Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Книги » Історія запорозьких козаків. Том 2

РОЗДІЛ СЬОМИЙ (початок)
Запровадження церковної унії на Україні та насильства з цього приводу католиків над православними. - Козацьке повстання під проводом Лободи й Наливайка. - Біографічні дані про Лободу й Наливайка. - Кривда Калиновського Наливайкові-батьку і виступ на Україну Наливайка-сина. - Його пригоди на Волині й у Білорусії. - Виступ із Січі Лободи. - Гетьман Саула. - Дії Жолкевського проти козаків. - Сутичка козаків під Білою Церквою. - Загибель Саська, контузія Саули й обрання Лободи гетьманом козаків. - Просування козаків до Києва. - Запорізька флотилія під керівництвом отамана Підвисоцького. - Відступ козаків до Переяслава й Лубен. - Жорстока битва під Солоницею. - Видача Наливайка. - Умови, запропоновані козакам Жолкевським. - Страта Наливайка і постанови польського уряду про низових козаків. 

Попередній розділ
ЗМІСТ КНИГИ
Продовження цього розділу
Наступний розділ

Покінчивши з Косинським і почасти знищивши, почасти розігнавши його козаків, польські пани, залишивши на татарських шляхах незначну сторожу на випадок татарського нападу, спокійно й безтурботно роз'їхалися по домівках і віддалися своєму звичному заняттю — приємним розмовам на сеймах. Цим відразу скористалися татари. У червні 1593 року вони несподівано вдерлися двадцятитисячним військом на Волинь, захопили там без ліку руських жінок і майна і швидко повернулися назад. Пани, довідавшись про напад татар, відразу звинуватили в цьому козаків, твердячи, що татар запровадили на Волинь козаки, щоб відомстити князеві Острозькому, який їх побив. Але козаки були причетні до цієї справи так само, як і самі поляки: на той час вони клопоталися пропозицією Рудольфа II і збирались у похід проти турків. Найперше став зі своїми козаками Наливайко.

Северин Наливайко1 був за походженням, на думку одних, з міста Кам'янця, інших — з міста Острога. В Острозі у Северина Наливайка було двоє братів, один з яких на ім'я Даміан був придворним священиком у князя Костянтина Острозького; були мати, сестра, власна сім'я, а нижче міста Острога жив батько, володіючи невеликою ділянкою землі в Гусятині, яка пробудила великий апетит у місцевого пана Калиновського. Бажаючи заволодіти землею, яка йому сподобалася, Калиновський без зайвих роздумів став вимагати її у Наливайка-батька, а коли старий відмовив йому, напав на нього і так побив, що старий не витримав побоїв і помер. Син надумав помститися панові. За словами Йоахіма Бєльського, Северин Наливайко був непересічною особистістю.

Він був вродливим, сильним, хоробрим чоловіком і чудовим гармашем. Відзначаючись самовідданою сміливістю, Северин Наливайко з юних літ займався «козацьким ремеслом»: багато разів воював у різних землях проти різних народів під керівництвом різних гетьманів, а врешті пішов на службу до князя Острозького і під його стягом воював проти козаків Криштофа Косинського.

Та ім'я Наливайка стало відоме з часу укладення запорізькими козаками договору з послом германського імператора Рудольфа II Лясотою проти турків. Уклавши договір, козаки протягом 1594 й 1595 років здійснили три походи проти турків та їхніх союзників татар і молдавських господарів. Перший такий похід з метою диверсії у тилу турецької армії Наливайко здійснив наприкінці червня 1594 року. Наливайко набрав до себе вольницю різноплемінного люду, часом утікачів і злочинців, і з ними діяв проти турків і татар. Не маючи ні коштів, ні союзників, а водночас бачачи грозу, що насувалася з боку Туреччини, яка хотіла завоювати для себе Угорщину, германський імператор Рудольф II ще наприкінці лютого 1594 року просив через власного посла уряд Речі Посполитої, аби той не пропустив в Угорщину через свої володіння турецьких союзників — татар. Тоді ж прислав свого посла до поляків і турецький султан, прохаючи пропустити татар в Угорщину через Україну. Поляки відмовили туркам. Але, попри цю відмову, татари все-таки зібрались у похід на Угорщину й вирішили йти через Україну. Довідавшись про це, Северин Наливайко, який тоді ще служив у князя Костянтина Острозького, з дозволу свого патрона надіслав листа коронному гетьманові Яну Замойському і запропонував йому свої дії проти татар з тим, аби не допустити їхнього з'єднання з турками. У цьому листі Наливайко писав, що він уже зібрав навколо себе бажаючих воювати, але без волі гетьмана не бажає виступати в похід, щоб не давати приводу вважати своїх ополченців ватагою розбійників. Що відповів на цього листа Ян Замойський, невідомо, але наприкінці червня Наливайко з козаками вже вийшов проти татар. Він хотів не пропустити татар в Угорщину на злучення з турецьким султаном Амуратом, але не зміг: татари, обманувши козаків, промчали в Угорщину через Покуття. Проскакавши слідами татар до Теребовлі й переконавшись, що наздогнати їх неможливо, Наливайко повернувся назад з великою здобиччю.

