув там 1601 року, де й був похований. Але цьому суперечить обставина, що Самійло Кішка 18 січня 1602 року писав із козацького табору в Лівонії листа до коронного гетьмана. У додатках до літопису Величка про час загибелі й місце поховання Самійла Кішки розказано інакше: Самійло Кішка перебував при коронному гетьманові Жолкевському під час польсько-турецької війни 1620 року (за турецького султана Османа Гордого) при урочищі Цецорі; але чи потрапив він у полон до турків, а якщо потрапив, то чи його викупили на волю, як викупили Богдана Хмельницького, — невідомо. Точно відомо лише, що Кішку поховали в українському місті Каневі, про що свідчить його могила в цьому місті. Інші українські літописи розповідають про Самійла Кішку, що він разом із коронним гетьманом Жолкевським брав участь у Цецорській битві поляків з турками й потрапив у полон до останніх. Із сучасних дослідників української старовини й народних українських творів Науменко схильний припускати, що полонення турками Кішки — факт історичний і міг статися близько 1620 року. Антонович схильний вірити, що полонення Кішки турками сталося набагато раніше за вказаний час, що він, пробувши в полоні близько 25 років, повернувся у часи Семена Скалозуба (1599) на Україну, а потім, здійснивши походи в Молдавію і Швецію 1600-1602 років, на початку 1602 року в битві зі шведами загинув і був перевезений для поховання у Київ.

Так чи інакше, але в березні 1602 року Самійла Кішки в Лівонії уже не було, бо в цей час замість нього писав листа коронному гетьманові Гаврило Крутневич. Крутневич вибачався перед гетьманом за те, що, всупереч гетьманському наказові, не може вирушити з військом під замок Фелин «нинішнього дня (24 березня), у вівторок», бо через хворощі багатьох товаришів, погані дороги та роз'їзд козаків для здобування харчів просить дозволу вирушити в четвер і визначити козакам попереднє місце, де б вони могли стати кошем. Підписуючи своє ім'я та прізвище в листі, Крутневич не додає до нього, як це завжди робив Самійло Кішка, титулу «старшого», що наводить на думку, що він зовсім не мав цього звання, а лише тимчасово керував козаками.

