Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Книги » Особистості

Отаман Іван Сірко
Автор праці: о.Юрій Мициик




Отаман Іван Сірко
Сторінки:
1
2



Запорозьке козацтво подарувало світові цілу плеяду видатних вождів, які мужньо протистояли іноземним загарбникам. Найяскравіша постать серед них, якщо говорити про часи по смерті Богдана Хмельницького, - кошовий отаман Іван Сірко. Ще за життя його ім'я було оспіване в думах та піснях, увійшло в легенди, стало символом не тільки запорозького козацтва, а й усього волелюбного духу українського народу. За часів Руїни, коли на очах гинула відроджена Богданом Хмельницьким незалежна й суверенна Українська Держава, коли тіло матері-України шматували зусібіч вороги, запорожці мужньо боронили волю народу, і часто в бій за праведне діло їх вів Іван Сірко. Саме тоді його ім'я стало відоме всій Європі і не тільки їй.
За діяльністю Сірка уважно стежили іноземні уряди, про нього розповідали читачам газети Польщі, Німеччини, Швейцарії та інших країн, а сам він листувався й був особисто знайомий з царями, королями, ханами, гетьманами, полководцями. Щиро дивувався анонімний автор польськомовної "Віршованої хроніки", створеної приблизно у 80-х роках XVII століття: чому простий козак з немилозвучним прізвищем має славу знаменитих мальтійських рицарів, що героїчно протидіяли турецькій навалі, чому такої слави не зажив якийсь король або князь? Сам автор і знайшов відповідь на своє запитання, вважаючи Сірка виконавцем божого провидіння. Навіть його прізвище, котрим звичайно кличуть псів, автор розшифрував як богодане. Сірко, за його словами, був поставлений Богом як пес на сторожі християнських овечок, щоб видирати їх з вовчої пащеки бусурманів .
Вічна слава Сірка і запорозького козацтва ніколи не давала спокою ворогам України. Так, і за царських, і за сталінсько-брежнєвських часів цю сторінку історії України всіляко замовчували, фальсифікували, а то й просто заборо-няли. Досить згадати ганебну історію з так званим "перепохованням" праху
Сірка 1967 року, що її докладно описала пізніше відома дослідниця О.Апанович , а також заборони партократів вшановувати пам'ять козацького лицаря .
А чи не є красномовним той факт, що біографії кошового отамана присвячено лише одне фундаментальне дослідження та й то написане майже сто років тому? Тільки останнім часом, коли розпочалося національне відродження України, коли було проголошено її незалежність, до постаті Івана Сірка почали дедалі частіше звертатися науковці , публіцисти, письменники, а могила кошового отамана всупереч протидії дніпропетровських "бонз" стала місцем прощі патріотів України.
У цій книжечці ми прагнули подати стислий науково-популярний нарис життя і діяльності Івана Сірка, у якому б дістали відображення результати наших пошуків в архівах України. Росії, Польщі та Німеччини, де по-новому були б висвітлені деякі аспекти біографії кошового отамана.
Іван Дмитрович Сірко народився на початку XVII століття, приблизно між 1605-1610 роками. Це засвідчують насамперед результати досліджень останків Сірка, згідно з якими кошовому отаманові на момент його смерті в 1680 році було 70-75 років. Від першого дослідника біографії Сірка славетного українського історика Дмитра Яворницького пішла думка про те, що майбутній кошовий отаман народився в Слобідській Україні в слободі Мерефі (нині м.Мерефа Харківської області). Однак це не відповідає дійсності. Мерефа заснована лише 1658 року, тобто тоді, коли Сірко був у зрілому віці. Щоправда, Сірко протягом тривалого часу з сім'єю жив у Мерефі у своєму будинку, а після його смерті тут мешкала дружина разом з деякими членами родини. Те, що Мерефа на Слобожанщині пов'язана з ім'ям кошового отамана, свідчить інша назва містечка, зафіксована деякими українськими літописами, - Сірківка. Де ж тоді шукати батьківщину Сірка? На наш погляд, джерела дають підстави локалізувати її в Східному Поділлі, а саме на Вінниччині . Варто згадати, що Сірко в 1658-1660 роках був вінницький (кальницький) полковник. Як відомо, за тих часів в Україні на такі посади зазвичай обирали людей, які походили з тамтешніх країв.
Згадаймо й лист гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича до царського воєводи князя Г.Ромодановського від 20 квітня 1675 року*, де переказані (у російському перекладі) слова самого Сірка: "А как родился за ляхами, там хочет й умереть". Отже, ясно, що Сірко народився на тих українських землях, які перебували під владою Речі Посполитої, а не Московщини (до складу цієї останньої входила якраз Слобожанщина). Слушне припущення історика Володимира Борисенка про те, що місцем народження Сірка було сотенне місто брацлавського полку Мурафа за кілька кілометрів від Кальника. Тепер це село Жданов Вінницької області . До речі, від цієї Мурафи, певно, походить Мерефа на Слобожанщині, бо пересельці з Правобережної України на Лівобережну нерідко давали новозаснованим поселенням назви своїх рідних сіл чи містечок.