Повернувшись, Наливайко вирішив відіслати з двома своїми посланцями частину захопленої ним здобичі в запорізьку Січ, бажаючи загладити цим свою провину перед низовими братчиками за те, що під час походів Косинського він боровся проти запорожців. Посланці приїхали в Січ липня 1 дня 1594 року, саме тоді, коли там був посол германського імператора Рудольфа II Еріх Лясота. Прибувши в Січ, посланці Наливайка передусім попросили вибачення у запорізьких козаків від імені Наливайка за те, що він колись виступив проти низових козаків; але так сталося тому, що Наливайко служив київському воєводі, з яким ворогували запорожці, і тому мусив коритися йому. Тепер Наливайко зібрав навколо себе від двох до двох з половиною тисяч козаків і з ними завдав поразки татарам, наздогнавши їх у Молдавії і захопивши у них від 3 до 4 тисяч коней. Дізнавшись, що запорізьке військо зазнає великої нестачі коней, Наливайко відряджає своїх посланців у Січ і через них сповіщає, що готовий поділитися з низовими молодцями своєю здобиччю і подарувати їм 1500 чи 1600 коней, аби лише запорожці вважали його своїм приятелем. Якщо ж чесне низове лицарство запідозрює його у ворожих намірах, він готовий особисто з'явитись у козацьке Коло, покласти посеред нього свою шаблю і виправдатися з висунутих проти нього звинувачень. Якщо ж чесне лицарство визнає його виправдання недостатнім, то він сам запропонує відрубати йому голову власною шаблею. Але сподівається, що низових лицарів задовольнять його пояснення, вони визнають їх поважними і завжди вважатимуть його своїм приятелем і братом, бо що стосується минулого, то Наливайко був на службі у Київського воєводи ще до того, як запорожці розпочали війну з Острозьким; коли ж їхні непорозуміння закінчилися війною, то вже власна честь не дозволила йому, Наливайкові, покинути воєводу, свого пана, хліб якого він їв віддавна і на службі якого перебував з давнього часу, тому й мусив він воювати за нього проти його ворогів.

Запорожців, очевидно, цілком задовольнило таке пояснення Наливайка, і вони стали діяти разом із ним за поляків проти татар. Це діялося восени того ж 1594 року. У Польщі стало відомо, що татари після війни в Угорщині повертатимуться у Крим і знову можуть побувати в Галичі й на Волині. Тоді супроти татар зібралося польське ополчення у кількості до 15 тисяч чоловік під керівництвом Яна Замойського і за участю Зебжидовського, Конецпольського, Острозького, Збаразького, Заславського, Мнішка, Мелецького, Остророга, Липського, Горайського та інших менш знатних панів, і почало чатувати біля Карпатських гір і проїжджих шляхів на повернення кримчаків. Але кримчаки, заздалегідь довідавшись про це, зуміли обманути панів, прорвалися через Волощину й дісталися до Криму. Тож пани ні з чим роз'їхалися по домівках.

Але окремо від інших перелічених вельможних польських панів хотів діяти снятинський староста Микола Язловецький, той самий Язловецький, якому раніше доручено було збудувати замок у Кременчуці чи в степу, аби утримати українське населення від втеч у Січ. Йому спала думка, що замість того, аби ганятися за татарами по Волині й Угорщині, доцільніше кинутися у саме їхнє гніздо, Крим, і захопити його у свої руки. Для цього Язловецький зав'язав стосунки з Григорієм Лободою і Северином Наливайком і, отримавши їхню згоду, приготувався до походу, задля чого взяв позику і зробив величезні видатки. Козаки разом із Язловецьким уже збиралися вирушати у Крим, але саме тоді їх залучив у північну Молдавію германський імператор Рудольф II, якому корисніше було бачити запорожців у Волощині, ніж у Криму. Ця невдача так подіяла на Язловецького, що він нагально занедужав від страшенних збитків і прикрості й помер.

