Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Книги » Історія запорозьких козаків. Том 2

РОЗДІЛ СЬОМИЙ (закінчення)
Попередній розділ
Початок цього розділу
ЗМІСТ КНИГИ
Наступний розділ
Козаки стояли біля озера Чорний Камінь, де й відбулася битва. Головне, що турбувало Жолкевського, — як розмістити своїх жовнірів, аби ті найменше потрапляли під постріли козацьких гармат і потім змогли б здійснити стрімкий напад на козацький табір. Подробиці цієї битви та її наслідок відомі лише з польських джерел, які називають їх цілком сприятливими для поляків, але наслідки битви змушують думати якщо не протилежне польським свідченням, то принаймні щось невизначене для обох сторін. Зокрема, польські жовніри, попри весь запал, з яким вони кинулись на козаків, не змогли розірвати козацького табору; а козаки, залігши між возами й мужньо відстрілюючись від ворога, що йшов на штурм, зазнали втрат серед ватажків: полковник Сасько загинув, Наливайко був поранений, а Саулі відірвало руку ядром. Загалом, за словами польських авторів, козаків полягло дві тисячі, а поляків лише 32 чи 34, серед них ротмістр Ян Вірник. Але ті ж польські письменники не приховують, що після битви козаки спокійно вийшли зі свого табору й без перешкод переправилися через Дніпро, а поляки, заночувавши на полі бою, повернулися назад до Білої Церкви. Усе це свідчить про те, ,що козаки зовсім не були такими нещасливими в битві під Білою Церквою, а поляки зовсім не були такими щасливими, як самі розповідають.

Обравши замість Саули своїм ватажком Лободу, козаки покинули свій табір біля Гострого Каменя і рушили на Трипілля, переправились на лівий берег Дніпра, дійшли до міста Переяслава й зупинилися біля нього.

Жолкевський після битви під Гострим Каменем відступив назад, відійшов до Білої Церкви й затримався тут на якийсь час. До цього спричинилися ті обставини, що він, по-перше, хотів дати відпочити своєму військові, стомленому довгим переходом і запеклою битвою з козаками, а по-друге, хотів дочекатися давно очікуваного підкріплення коронного війська.

З Білої Церкви Жолкевський відрядив посланців у запорізьку Січ, аби відвернути низових козаків від спільних дій із їхніми товаришами, очолюваними Лободою. Отаманом козаків на той час був православний шляхтич Каспар Підвисоцький, а в Січі залишалося до 500 товаришів. Посланці поляків всіляко дбали про те, аби не допустити запорожців до з'єднання з Лободою та спільних із ним дій проти польського уряду. Водночас Жолкевський довідався про затримку одного з козацьких полків, очолюваного Кремпським, при переправі на лівий берег Дніпра біля міста Канева і негайно відрядив загін жовнірів під командою Ходкевича проти козаків. Ходкевич вийшов у страсну суботу великого посту у квітні й напав на козаків, які в цей день нізвідки не сподівалися лиха, багатьох порубав, багатьох потопив під час переправи через ріку. Зробивши своє, він забрав усю заготовлену, але покинуту козаками сіль у місті Каневі й містечку Терехтемирові. Далі Ходкевич не переслідував козаків, а повернувся до Жолкевського. А козаки, переправившись із правого на лівий берег, щоб утруднити дії поляків, зібрали докупи всі човни і спалили їх.