На початку грудня того ж 1602 року козацьке військо у Лівонії очолював уже Іван Куцкович, «старший усього лицарства запорізького», якого звали ще Куцкою. Із ним, як вказує літописець, було 4 тисячі козаків. Не отримуючи платні й харчів від польського уряду, козаки й далі відчували гостру потребу в них, тому, повертаючись з «Інфлянтської землі» і проходячи містами й волостями Білорусії, завдавали великих спустошень і чинили грабунки. Вони, зокрема, брали «приставство» з Баркулабівської й Шупенської волостей — 50 кіп грошей, 500 мірок жита, — й чинили різні неподобства; коли ж до них приїхав посланець від польського короля й панів радних, умовляючи припинити всілякі насильства по селах і містах, то до польського посланця з'явився якийсь міщанин і приніс на руках шестилітню напівживу дівчинку, згвалтовану козаками. Наскільки правдоподібним було звинувачення козаків у цьому злочині, невідомо, бо ми не знаємо, як відповіли на це звинувачення самі козаки. А вони виправдовували свої вчинки украй скрутним матеріальним становищем і ворожим ставленням до них місцевих жителів. Наприклад, 4 грудня козацький старший Іван Куцкович у листі до великого литовського канцлера Лева Сапіги прохав вибачення у «милостивого пана» за те, що вчинили козаки на вітебському тракті в маєтку Сапіги Островні. їдучи цим трактом, кількадесят вершників-козаків заїхали в маєток канцлера і, потребуючи зупинитись тут на якийсь час, почали просити управителя маєтку про харчі для себе й коней. «Хоча й варто було обминути і зберегти маєток вашої милості як особи, котра здавна виявляла свою прихильність до Запорізького Війська, але нас змусили так учинити панове вітебські міщани, котрі, не бажаючи добровільно дати нам у своїх домівках шматка хліба, щедро политого нашою кров'ю, насмерть убили кількох наших товаришів, посланих наперед, і виявили недоброзичливість до всього війська нашого. Але все це ми віддаємо на суд Господа Бога і його святої справедливості. Щодо збитків, завданих маєткові вашої милості, нашого милостивого пана, то ми певні, що ваша милість постарається покрити її вашим високим прощенням, знаючи, що без цього не може обійтись ніхто з тих, хто живе війною». Ще ширше писав про бідування козаків у Білорусії той самий Куцкович 20 грудня коронному гетьманові Яну Замойському з міста Вітебська. У цьому листі Куцкович писав, що нестатки, злидні і втрати козаків такі великі, що вони самі волають про себе коронному гетьманові і, якщо розповідати про них людині, яка не бачила становища козаків, то вона зовсім не повірить у це. Насамперед про сукно й обіцяну платню козаки і «знати не знають», і все, що здобули вони собі шаблею до війни, усе це з'їла Інфлянтська земля, — довго пам'ятатимуть запорожці інфлянтську службу! За час цієї служби козаки дійшли до того, що втратили будь-яку різницю між собою і якимись латишами, і якщо король не обдарує їх своєю милістю, то вони з'являться до свого товариства «у тріумфі справжніх голодранців». Далі, не знаходячи ніде співчуття до себе, козаки зустріли в містах Білорусії лише ворожнечу й недоброзичливість. Почалася ця ворожнеча уже тоді, коли Запорізьке Військо залишило Інфлянтську землю і вступило у володіння великого литовського канцлера. У цей час канцлерові чиновники, зібравшись разом із селянами, захопили кількох козаків, що йшли позаду війська, на відкритій дорозі, і одних потопили у воді, інших без усякого жалю вбили, а коли про це доповіли канцлерові, він не звернув на це ніякої уваги. Окрім того, немало було й інших прикладів, коли місцеве населення виявляло ворожість до козаків, особливо міщани міста Вітебська. Не бажаючи своєю присутністю спустошувати всю місцевість і прагнучи дати відпочити своїм коням, козаки мали намір частиною свого війська піти у Вітебськ, для чого послали поперед себе до міста осавула з кількома десятками вершників-козаків для перепису будинків. Вітебські міщани спочатку пообіцяли їм цілком вільний вхід, але коли передові козаки увійшли в місто, міщани вдарили на сполох і, кинувшись на них зі страшною запеклістю, одних потопили у Двіні, інших убили, деяких вигнали з міста, забравши собі їхніх коней і майно. Козаки, щиро жалкуючи пролитої крові своїх товаришів, але водночас уникаючи ще більшого кровопролиття, бажали зневажити образу, присягнули не мститися за вбитих товаришів, але просили жителів, аби вони пустили військо на якийсь час у свої будинки для відпочинку, оскільки козаки мають на це наказ королівської величності. Але міщани й після того, посилаючись на «якісь вольності свої», не погоджувалися пустити козаків у свої будинки. Тоді козаки звернулися до них із напутливими листами, використавши як посередників шляхту, але міщани не здавалися, вирішивши розправитись із козаками війною що б там не було. Козаки, побачивши, що натрапили на людей, які ні Бога не бояться, ні короля не шанують, вирішили поконати насильство насильством і наблизились до міста. Міщани, узявши з собою прапор, влаштували вилазку з міста і почали бій з козаками, але зазнали нищівної поразки, убивши лише трохи більше десятка козаків. На підтвердження правдивості своєї розповіді козаки посилалися на свідчення шляхтичів і на власні «протестації». На завершення просили коронного гетьмана заступитися за козаків перед королівською милістю і прислати війську сукно і платню, заслужені ними за три чверті року, які вони мали намір чекати в місті Могилеві. Але, мабуть, і тепер козаки не дочекалися ні сукна, ні платні від короля. В кожному разі в середині 1603 року Іван Куцкович, не бачачи можливості заспокоїти козаків, здав своє начальство у місті Могилеві Іванові Косому, а сам покинув Білорусію. Іван Косий і привів козаків назад. Повертаючись на Низ, козаки скрізь чинили великі збитки містам і селам, забирали багато коней, жінок, дівчат і дітей, так що на одного козака припадало по 8-12 коней, по 3-4 жінок чи дівчат і по 3-4 дітей, — усіх їх забирали, звичайно, щоб узяти викуп від родичів.