Облишивши наміри щодо Криму, козаки під керівництвом Лободи й Наливайка розташувалися у Брацлавщині; але пробувши там скількись часу, запорожці з Лободою повернулись у Запоріжжя, а Наливайко отаборився у замку Брацлава, вигнавши звідти старосту Юрія Струся. На той час у Брацлавщині козацький стан так зміцнів, що вся місцева шляхта схилялася перед козаками і змушена була навіть давати їм необхідне продовольство і гроші на війну, або, як тоді казали, «стації» війську. Брацлавськими козаками диригував Северин Наливайко. Вимагаючи військових стацій, Наливайко з козаками почав здійснювати наїзди на шляхту і під час наїздів жорстоко відомстив панові Калиновському за свого батька. Наливайко відчував невтолиму ненависть до Калиновського і розмовляючи про це згодом із королем Сигізмундом III, сказав, що це була найгірша з кривд і найнепоправиміша для нього з усіх утрат: «Адже батько у мене був один!» Король вимагав від Наливайка, аби той розпустив свою ватагу і не чинив кривд населенню, але Наливайко не зважав на цей наказ і стягав до себе все більше й більше охочих до всіляких пригод і війни. Зібравши навколо себе значний загін, Наливайко врешті покинув Брацлав і вирушив на Кілію. Він напав на місто Тягиню; місто захопив і спалив, але фортецю здобути не міг і облишив її. Відійшовши від Тягині, він розпустив своїх козаків загонами по нижньому Бугові й Пруту; тут він спалив понад 500 турецьких і татарських селищ, захопив до 4 тисяч турецького й татарського ясиру обох статей і з багатою здобиччю повернувся назад. Але на зворотному шляху при переправі через ріку Дністер він наткнувся на семитисячний загін війська на чолі з молдавським господарем Аароном і в сутичці з ним втратив більшість своєї здобичі й частину козаків, за що свято поклявся відомстити підступному господареві. І справді, повернувшись у Брацлавщину, Наливайко порозумівся з Лободою і запорожцями й у вересні 1594 року здійснив другий похід проти турків у Молдавію. У союзників було 12 тисяч козаків і 40 хоругв, на двох з яких були цісарські срібні орли. Проводирем війська був Лобода, його помічником — Наливайко. Козаки переправились через Дністер під Сороками і рушили в північну Молдавію. Найперше вони спалили фортецю Цецору; згодом біля Сучави розгромили господаря Аарона і змусили його до втечі у Волощину, а самі переправилися через Прут, напали на столицю господаря Ясси, спалили й пограбували її, зруйнували кілька навколишніх селищ і щасливо повернулися назад.

Цей похід мав велике політичне значення в історії західних слов'ян того часу: молдавський господар Аарон після третього вторгнення козаків у межі його князівства скинув з себе залежність турецького султана, зав'язав зносини з волоським господарем Михайлом і трансільванським князем Сигізмундом Баторієм і разом з ними перейшов на бік германського імператора.

За листом князя Костянтина Острозького до князя Криштофа Радзивілла (від 24 грудня 1594 року), Лобода й Наливайко, господарюючи у Волощині, великі спустошення людям і маєтностям починили, замки й міста волоські спалили, а самі Ясси, де звичайно була резиденція молдавських господарів, обернули на попіл і після цього всього щасливо повернулися назад: Наливайко у Брацлавщину, Лобода в Бар, а деякі їхні сподвижники — на Запоріжжя, але всі вони після походу у Волощину збиралися здійснити похід «на Польщу». Повернувшись з другого молдавського походу, Северин Наливайко знову засів у Брацлаві, проголосив себе ворогом шляхти й почав збирати з навколишнього дворянства «стації». На той час у Брацлаві були призначені так звані судові «роки», на які, як завжди, почала збиратися місцева шляхта для розгляду судових справ. Знаючи настрій Наливайка, городовий писар Брацлава Байбуз терміново попередив дворян про небезпеку з боку Наливайка, і дворяни поспішили роз'їхатися по домівках. Але від'їхавши на невелику відстань, дворяни почули, начебто Наливайко зовсім знесилений, бо під час останнього походу в Молдавію втратив багато людей убитими, а після повернення у Брацлав багато козаків роз'їхалося від нього по домівках. Ці чутки шляхта сприйняла як правду й вирішила повернутись у Брацлав, розправитися з Наливайком і відкрити судові «роки». Пославши від себе шляхтича Цурковського до козаків і міщан, пани почали повертатися до міста. Наливайко затримав у себе посланця і вичекавши, доки пани підійшли до Брацлава, швидко вийшов до них з козаками й міщанами, напав на панську стоянку, побив панів і слуг, забрав у них гроші, майно, папери й повернувся у місто. Тоді шляхта поскаржилася на це королеві Сигізмунду, і король універсалом від 1 листопада 1594 року дав розпорядження потерпілим покарати як міщан, так особливо й самого Наливайка. Але й цей наказ короля не мав ніяких наслідків, як і попередні розпорядження щодо козаків: для покарання Наливайка потрібне було військо, а саме його й не було в Польщі.