Жолкевський, дочекавшись у Білій Церкві підкріплення, покинув свій табір і рушив до Дніпра. Він поставив собі на меті неодмінно здобути головних начальників козаків і розігнати все юрмище козаків. Підійшовши до Дніпра й помітивши свою відтятість од лівого берега, Жолкевський найперше розпорядився, аби до Дніпра пригнали всі наявні човни й байдаки із Прип'яті й Тетерева, а потім послав наказ киянам виготовити нові човни й підігнати старі в певне місце для переправи польського війська на лівий берег Дніпра. Про останнє розпорядження Жолкевського небавом довідалися козаки й поквапились у Київ, аби стримати киян від будівництва нових суден і спалити старі, а в разі опору міщан спалити навіть сам Київ. Про цей намір козаків своєю чергою довідався Жолкевський і поспішив у Київ, аби зруйнувати їхні плани. На підступах до Києва, у Василькові, до Жолкевського долучився Потоцький, котрий досі стояв у Молдавії з військом, але після королівського наказу поквапився з допомогою польному гетьманові. Бажаючи будь-що-будь потрапити в Київ поперед поляків, козаки розпочали переговори з Жолкевським, щоб трохи затримати його посування. Але Жолкевський, який завжди відзначався особливою далекоглядністю і підозріливістю, цього разу не піддався козакам: не припиняючи свого руху, він випередив їх на дві години і негайно підійшов до Києва. Не вступаючи в саме місто, гетьман затримався за півмилі від Києва, під Печерськом, і, оточивши місто бекетами, відразу взявся за будівництво човнів, усюди особисто наглядаючи за роботою. Навпроти польських жовнірів, по той бік Дніпра, стали козаки зі своїм ватажком Григорієм Лободою. Але не маючи човнів, вони нічим не могли протидіяти Жолкевському, лише чекали запорожців з Низу, котрі, пливучи човнами, могли перешкодити праці киян і жовнірів польського гетьмана. Запорожців уже давно сповістили про все, що діялося між жовнірами й козаками. Ще наприкінці великого посту Жолкевський відрядив до них посланців з напученням не приставати до козаків Лободи; та низові козаки у відповідь на це закували гетьманських посланців у кайдани, а самі на ста човнах піднялись угору Дніпром, простуючи до Києва. Ріка на той час уже звільнилася від криги, тож запорожці без перешкод ішли вгору проти течії під керівництвом Каспара Підвисоцького. Але польський гетьман, заздалегідь довідавшись про рух козацької флотилії, встановив на вищому березі гармати, скерувавши їх на ріку. Не передбачаючи ніякої небезпеки, запорожці весело йшли на своїх чайках під звуки сурм і бій котлів. Погода, яка весь час їм сприяла, під кінець раптом змінилася: повіяв «верховий» вітер і вніс певний нелад серед козацьких чайок. Жолкевський скористався з цього моменту й несподівано дав наказ стріляти з гармат по запорізьких човнах. Запорожці, позбавлені можливості керувати своєю флотилією при зустрічному вітрі, втратили разом з кількома човнами й веслярами й надію з'єднатися із козацьким табором, і мусили повернути назад. При цьому вони ледь не втратили і свого отамана, у човні якого поляки встигли зробити кілька пробоїн. Усе це діялося протягом тижня Світлого Воскресіння. У суботу того ж тижня польські жовніри побачили на Дніпрі колоду, з якої стирчав лист, і пригнали її до свого берега. Лист, якого віддали Жолкевському, був писаний Лободою: той просив польського гетьмана про помилування. Жолкевський не заперечував проти переговорів з козаками, і наступного дня, у Хомину неділю, у польському таборі з'явився козацький сотник Козловський і почав просити про помилування. Від імені козаків він просив прислати в табір уповноважених для укладення договору про перемир'я, але для цього попросив спочатку глейтовий (охоронний) лист, а потім, отримавши такого листа, став вимагати від гетьмана заложників. Останню вимогу Жолкевський визнав несумісною з королівською гідністю і сповістив козаків, що для безпеки їхніх уповноважених досить і глейтового листа. Козаки з цим не погодились, але поцікавилися, за яких умов польський гетьман міг би дарувати їм мир. На цей запит Жолкевський, порадившись із кам'янецьким старостою Потоцьким і деякими ротмістрами, відповів козакам через свого посланця, що мир може бути укладений лише тоді, коли козаки видадуть Наливайка з іншими головними призвідцями бунту й віддадуть усю свою армату й усі прапори, подаровані козакам іноземними володарями. Відповідь на ці вимоги привезли Жолкевському наступного дня двоє осавулів, які прохали гетьмана змінити гнів на милість, та водночас оголосили, що не погоджуються на видачу людей і прапорів.