У той час, як одна частина козаків була у Швеції, інша частина діяла на Низу Дніпра і, очевидно, з великим успіхом для себе, але з великими збитками для мусульман, про що можна судити зі скарги кримчаків на козаків. Зокрема, 1601 року головний радник кримського хана Ахмет-калга скаржився польському послові Лаврінові Пясочинському про запорізькі напади на кримські володіння. Але польський посол відповідав на цю скаргу, що низові козаки не є підданими польських королів, а становлять набрід усіляких народів і мов, з яким хан може чинити, що йому завгодно. Наступного 1602 року низові козаки двотисячним військом стояли за Брацлавом над Кам'янкою і пропонували свої послуги волоському господареві, але той відхилив цю пропозицію, після чого низові козаки 12 травня, вийшовши з Дніпра в Чорне море на 30 чайках (по 50 чи 60 чоловік на кожній чайці), напали поблизу Кілії на турка Хасан-агу, який ішов морем на галері, і вступили з ним у бій. Після цього бою козаки 15 травня підійшли до Білгорода і зупинились біля Бугазу, «де Дністер впадає у Чорне море з Овидовим озером». Тут вони напали на турецький корабель, що плив із Кафи з греками й турками, і в бою захопили його, але турки встигли врятуватися, а грекам козаки дарували життя, хоча й пограбували їх. Та далі через несприятливий вітер козаки два дні простояли на місці, під загрозою турецького нападу. Але й жителі міста боялися козаків: щоночі вони тікали з міста в замок, щоразу потерпаючи за своє життя. Врешті 16 травня повіяв сприятливий вітер і козаки, піднявши вітрила, пішли у Дніпро. Після відступу козаків турки й татари стали вимагати від польського посла Пясочинського, аби він через свого короля змусив козаків повернути захоплену ними галеру разом з товаром. На цю вимогу Пясочинський знову відповів, що козаки свавільні люди, що вони не слухають королівської волі і що сам посол боїться їх не менше, як білгородці.

Не добившись позитивної відповіді від польського посла, Порта вирішила послати проти козаків військо і винищити їх на морі. Проти козаків послали з Царгорода яничарів на чотирьох галерах, обов'язком яких було перевозити татар з Очакова в Білгород для походів в Угорщину. Але яничари, бажаючи розпродати столичні товари, привезені своїми кораблями в Білгород, підкупили білгородського санджака,1 аби той сам вийшов у море і вдав, ніби переслідує козаків. Санджак виконав прохання яничарів і, вийшовши в море, коли козаки вже піднялись у гирло Дніпра, простояв день і дві ночі й повернувся у місто, буцімто не встигши наздогнати козаків.

Після цього на польського посла посипались докори з боку послів кримського хана й чиновників санджака. Послові доводили, що козаки зовсім не набрід, а люди князів Острозьких, Збаразького та інших польських панів, підданих короля. Але посол відповів те саме: «Козаки — набрід усіляких народів, хоч серед них є і втікачі з польських володінь. То й що? У вас у самому Константинополі, попри всю вашу пильність, трапляються заворушення, а на Білому (Мармуровому) морі Вурат-райза чинив розбої і погрожував самому володареві. Так і у нас козаки міста й повіти плюндрували, людей мордували і в полон брали... Та якби всі козаки були з Польського королівства, їх можна було б приборкати, але ж вони збираються звідусіль. Та козаки ж і моря не знали, доки ваші ж турки-райзи не показали себе і не навчили їх мореплавства, а тепер уже й самі вас воюють. Самі винні, даючи їм таких учителів». Що робили козаки далі протягом 1604 й 1605 років, відомостей про це немає, але в січні 1606 року стало відомо, що ногайський султан Бухар вдерся зі своїми ордами під місто Корсунь. Тоді коронний гетьман Станіслав Жолкевський сповістив про це запорізьких козаків, і ті відбили Бухара від Корсуня, завдавши йому значних втрат. Того ж 1606 року козацький старший Григорій Ізапович, котрий титулував себе «гетьманом усього лицарства запорізького», сповіщав своїм універсалом українські уряди, що наприкінці грудня, коли Дніпро стягнеться на своїх звичних перевозах, кримський царевич, старший син хана, має вчинити напад на володіння польського короля, пана козацького; через це «гетьман як вірний слуга його милості короля і Речі Посполитої» повідомляв українські уряди про бусурманський задум і запрошував їх до захисту краю від неприятелів. На прохання Ізаповича його універсал записали до Володимирських гродських книг.




Взято з: http://exlibris.uaweb.org/cossacks/r208.html
Категорія: Історія запорозьких козаків. Том 2 | Додав: sb7878 (28.09.2009)
Переглядів: 493 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017