Отже, Наливайко вільно залишався у Брацлаві, а неподалік, у Барі, був і козацький «старший» Лобода. Перебуваючи в Барі, Лобода, за висловом Гейденштейна, командував над старими, чистої води низівцями і початково намагався мирно поводитися з панами, в усякому разі з волинським воєводою князем Костянтином Острозьким. З ним він листувався, повідомляв його про турецькі, татарські й волоські справи й запевняв князя про мирне до нього ставлення і повагу до його власності. І все ж у середині листопада Лобода й Наливайко зійшлися у Барі, маючи при собі 12 тисяч війська. Поряд з Лободою був на той час і агент імператора Станіслав Хлопицький. Ватажки козаків поширили чутку, буцімто вони зібрали військо для майбутнього походу у Волощину, тому й зійшлися у місті Барі. І справді, Лобода й Наливайко засіли в міському замку й розпочали там якісь наради, а місто оточили своїм військом, не дозволяючи нікому ні увійти, ні вийти з нього без відома козаків. Не вдовольняючись цим, вони відрядили частину свого війська в околиці Бара з явною метою збору з населення «стацій» для майбутнього походу у Волощину. Мешканці, звичні до насильницьких дій у таких випадках з боку козаків, почали залишати свої хутори й ховатися з майном, сім'ями і слугами в потаємних і безпечних місцях. Деякі сусідні з Баром старости поспішили сповістити про все коронного гетьмана Яна Замойського з тим, аби отримати від нього допомогу проти козаків. Сам воєвода волинський, князь Костянтин Острозький, почуваючи себе або ж безсилим супроти козаків, або ж не бажаючи сваритися з ними, почувши про їхнє наближення до своїх маєтностей, обмежився на цей раз лише тим, що наказав одному зі своїх слуг виїхати в Меджибіж і спостерігати за діями козаків. У листі до свого зятя Криштофа Радзивілла Острозький висловився так, що він просить Бога вберегти його від набігів з боку козаків і відсунути їх якомога далі від князівських маєтностей, але про збройний опір козакам нічого не згадує. Козаки спокійно просиділи в Барі до кінця 1594 року, не думаючи ні про який похід у Волощину і на початку наступного року розійшлися почасти у Вінницю, почасти у Брацлав. Тоді ж Григорій Лобода знайшов собі неподалік від Бара у шляхетській родині Оборських якусь дівчину і одружився з нею: дівчина вийшла заміж не з кохання, а з примусу своїх вихователів. Тим часом скарги панів на козацьких ватажків дійшли й до короля Сигізмунда, і король вислав проти них двотисячний загін війська. Але й самі пани, такі як князь Костянтин Острозький, бачили в цьому лише безсилі спроби з боку свого уряду в боротьбі з козаками: всі знали, що війська польської республіки зайняті іншою справою — боротьбою з турками й татарами, тому боротьба з козаками вважалася на той час неможливою. І навпаки, стан справ змусив поляків не лише не переслідувати козаків, а навіть просити в них допомоги проти спільних ворогів, турків і татар.

І справді, навесні 1595 року польське ополчення під керівництвом Яна Замойського, Жолкевського й Потоцького виступило за границі польських володінь, до Дністра; тепер проти турків разом з германським імператором були вже молдавський і волоський господарі й семигородський князь. Намічалася велика війна, і поляки переживали за власні володіння. 20 липня польські ватажки були біля Шаргорода; у серпні вони довідались про переправу через Дністер на Кучманський шлях чисельної татарської орди й, не покладаючись на власні сили, визнали за потрібне просити собі на допомогу й козаків. Ще від початку весни вони всіляко улещували Григорія Лободу й намагалися залучити його до своєї справи, а тепер, опинившись перед великою небезпекою від мусульман, вони просто послали до нього гінця і через нього просили козацького вождя поспішити до них на підмогу, обіцяючи за це випросити в короля прощення козакам за їхні протизаконні дії у Брацлавщині. Наливайка поляки взагалі оминали у своїх проханнях. На запрошення панів козаки початково відповідали цілковитою відмовою, але потім якась їх частина погодилася прийняти пропозицію і йти на допомогу полякам. Пропозицію поляків прийняв саме Григорій Лобода, вийшовши на допомогу коронному військові 21 лютого, а 23 дня того ж місяця писав листа з дороги до князя Острозького з повідомленням про поразку кримського хана від мультянського воєводи. Але наблизившись до кордонів Молдавії, Лобода замість допомоги почав зі своїми козаками пустошити околиці Тягині. Замойський, не бачачи в цьому ніякої користі для себе, наказав козакам покинути Молдавію, інакше погрожував учинити з ними, як з ворогами. Тому Лобода відійшов з Молдавії і в січні 1596 року повернувся у місто Овруч. Поляки, покинуті козаками, відсиділи в таборі над Прутом, в урочищі Цецорі й 8 серпня 1595 року уклали мир з кримським ханом Казі Гіреєм.