Бачачи, що переговори з козаками не можуть привести ні до чого певного й рішучого, Жолкевський знову почав готуватися до бою з ними, але найперше йому слід було забезпечити переправу з правого на лівий берег Дніпра. Задля цього Жолкевський, ще не відпускаючи від себе козацьких осавулів, вигадав дві мудрості. Спочатку він розпустив чутку, начебто відіслав до Острополя частину свого війська під керівництвом кам'янецького старости Потоцького для переправи через Дніпро і походу в Переяслав, щоб захопити там жінок, дітей і майно козаків. А щоб упевнити козаків у правдивості поширюваної чутки, Жолкевський наказав Потоцькому відійти на кілька миль від Києва і від себе послав 24 вози з 10 човнами буцімто для переправи через Дніпро. Не вдовольняючись цим, Жолкевський вибрав у своєму таборі якихось двох пахолків, вселив у них думку назватися польськими перебіжчиками й повідомити козакам фальшиву звістку про те, буцім до гетьмана з Литви йде на допомогу велике військо, а староста Потоцький переправляється через Дніпро під Гострим, щоб обійти козаків з тилу, далі рушити до Переяслава й напасти там на козацькі сім'ї та майно. Аби остаточно переконати козаків у вигаданих вістках, принесених їм пахолками, Жолкевський відрядив до козаків посланця і через нього вимагав видати перекинчиків, щоб стратити їх у своєму таборі, інакше обіцяв затримати в себе присланих козаками осавулів. Тоді козаки, не бажаючи порушувати свого споконвічного права не видавати зі свого середовища будь-кого захожого до них і водночас бажаючи порятувати двох своїх товаришів, які були в Жолкевського, у присутності гетьманського посланця стяли голови, нещасним пахолкам, а гетьманові висловили докір, що він задля вигляду влаштовує з козаками переговори, а насправді готує їм пастки. Пославши таку відповідь Жолкевському, козаки все ж, боячись засідки, звільнили лівий берег Дніпра і цим відкрили полякам вільний доступ до переправи, рушивши «шумно» табором уперед. При березі залишились лише Лобода й Наливайко з півторасотенним загоном кінноти. Вони збирались іще раз вступити в переговори з Жолкевським. Сівши в човен, козацький ватажок Наливайко підплив до правого берега Дніпра й почав «трактувати» з брацлавським старостою Юрієм Струсем. Але трактування знову закінчилося нічим, і Лобода з Наливайком поквапилися до своїх, а з'єднавшись з ними, пішли з козаками на Переяслав.

Після того Жолкевський почав переправлятися за Дніпро і протягом двох днів, вівторка й середи Хоминого тижня, «з милості Божої», зумів перевезти своє військо на «татарський» берег ріки «без жодної втрати», а в четвер того ж тижня уже переслідував козаків . Тим часом козаки, покинувши лівий берег Дніпра, за один день доскакали до Переяслава, а щоб мати певні відомості про переміщення Жолкевського, розмістили на шляху в багатьох місцях таємні і явні чати. Але ці чати небавом доповіли козацьким вождям, що поляки переправились через Дніпро й просуваються на Переяслав. Козацькі ватажки, отримавши цю звістку, не знали, що чинити: чи залишатись у Переяславі, чи відходити далі, у глиб України. Іти у степ було важко, бо з собою треба було тягти не лише харчі, артилерію і бойові припаси, а й жінок, дітей та майно. Залишатись у Переяславі було ризиковано, оскільки в місті не знайшлось би корму для 10 тисяч коней, та й захищатись у ньому було неможливо через його обширність, яка сягала милі. З цього приводу між козаками розгорілася сильна суперечка, з'явилися партії; одні кричали, що треба відходити, інші доводили, що слід лишатися, а треті вважали за потрібне розпочати мирні переговори з поляками. Після довгих перемов і суперечок врешті решт вирішили взяти зі собою родини, захопити частину майна і відступати в напрямку на місто Лубни, там переправитись через міст на ріці Сулі, знищити його за собою і розташуватись у відкритому, але малоприступному для поляків степу. Тоді б повторилось те саме, що було під Синіми Водами. Зважившись на відступ, козаки швидко покинули Переяслав, до якого вже поспішав Жолкевський зі своїм військом. Прийшовши до Лубен, козаки якийсь час залишались у міському замку, очікуючи тут повідомлень від розташованих на шляху від Переяслава до Лубен чат про напрям руху польського війська. Через Сулу вирішили переправлятися лише в тому разі, якщо Жолкевський наблизиться до самих Лубен.


Довідавшись про плани козаків, Жолкевський вирішив перехитрити їх: обійти з тилу, затримати біля ріки Сули і тут напасти на них. Задля цього він найперше відрядив до них їхнього давнього знайомого і «приятеля», галицького каштеляна Претвича — начебто для укладення мирного договору, а насправді, щоб виграти час і затримати їх біля ріки. Потім, дізнавшись про те, що на 20 верст нижче Лубен, біля Горошина, є переправа через Сулу, досить зручна з огляду на мілководдя, а тому відома з давніх часів татарам, Жолкевський послав до Горошина загін свого війська під командуванням Юрія Струся, разом із Кириком Ружинським і Михайлом Вишневецьким, і наказав йому переправитись через Сулу, обійти козаків і, якщо вони ще будуть у місті, стати на правому боці ріки, навпроти мосту, і затримати їхній перехід через міст. Якщо ж козаки встигнуть перейти міст, то зайти до них у тил і не пускати від ріки у степ, але в обох випадках намагатися зберегти міст через Сулу. Не вдовольняючись цим, Жолкевський спорядив іще один загін жовнірів із 500 вершників під командою пана Білецького, який свого часу вчився у запорізькому війську «лицарського ладу й діяльності», наказавши йому йти просто на Лубни і, якщо виникне необхідність, надати допомогу панові Струсю. Сам гетьман із головними силами, не поспішаючи, йшов прямою дорогою до Лубен і в цей час, 24 травня, прийняв під свої стяги в місті Переяславі литовське військо, приведене до нього князем Богданом Огінським. У всьому цьому простежується суворо обміркований і узгоджений із місцевістю план, від виконання якого залежав результат усієї боротьби з козаками. Особи, яким Жолкевський довірив виконання частини цього плану, цілком виправдали його довіру.

Каштелян Претвич, приїхавши до козаків, почав пропонувати їм одну за одною різні пільги і тримав їх у Лубнах, доки не виконав свого завдання Юрій Струсь. Струсь, діючи за інструкціями Жолкевського, початково рушив просто на Лубни, але згодом, пройшовши половину дороги, круто взяв управо й, не сповіщаючи нікого про свій план, попрямував уздовж правого берега Сули й дійшов до Горошина. Козаки, чекаючи поляків лише на головному шляху до Лубен, не потурбувалися про чати в околицях міста і тому зовсім пропустили рух Струся до Горошина. Дійшовши до переправи, Струсь перевіз зброю рибальськими човнами й очеретяними плотами, а кінноту переправив уплав. Білецький стояв напоготові, чекаючи лише моменту, щоб допомогти Струсеві.

Козаки спочатку помітили лише Білецького і зміркувавши, що відразу за ним ідуть головні сили польського війська, припинили солодкі переговори з Претвичем, залишили лубенський замок і поспішили до мосту, щоб перейти Сулу. Побачивши це, Білецький кинувся до козаків, але ніч завадила йому напасти на них. Коли козаки рано-вранці наступного дня перейшли міст і підпалили його, Білецький не лише погасив вогонь, а й полагодив міст. Козаки не перешкоджали та й не могли перешкодити Білецькому, бо слідом за ним поспішав до Лубен і сам Жолкевський, отож козацькі ватажки дбали головно про те, аби скоріше відійти від Лубен у степ. Нічого не знаючи про засідку у своєму тилу, козаки все-таки помітили куряву позад себе, але не могли й припустити близької присутності поляків і постаралися пояснити це рухом татар у степу. Лише коли Струсь, зайнявши позицію позаду козаків, гримнув із гармати за попередньою домовленістю з гетьманом, козаки зрозуміли, що опинились у лещатах. Вони стояли табором за Сулою в урочищі Солониця, за п'ять верст від Лубен і, побачивши безвихідь свого становища, спочатку не знали, на що зважитися — іти далі у степ чи залишитися на місці; але у степу військо могло залишитися без води, а в річковій низовині, багатій на озера й затоки, воно було забезпечене водою. Збагнувши це, козаки почали влаштовувати табір і робити окопи. Передовсім вони зробили коло з чотирьох рядів возів, скувавши колеса возів між собою ланцюгами; всередині, за рядами возів, викопали навколо рів і вздовж рову насипали високий, вище возів, вал; між ровом і валом у різних місцях зробили кілька воріт, а навпроти кожних воріт, для прикриття входу в табір, насипали пагорби, на кожному з яких поставили гармати; крім того, у центрі табору влаштували високі, вище валу, зруби, заповнені землею, і на них встановили окремо гармати. Загалом козацький табір одним боком виходив у степ, а другим примикав до непролазних боліт ріки Сули.