Так закінчився похід Лободи на допомогу полякам. Щодо Наливайка, то він одразу відмовився від сприяння полякам, може тому, що взагалі не бажав допомагати своїм ворогам, чи тому, що поляки оминули його зі своїм проханням, або тому, що Наливайко через свою честолюбність не хотів грати при Лободі другу роль. Відокремившись від Лободи, який пішов до коронного війська, Наливайко розташувався в Острополі — маєтку князя Костянтина Острозького. На той час князь Острозький перебував у другому своєму маєтку — Турові на Поліссі, тому про появу Наливайка в Острополі довідався через гінця на початку березня 1595 року і сповістив про це свого зятя, Криштофа Радзивілла: «Як Лобода, бажаючи приязні зі мною, поводив себе спокійно щодо мене й моїх підданих, так цей лотр Наливайко, відставши від інших у кількості 1 тисячі чоловік, гостює тепер у маєтності моїй Острополі і видається, що доведеться мені сторгуватися з ним. Другого Косинського посилає мені Господь Бог».

Лист князя Острозького писаний на початку березня 1595 року, а в середині серпня того ж року Наливайко вже покинув Остропіль і вирушив зі своїм загоном через Семигородське князівство в Угорщину проти турків на допомогу германському ерцгерцогу Максиміліану, котрий командував імперською армією. В Угорщині Наливайко залишався до пізньої осені, після чого, здобувши велику здобич і отримавши в дарунок від ерцгерцога велику військову хоругву, повернувся через Самбір на батьківщину. Про свою чужоземну службу Наливайко згодом повідомив королеві Сигізмунду III: «Не маючи вдома заняття, а марно жити не звикши, ми, за листом до нас християнського цісаря, подались у цісарську землю, де не за гроші, а з власного бажання лицарського, прослужили немало часу; але довідавшись, що семигородський воєвода кує лихо проти коронного гетьмана, не захотіли лишатися більше в тій землі й не дивилися на ніякі подарунки». Так каже сам про себе Наливайко; іноземні ж письменники твердять, що козаки Наливайка, прибувши в Угорщину для боротьби з ворогами германського імператора, більше думали про здобич, ніж про війну, тому й пішли з Угорщини не за своїм бажанням, а усунені силою німцями.

Повернувшись із третього турецького походу, Наливайко вже не думав про закордонні походи. Тепер усю його увагу привернули внутрішні події самої України. На Україні починалася в цей час справа, що підняла на ноги весь козацький стан, стала причиною невгасимої ворожнечі між православними й католиками і врешті-решт призвела до політичної загибелі держави Речі Посполитої. Це так звана релігійна унія, вигадана папою Климентом VIII, запроваджена на Україні Сигізмундом III і прийнята руськими єпископами: Луцьким Кирилом Терлецьким і Володимир-Волинським Іпатієм Потієм, а через деякий час першим уніатським митрополитом.

Зібравши навколо себе до двох тисяч козаків, Наливайко передусім увірвався з ними у волинське місто Луцьк, люто накинувшись на слуг єпископа Терлецького, прихильника унії. Назустріч Наливайкові виїхали за місто біскуп і найвельможніша шляхта, намагаючись уласкавити його дарунками; разом з ними до ніг Наливайка поклали кілька тисяч злотих і купці. Але все одно справа для міста не минулася без шкод і збитків: скориставшись із ярмарку, що почався у місті, Наливайко пройшовся рядами караїмських крамниць і зібрав з них данину на козаків. Таку саму данину він узяв з костьолів і шляхти, після чого, погостювавши три дні в місті, відступив до Дніпра і тоді написав листа до короля Сигізмунда III про те, що він буцімто зайшов у Луцьк лише для того, аби поповнити в ньому військові запаси і потім запропонувати свої послуги коронному гетьманові, але наткнувся на зовсім незрозумілу ворожнечу з боку гетьмана й польських панів: «Паны били и мучили хлопят, паробков и ніскольких товарищей наших или на приставах, или на пути к своим родителям». Але вороже ставлення панів до Наливайка пояснюється тим погромом, який він учинив у місті; наскільки великим був цей погром, видно з королівського листа луцькому поборці Семашкові про звільнення мешканців Луцька від шинкового податку, званого «чоповим».