Поки козаки займалися цим усім, польські полководці безперешкодно зносилися між собою, і в цей час Жолкевський, бажаючи виграти час, наказав Струсеві розпочати мирні переговори з козацьким ватажком Лободою, якого Струсь знав особисто. Козаки й цього разу піддалися на обман і дали полякам вільно наблизитися до себе. Спокійно перейшовши лубенський міст, коронне військо, за словами Райнольда Гейденштейна, розташувалося навколо козацького табору, відтяло козаків від ріки й від пасовищ і, не з'єднуючись із загоном Струся, вільно зносилось із ним.

Оточивши козацьке військо, поляки стали трьома загонами в такому порядку: з одного боку став Струсь із Ружинським, Вишневецьким, Ходкевичем, Фредром, Собеським, Чарниковським, Бекешем, Горностаєм та іншими; з другого боку розташувався Жолкевський зі Щасним-Гербуртом, Ковачевським, Рурським, Сладковським, Тарнавським, угорцем Лепшенем, трьома Потоцькими, Зебжидовським, князем Порицьким, Даниловичем, Гербуртом, двома Пшерембськими, Плесневським, Улясницьким і князем Огінським; з третього боку стала звичайна варта, переважно з дрібної, але кінної шляхти.

Загалом усього польського війська було 3500 чоловік, тим часом як у козаків, не рахуючи жінок і дітей, було понад 8 тисяч. Але ці цифри, як завжди в подібних випадках, слід уважати лише приблизними, по-перше, тому, що про цю подію розповідають лише польські письменники, які завжди применшували чисельність своїх і перебільшували кількість ворогів; по-друге, тому що в польському війську рахували тільки шляхту, котра становила так звані військові хоругви, але кожен шляхтич у хоругві мусив наймати трьох жовнірів-нешляхтичів, так званих шеренгових, або челядь, яка входила до лав хоругви. Стосовно ж козацького війська польські письменники могли оповідати цілком навздогад, бо підрахувати всіх козаків поляки взагалі не могли.

Влаштувавши табір і зайшовши до нього, козаки відразу відчули всі незручності свого становища. Передовсім вони відчули брак корму для коней: аби прогодувати масу коней, потрібні були великі пасовища, а ці пасовища закрило від козаків польське військо. Незабаром козакам почало бракувати продовольства, свіжої води, зовсім закінчилася сіль. Це було в середині травня 1596 року, погода була дуже спекотна. Становище погіршувалось іще й тим, що в козацькому таборі разом з козаками були жінки й діти. З усіх лих найвідчутнішим був брак корму для коней. Аби здобути фураж, козаки мусили щоразу встрявати у дрібні сутички з жовнірами і щоразу втрачати кількох своїх товаришів. У цих випадках козаки вдавались до так званих «герців», на які виряджали найбільш хвацьких і хоробрих вершників у бік поляків, наказавши їм «задирати ляхів». Розпалившись, ляхи гнали за сміливцями до козацького табору і тут частенько гинули; так загинули житомирський староста Дениско, пани Татицький, Пеньовський, Милковський та інші. Тим часом інші козацькі сміливці проривались у степ і встигали здобути корм для коней.

Так минуло 14 втомливих і тяжких для обох сторін днів. Становище козаків із дня на день ставало все тяжчим і безпросвітнішим, і декотрі з них почали втікати з табору світ за очі. Через брак харчів, води й корму гинули люди й коні, а під дією страшної спеки трупи швидко розкладались і заражали повітря. До того ж у козацькому таборі почалися суперечки і незгоди: їх підтримував Жолкевський, безупинно спілкуючись із Григорієм Лободою, але ігноруючи Наливайка. Розбрат серед козаків призвів до того, що «наливайківці» вбили Лободу, обравши замість нього своїм вождем якогось Кремпського.

Обравши нового ватажка і заспокоївшись на якийсь час, козаки влаштували посеред свого табору так звані «долки» й, залігши в них, влучно й безнастанно відстрілювались від поляків і цим не допускали неприятеля до своїх окопів. Тому становище й самих поляків ставало не менш скрутним, ніж становище козаків. Поляки вдень і вночі мусили пильнувати через безперервні вилазки з боку своїх супротивників; до них постійно вривалися сміливі вершники, які зневажали всі небезпеки і про яких навіть виникла легенда, буцімто вони, навіть дев'ять разів убиті на місці, щоразу знову оживають і вмирають лише після десятого разу. Часом козаки, несподівано вирвавшись із свого табору, серед білого дня кидались до польського табору, вихоплювали з нього кількох панів і відразу ж, на очах поляків, одних садовили на палю, інших четвертували. Тому поляки мусили весь час стерегтися і не сходити з коней, їхні коні, вкриті страшними саднами, або здихали від виснаження, або падали з ніг. Самі жовніри відчували брак продовольства, яке привозили здалека й воно було дуже дорогим, а ще більше води: вона хоча й була, але каламутна й тепла, свіжої і чистої не було взагалі. Попри всю перевагу становища, поляки все-таки не могли подолати козаків. Жолкевському бракувало великих польових гармат, аби здалека обстрілювати козацький табір; за цими гарматами польському вождеві довелося посилати в Київ. До того ж у Жолкевського виявилось надто мало піхоти, з якою можна було б підступити до козацького табору. Чекаючи, доки прибудуть гармати з Києва, Жолкевський наказав щільно оточити козацький табір і, чергуючи змінами, стежити за козаками вдень і вночі, аби вони не змогли вийти в поле. В цей час до Жолкевського прибув підляський воєвода князь Заславський із 300 вершниками. Наливайко, який діяв зі своїм полком окремо від Кремпського, багато разів пробував прорватися через польський табір, але жовніри щоразу відбивали його. Врешті привезли гармати, і 4 червня Жолкевський почав обстріл козацького табору з усіх наявних у нього гармат. Два дні не стихала польська канонада. Цей рішучий приступ ще більше погіршив становище козаків: поляки остаточно позбавили козаків води й палива, і ті мусили брати воду з копанок, а страву варили під фургонами на трісках із розбитих возів. Не вдовольняючись дводенним обстрілом, Жолкевський призначив на 8 червня загальний штурм козацького табору, а щоб мати більше піхоти, наказав кінним жовнірам зійти з коней і діяти пішки. Жовніри, що давно очікували кінця справи, охоче сприйняли наказ свого вождя. Поляки вже приготувалися до штурму й чекали лише сигналу, аби кинутись на козацький табір. Але в цей час серед козаків здійнявся страшний крик. Дізнавшись про підготовку штурму й передчуваючи неминучу загибель, козаки вирішили просити помилування у Жолкевського й погодитися на всі пропоновані їм раніше умови: видати головних своїх ватажків — Наливайка, Саулу й Шостака. Та головний серед них, Наливайко, почувши про таке рішення, почав відбиватися від козаків разом із деякими своїми прихильниками. Галас від цієї сутички й почули поляки. Це було надвечір. Поляки, почувши про заворушення у козацькому таборі, охопили цепом козацький табір, наміряючись ударити на козаків. Але козаки заграли в бойові сурми і вдарили в тулумбаси, оголосивши, що вони видадуть польському вождеві своїх начальників. Поляки зупинились. Тоді козаки схопили Наливайка, саме коли він скочив у рів, аби прорватись через польський цеп, а наступного дня, 8 червня, видали його Жолкевському. Інших «призвідців», Саулу й Шостака з товаришами, козаки обіцяли приставити наступного дня, а разом з тим обіцяли віддати всю свою армату і всі хоругви, надані їм іноземними володарями, а взамін за все це просили дарувати їм волю. Жолкевський, вислухавши козацьких парламентерів, висунув вимогу, аби насамперед кожен пан узяв серед козаків свого підданого, якого впізнає, навіть коли б цей підданий уже п'ять років належав до козацького стану. Вислухавши цю вимогу, козаки відповіли, що вони на все готові, але видавати своїх товаришів не бажають і боронитимуться до останньої краплі крові. «Бороніться», — відповів Жолкевський козакам, і в ту ж мить поляки зі зброєю в руках кинулись на козацький табір. Козаки не встигли ні взятися за зброю, ні вишикуватись у лави, й кинулись урозтіч. Поляки розгромили їх немилосердно, за словами Йоахіма Бєльського, і за короткий час стільки їх нарубали, що труп лежав на трупі на відстані понад милю. З 10 тисяч козаків, їхніх жінок і дітей, врятувалося лише півтори тисячі під проводом Кремпського, які втекли у степ. Переможці захопили багато зброї, 24 гармати, два цісарські прапори імператора Рудольфа II, один прапор ерцгерцога Максиміліана, одну пару цісарських срібних котлів, невелику військову скарбницю і так зване турецьке добро, оцінене поляками лише в 4 тисячі золотих. Так оповідає про кінець солоницької справи польський історик Йоахім Бєльський. Дещо інакше розповідає про її фінал секретар Замойського Райнольд Гейденштейн. Він твердить, що багато хто з поляків радив Жолкевському задля прикладу й відстрашення на майбутнє витяти всіх козаків до останнього. Але Жолкевський побоявся доводити козаків до відчаю з огляду на збереження власного війська: після тривалої облоги їх, не рахуючи жінок і дітей, усе ще налічувалося близько 8 тисяч (!), отож Жолкевський запропонував їм такі умови капітуляції: 1. Негайно розійтися по домівках і ніколи не збиратися без королівського дозволу. 2. Видати всіх призвідців бунту разом із хоругвами та іншими військовими пра порами, надісланими їм іноземними володарями, так само віддати гармати, ядра, порох та інші бойові засоби. 3. Повернути все, що козаки встигли награбувати, і віддати своє добро польському військові. 4. Звільнити всіх полонених.