Оповівши всю справу нападу козаків на місто Луцьк у найбезневиннішому вигляді, Наливайко все-таки не припинив своїх подальших походів і з Волині пішов у Білорусію, дійшов до Петриковичів і вдарив на місто Слуцьк, до якого підійшов 6 листопада. Слуцьком на той час керував віденський староста Ієронім Ходкевич. Але він разом з іншими панами поїхав у Келецьк. Прибувши до Слуцька, Наливайко відрядив від себе в Копил полковника Мартинка з 500 козаками. Але Мартинко наткнувся на гайдуків Ходкевича й загинув; більшість його козаків так само вбили і спалили, і лише небагатьом пощастило повернутись у Слуцьк. Тоді Наливайко, узявши в Слуцьку 12 гармат, 80 гаківниць,2 700 рушниць і п'ять тисяч кіп литовськими грішми, почав готуватися до виходу з міста. В цей час він отримав повідомлення, що проти нього виступила піхота литовського гетьмана Криштофа Радзивілла і приспішив свій відхід зі Слуцька. Але під час відходу, увечері 27 листопада йому не вдалось уникнути сутички з литовською піхотою, у якій він втратив кількадесят чоловік зі своєї ватаги, зате уникнув вирішальної сутички з Радзивіллом і відійшов спочатку в Олегович, а далі в місто Могилів.

Підійшовши до Могилева і зустрівши тут великий опір мешканців міста, Наливайко 30 листопада здобув його штурмом і панував у ньому протягом двох тижнів. Наїжджаючи на будинки й в маєтності шляхти, він завдав немалої шкоди шляхті, міщанам і багатим панам: «Місто славное побожное Могилев, дома, крамы, острог выжег; всіх домов до 500, а крамов с великими скарбами до 400; міщан, бояр, людей учтивых, мужей, жен, дітей малых побил, порубал, попоганил; с лавок и с домов неисчислимое число скарбов побрал»; а крім того, «сплюндровал» два костьоли, де зберігалися папери та привілеї різних осіб. Козаки ще довго могли б вправлятися у цьому погромі, аби до Могилева не наблизився гетьман Радзивілл з 14 тисячами литовського й 4 тисячами татарського війська. Тоді козаки вирішили залишитись у місті й пересидіти в ньому. Міщани, бажаючи позбутися козаків, підпалили замок, і коли Наливайко хочеш-не-хочеш покинув його, то подався на приміську Іллінську гору, укріпився тут і обставився гарматами, гаківницями й півгаками. Навпроти козаків, на так званому Буйницькому полі в маєтку князя Соломерецького стали литовці й татари. Супротивники воювали цілий день, і врешті Наливайко визнав за краще покинути Могилів і йти далі. Але, покинувши свою позицію, він наткнувся на панське військо на чолі з паном Оникієм Уніговським. Між поляками й козаками сталася сутичка, але у вирішальну хвилину литовці не підтримали Уніговського, і він поліг смертю героя. Після цього услід за козаками послали пана Буйвида з двома сотнями коней віденського воєводи і частиною панських слуг міста. Але пан Буйвид, зауваживши, що козацьке військо відступає цілком організовано, не зважився напасти на нього, і козаки дійшли початково до Рогачева, далі «припадали знову за якимись практиками» до Петриковичів, а врешті опинилися у Річиці.

Із Річиці Наливайко, вважаючи, що має рацію у всіх справах, написав листа королеві Сигізмунду III. В листі він пропонував допомогти королеві скорити всіх непокірних йому людей, але для цього просив короля надати козакам для поселення пустки між Бугом і Дністром, на татарському й турецькому шляху між Тягинею і Очаковом, на відстані 20 миль від Брацлава, де від сотворіння світу ніхто не жив; дозволити самому Наливайкові збудувати окреме місто із замком, зробити це місто центром усього козацтва, видавати козакам «стації», поставити над ними гетьмана,3 а в Січі тримати лише помічника гетьмана. Після всього того Наливайко обіцяв королеві тримати в цілковитій покорі всіх «стаційних» козаків; нових людей, які до них напливають, або не приймати взагалі, або ж повертати назад, попередньо обрізавши їм носи й вуха; усім банітам (вигнанець) безумовно відмовляти у прийнятті до козацького війська; не вимагати «стацій» з України, а посилати для купівлі борошна та бойових припасів лише в міста Білорусії. А на початок Наливайко просив у короля дві тисячі чоловік і сукна та грошей стільки, як платять татарам чи королівським жовнірам. Не отримавши ніякої відповіді на свого листа, Наливайко покинув Річицю, пройшов через Турів і Городню й подався до Висоцька, під кінець січня 1596 року опинився на Волині й розмістився у маєтках князя Костянтина Острозького. На цей раз Наливайко не зустрів навіть млявого опору з боку князя, оскільки вони обидва зійшлися в одному питанні: протесті проти унії і захисті православ'я. Річ у тім, що саме в цей час на православній Україні почали запроваджувати унію, і головні ініціатори цієї справи Іпатій Потій і Кирило Терлецький вирушили з цим у столицю папи Рим. Наливайко знав про антипатію князя Острозького до задуманої справи, тому провадив свої дії, нічого й нікого не соромлячись. У цей час разом із Северином Наливайком виступив і його рідний брат, священик Дем'ян Наливайко, керований тим самим почуттям ненависті до унії. Князь Острозький, знаючи про всі дії братів Наливайків, зовсім не втручався у них, ні з тим, аби їх зупинити, ні з тим, щоб підтримати, що він визнав у своєму листі до зятя Криштофа Радзивілла.