Ці умови негайно було виконано: козаки видали своїх ватажків і розійшлися на всі боки, в тому числі і Кремпський зі своїми козаками. Гадають, що він, вислизнувши з табору під Солоницею, зміг об'єднатись із козацьким отаманом Підвисоцьким і відійти на Низ у Січ. І справді, близькість Підвисоцького і більш-менш безпечне його розташування щодо поляків цілком дозволяють прийняти це припущення. Протягом усієї солоницької битви Підвисоцький стояв зі своїми чайками й низовими козаками на ріці Дніпрі, навпроти гирла ріки Сули і якщо й не міг надати допомогу своїм у критичну хвилину, то в цьому йому заважали польські чати уздовж Сули. Зате козацький отаман, не бажаючи бути бездіяльним, почав винищувати міста й села, належні тим польським панам, які були під Лубнами. Він діяв на Сулі до того часу, як довідався про поразку козаків під Солоницею, після чого повернув назад і поплив униз. Саме в цей час до нього й міг пристати Кремпський і з ним півтори тисячі козаків. Той самий Гейденштейн каже, що після поразки козаків під Солоницею гетьман Жолкевський доручив черкаському підстарості вмовити Каспара Підвисоцького припинити нищення панських маєтків, і Підвисоцький негайно пішов на Низ.

А Йоахім Бєльський, розповідаючи про козацького вождя Кремпського після його відходу від Солониці, зауважує, що, пішовши за пороги, Кремпський поводився там спокійно і ніякого «зла» не задумував.

Спеціальний дослідник перших козацьких рухів у Речі Посполитій, розповідаючи про кінець солоницької справи, на основі листа Претвича до Нечковського вважає, що ніякого визначеного терміну укладення миру між козаками й поляками не було: козаки просто на якийсь час стихли, чекаючи, поки все вляжеться само по собі, а поляки вважали за ліпше не розпалювати пристрастей переможених.

Так чи інаше, але цього разу сила була на боці поляків, і Жолкевський, покинувши поле битви, повернувся у Київ, а звідти у Львів і тут вручив коронному гетьманові Яну Замойському всі свої воєнні трофеї і кількох полонених козаків на чолі з Наливайком. Полонених під керівництвом шляхтича Порембського відправили зі Львова до Варшави. У Варшаві поляки шістьох козаків стратили негайно, а Наливайка тримали до того часу, доки не зібрався загальний сейм. Під час сейму йому відрубали голову, а тіло четвертували й кожну частину повісили в різних місцях. Згодом серед українців виникла легенда, яка потрапила й на сторінки українських літописів, начебто Наливайка спалили живцем у мідній кобилі чи в мідному бику у Варшаві за наказом самого короля.