14 лютого 1596 року Северин Наливайко зі своїм братом Дем'яном, Флоріаном Гедройтом і Павлом Кмітою, скориставшись із від'їзду єпископа Кирила Терлецького до Рима, зібрав навколо себе козаків і землевласників і напав з ними «непріязненным обычаем» на маєтки брата єпископа, Яроша Терлецького в Пінському повіті. Передусім Наливайко кинувся на Дубу, власний маєток Яроша Терлецького, далі на маєток його дружини Отовчичі і, помщаючись отцеві єпископу за поїздку в Рим, захопив садиби, зруйнував і сплюндрував їх; урядника, слуг і челядь поранив і побив; злото, срібло, папери на права, привілеї, важливі листи, мамрами на борги та інші необхідні документи на маєтності й права забрав; виїзних коней і різне майно захопив і потім, переховуючись по різних шляхетських будинках, поїхав у Степань, маєток пана київського воєводи князя Острозького.

Після нападу на маєтки Яроша Терлецького Наливайко вчинив напад на Пінськ, куди єпископ Кирило Терлецький перед своїм від'їздом у Рим відіслав на збереження (у дім міщанина Крупи) багату ризницю з шатами, убранням і єпископським приладдям, два дуже важливі й потрібні документи з підписами й печатками самого владики та трьох світських осіб, сховані в опечатаній скрині в ризниці. Усе це викрав Наливайко відразу після від'їзду єпископа до Рима. І марно згодом єпископ вимагав від імені його королівської величності видати йому одного з його слуг, Флоріана Гедройта, котрий брав участь у нападах Наливайка на Пінськ і, очевидно, видав секрети єпископського дому: єпископського посланця Олизаровського, вирядженого задля цього в місто Острог, місцевий староста Боровицький спочатку кинув до в'язниці й морив голодом, а потім відіслав у Кременецький гродський суд.

Крім Терлецьких, від козаків Наливайка потерпів і прихильник унії Олександр Семашко, луцький староста. Проти нього діяв Дем'ян Наливайко разом з Олександром Гулевичем і князем Петром Вороницьким. Союзники напали на маєтки Семашка Тучин і Коростяний і вчинили в них страшний розгром; брали гроші, зброю, одяг, коней, рогату худобу, домашню птицю, спиртні напої, білизну, полотно, рядна, упряж, кошики, сокири тощо, а слугам власника стрілами кололи руки, обрізали вуха, мучили, вбивали й кидали серед дороги. Після того всього вони спокійно роз'їхалися; а коли потерпілі згодом надумали звернутися до Дем'яна Наливайка з вимогою повернути частину свого майна, то острозький староста прогнав їх, і вони вночі мусили втікати у свої маєтки .

Отже, із двох відомих козацьких вождів поки що діяв лише Наливайко. Але невдовзі до нього приєднався і Григорій Лобода. Лобода після зупинки в Овручі в січні 1596 року спустився у Січ. Але довідавшись, що діється на Волині й у Білорусії, козацький вождь не витримав і, зібравши навколо себе низове товариство, «вигрібся» з ним угору Дніпром і зайняв північні прикордонні повіти Київського воєводства. Але метою свого походу він оголосив не релігійні міркування, а просте бажання здобути для свого війська так звані «стації», або, як він сам висловився у листі до коронного гетьмана Яна Замойського (від 11 січня 1596 р.), «хліба-солі» на військо: «Ваша милість пишеш до нас і наказуєш не входити в межі Великого князівства Литовського, до Мозиря, і товаришів не пускати туди; ти не вимагаєш від нас послуг Великому князівству Литовському й усій Речі Посполитій, вказуючи на мир зусібіч, з усіма неприятелями корони польської. Хвала Господові Богу за такий мир людові християнському, що він пом'якшив серце кожному неприятелеві хреста святого. Але якщо ми прийшли в цей край, то причина цього для кожного очевидна: у цей зимовий час негоди, коли ти нікуди не вимагаєш нас на допомогу, Бог знає, куди нам піти; тому покірно й принижено просимо: будь ласкавий, не борони нам хліба-солі. Щодо того свавільного чоловіка Наливайка, котрий, майже зовсім забувши страх Божий і занедбавши все на світі, зібрав на свій розсуд людей свавільних і чинив великі збитки короні польській, то ми про нього ніколи не знали і знати не бажаємо».

Як козаки здобували собі «хліб-сіль», про це можна судити з їхніх попередніх методів, але в кожному разі вони поводилися стриманіше, ніж ватага Наливайка; лише той набрід, який завжди в таких випадках оточував козаків і використовував нагоду поживитись на кошт ненависних їм панів чи навіть своїх братів, поводився якщо не гірше, то ні в якому разі не краще ватаги Наливайка. Так, сучасні акти наводять приклади насильства панів Ганського і Слуцького й міщанина Гуменницького, котрі назвали себе сподвижниками Лободи й завдали багато лиха підданим луцького старости Семашка в Коростятині й Хупкові; як і Наливайкова ватага, вони чинили раптові напади на жителів, відбирали в них гроші, коней, волів, корів, били людей, гвалтували жінок («чинили гвалты білым головам») і чинили багато інших безчинств.

Козацькі ватажки Лобода й Наливайко діяли поки що незалежно один від одного і, за поясненням Райнольда Гейденштейна, це діялося через особисту неприхильність Наливайка, людини владної і честолюбної, до Лободи. Окремо від Лободи діяв і Матвій Саула (або Шаула), який із частиною запорізьких козаків пішов у Литву й Білорусію для здобуття там «хліба-солі», але він розпочав похід з відома Лободи і з метою зібрати великі «стації» для всього Запорізького Війська.

Побачивши, до якої сміливості дійшли козаки та їхні вожді, король Сигізмунд нарешті визнав за потрібне вжити проти них рішучих заходів: він наказав своїм гетьманам «рушити проти них військо й чинити з ними як із державними неприятелями». Разом із цим наказом король наприкінці січня 1596 року послав свій універсал волинській шляхті з повідомленням про похід коронного війська проти козаків і запрошенням об'єднатись з цим військом проти спільних ворогів.

Коронним гетьманом на то час був Ян Замойський, а польним — Станіслав Жолкевський, обидва рішучі, з великими військовими здібностями, але обидва в той час зайняті завершенням молдавської справи, скиненням із престолу незаконного володаря Розвана і піднесенням на господарський трон Єремії Могили. Виїжджаючи з Молдавії, Замойський поки що дбав про те, аби козаки в його тилу не турбували турків, тому дав їм такий лаконічний наказ: «Наказую вам, козаки: не смійте турбувати Туреччину! Я вам забороняю!» Уладнавши справи в Молдавії і поставивши її господаря у васальну залежність від Польщі, Замойський повернувся на батьківщину і послав проти козаків частину коронного війська на чолі зі Станіславом Жолкевським.

Наказ короля і коронного гетьмана Станіслав Жолкевський отримав 28 лютого і, усвідомлюючи всю важливість козацького повстання для Речі Посполитої та шляхетського стану республіки, негайно рушив до Кременця. Але попри всю свою енергійність та рішучість, Жолкевський мусив діяти проти ворога не стільки відкритою силою, скільки хитрістю і несподіваністю. Річ у тім, що після походу в Молдавію польські війська були дуже виснажені й потребували грошей, які польський уряд, як завжди, або ж не доплачував, або ж затягав розрахунок на невизначений час. Щоб підкріпити своє військо і додати йому бадьорості, Жолкевський писав послання коронному гетьманові, а також київському й волинському воєводам, прохаючи в них допомоги грішми й військами. Але гетьман і воєводи на настійні прохання Жолкевського відповідали надто поволі. Тим часом Наливайко, почувши про грозу, що насувалася на козаків, визнав за доцільніше пересунутись із Волині у Брацлавщину й отаборитися у містечку Лабуні, де він уважав своє становище надійнішим, ніж будь-де, оскільки відчував тут більше співчуття простого населення до себе і звідси, як із прикордонного краю, він міг, при необхідності, вільніше перескочити в інше місце. Розташувавшись у Лабуні, Наливайко безтурботно став очікувати свою ватагу, яка роз'їхалася по дальших околицях, збираючи здобич і продовольство.

Розвідавши про це і зметикувавши, як важко буде викурити Наливайка з Брацлавщини, Станіслав Жолкевський вирішив, не чекаючи підкріплення, зненацька напасти на Наливайка, захопити його в полон і цим погасити повстання козаків у самому гнізді. Цей план Жолкевський міг би виконати, аби в самому війську гетьмана не виявився перекинчик до козаків — пан Плоскій із цілою ротою поляків. Не отримавши довгожданного королівського розрахунку, Плоскій несподівано покинув Жолкевського, перейшов до Наливайка і попер


Взято з: http://exlibris.uaweb.org/cossacks/r207.html
Категорія: Історія запорозьких козаків. Том 2 | Додав: sb7878 (28.09.2009)
Переглядів: 575 | Коментарі: 2 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017