У боротьбі Лободи й Наливайка з поляками значно чіткіше виявилися причини ворожнечі козаків проти поляків, ніж у боротьбі Косинського й низових козаків з волинськими панами. Що там було лише натяком, те вилилося тут у чітко окреслені форми. Таких причин було тоді три: станова, економічна та релігійна. Станова причина полягала в тому, що на Україні цілий стан людей після Люблінської унії 1569 року взагалі не був визнаний законами Речі Посполитої як самостійний: він не пасував ні до шляхти, ні до міщанства, ні до селянства. Козацький стан виявився аномалією серед існуючих станів, і його чисельність послідовно намагалися скоротити. Польський уряд відверто діяв проти козаків; але так само відверто відстоював право на своє існування і козацький стан. На підмогу козакам ішов нижчий стан України. Останній, перебуваючи перед Люблінською унією у вільних стосунках із землевласниками (за Литовським статутом), з другої половини XVI століття почав втрачати свою особисту волю і зазнавати тяжкого гніту з боку польських землевласників, які ставились до людей простого звання не лише як до нижчої породи людей, а як до безсловесної худоби — «бидла», собачої крові («пся крев»). Та тяжкий стан нижчого прошарку на Україні залежав, крім того, ще й від інших причин — економічного становища і пригноблення православної віри.

Економічне становище нижчого стану населення України залежало від зміни в середині XVI століття системи господарювання у всьому польсько-литовському королівстві: до цього часу, як ми зауважували, у західноруських землях лісове господарство переважало над рільництвом. Але така система народно-державного господарства могла існувати лише за незначного населення і за невеликих народних потреб. Зі збільшенням населення і з поступовим виснаженням протягом століть і без того бідних грунтів південно-західного краю з'явилася потреба у великих ділянках родючого чорнозему. Ці потреби могла вдовольнити лише Україна з її великими й багатими покладами чорнозему. І польські пани масами потяглися на Україну після приєднання її до польсько-литовської республіки. Великі й малі пани постійно випрошували у королів листи на право володіння різними маєтностями на Україні і йшли туди, як німецькі піонери наших часів у нові й малозаселені землі. Але щоб утримати у своїх руках такі землі, аби достатньо обробити їх і захистити від набігів татар, панам потрібні були робочі руки. Але пани на той час навіть не чули про вільних робітників, отож стали обертати нижчий стан України, а часом і вільних козаків, на кріпосний стан. Селяни ж і козаки, не витримавши такого становища, почали покидати рідні місця на Україні і втікати на Запоріжжя, а звідти, зі зброєю в руках, виходити проти своїх гнобителів — панів. Григорій Лобода і Матвій Саула просто заявляли, що вони йдуть у Білорусію здобувати «хліб-сіль», а Северин Наливайко збирав навколо себе «панських підданих», повсюди домагався «стацій», трусив панські «шкатулки» і намірявся відібрати в панів усе нажите ними за рахунок селян і придворних слуг. До двох згаданих причин додалась і третя — кривда православ'я. Важко сказати, якій із двох причин — економічній чи релігійній — слід віддати щодо цього перевагу: з одного боку, не можна не сказати того, що простий люд береться за кіл лише тоді, коли в нього видирають шматок хліба з рота; а з другого — не можна змовчати і про те, що для українського народу зневаження прадідівської православної віри завжди слушно вважалося нагіршою і найтяжчою з усіх образ. А що про образу православ'я йшлося при боротьбі козаків під проводом Наливайка з поляками — це видно з нападів козацького ватажка на костьоли, на маєтки уніатського єпископа Терлецького та його брата, на панів — прихильників унії. Кращим доказом цього можуть бути наїзди священика Дем'яна Наливайка, вченого захисника православ'я, на маєтки польських духовних і світських осіб, прихильників унії. Так чи інакше, але приборкавши козаків, польський уряд видав грізну постанову для всіх україно запорізьких козаків: низовиків оголосили ворогами вітчизни, гідними смертної кари. Але ця постанова лише озлобила козаків і сприяла зростанню чисельності їхнього товариства: «Марно наказували панам і дозорцям ловити й заковувати гультяїв, що втікали з королівських і дідичних маєтків, і повертати їх на місця, де вони попередньо жили і де їх могли відразу стратити лютою смертю. Доки Запоріжжя зі своїми дніпровськими і придніпровськими хащами не було під владою панів, не задушити було козацтва. Люд, що втікав від панів, знаходив собі перший притулок на Низу».



Взято з: http://exlibris.uaweb.org/cossacks/r207.html
Категорія: Історія запорозьких козаків. Том 2 | Додав: sb7878 (28.09.2009)
Переглядів: 427 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017