Слід також відзначити великий інтерес Сірка до заснованої ним самим приблизно 1675 року Келеберди на лівому березі Дніпра. Тривалий час він добивався в російського царя права володіти цим містечком чи слободою, а також розташованою неподалік, стратегічно важливою переправою через Дніпро біля Переволочної (цю переправу Сірко хотів мати вже не для себе, а для всього Війська Запорозького Низового).
Усупереч усталеному поглядові вважаємо, що Сірко походив не з козацького роду, а з дрібної української православної шляхти. Відоме, скажімо, ім'я подільського шляхтича Войтеха Сірка, одруженого з якоюсь Оленою Козинською. Джерела згадують їх під 1592 роком. Не виключено, що вони були родичами ватажка запорожців. Можливо, не випадково королі Речі Посполитої, пишучи до Сірка, називали його "уродзоним".
Слово "шляхтич" унаслідок прищеплених ще шкільними підручниками сталінської доби стереотипів, викликає в багатьох негативні асоціації. Однак такий підхід не завжди правильний. Термін "шляхтич" тотожний словам "рицар", "шевальє", "дворянин" тощо і був загальновживаний не лише в Польщі, айв Україні, Білорусі, Чехії. Якщо в Росії, Польщі й Чехії науковці, перехворівши на вульгарний соціологізм, уже не закидають Пушкінові чи Буніну, Суворову чи Кутузову, Жижці чи Костюшку шляхетського або дворянського походження, то чого ж до останнього часу не припиняються на-падки на українську та білоруську шляхту? Чи не тому, що таким способом імперське "поділяй і пануй" переносилося й на нашу багатостраждальну історію? Чи не тому. що потрібно було накинути нігілістичне ставлення до історії України, "довести", що українці чи білоруси - то лише темна робоча сила без національної свідомості, етнографічний матеріал, приречений на побудову чужих імперій? Тим часом з української шляхти вийшло чимало видатних синів України, борців за її волю. Досить назвати імена Криштофа Косинського, Петра Конашевича-Сагайдачного, Івана Сулими, Івана Мазепи, Богдана Хмельницького і його сподвижників: Івана та Данила Виговських, Івана Богуна, Данила та Івана Нечаїв, Михайла Кричевського, Яна Соколовського, Силуяна Мужиловського та інших.
Зовнішність і вдача Сірка не завжди збігаються з узвичаєними уявленнями про нього, що склалися в деяких художніх творах. Козацький ватажок мав зріст трохи вищий від середнього (174-176 см.), правильні риси обличчя, рівний ніс. До речі, це інтуїтивно вловив великий Релін, зобразивши його в центрі своєї картини "Запорожці пишуть листа турецькому султанові". Цікаво, що прототипом для образу Сірка на картині став відомий військовий діяч генерал Драгомиров. Лише одна істотна деталь не була відома Рєпіну та його консультантові Д.Яворницькому - родима пляма червоного кольору, яка була в Сірка на нижній губі з правого боку. Сучасники вважали її "божим знаком", даним на те, щоб відрізняти його од звичайних людей. Великий гетьман коронний, майбутній король Речі Посполитої Ян Собеський, який добре знав Сірка й зокрема бачився з ним у Брацлаві 1671 року, писав тоді ж у листі: "Сірко чоловік дуже тихий, поступливий, лицарський і, здається, дуже зичливий, має велике довір'я в козацькому війську". Джерела засвідчують, що славнозвісний козацький ватажок був глибоко релігійною людиною, безсрібником, навіть аскетом, рідко споживав міцних трунків. З цим останнім чи не найважче змиритися прихильникам стереотипів про звичаї та спосіб життя запорожців.
Сірко часто вносив пожертви на храми та монастирі, відзначався високими моральними якостями, почуттям власної гідності. Був це сильний, мужній воїн, суворий і навіть жорстокий до ворогів та запроданців. Рятуючи життя козаків, що відступали на Січ під зливою ординських стріл, він міг навколо козацького табору виставити живий заслін із полонених. Відомо з літопису Величка й про винищення Сірком побусурманених українців, які не захотіли йти на батьківщину, воліючи повернутися до Криму . Що ж, важко осуджувати Сірка за ці вчинки, коли його сучасники, навіть монарші особи, в ті жорстокі часи коїли значно тяжчі злочини.
Водночас у Сірковому війську знаходилося місце для поляків і молдаван, німців і французів, він охоче діяв спільно з донськими козаками та калмиками. Історичні джерела відзначають також, що Сірко гуманно поводився з бранцями, відпускав без викупу на волю всіх немусульман, навіть євреїв, забезпечував гідні умови полону й мусульманам. За кривду, заподіяну полоненій туркені, татарці або черкешенці, він навіть присуджував козака-винуватця до кари на смерть.
Як зазначає невідомий автор "Історії Русів", "татари вважали Сірка за великого чарівника і звичайно титулували його Руським шайтаном, але в су-перечних між собою справах щоразу віддавалися на його суд, мовляв: "Як Сірко скаже, так тому й бути. При великих своїх користях і здобичах не був він анітрохи зажерливий і корисливий, але все те йшло на інших і навіть на його ворогів" . Далі наводиться епізод повернення з наказу Сірка худоби одній багатодітній татарці, згадується його дозвіл деяким татарським родам кочувати на землях Війська Запорозького Низового.
Звичайно історики й письменники другої половини XVII століття відзначали військові доблесті Сірка, причому це робили навіть люди, які вороже ставилися до визвольної боротьби українського народу. Так, польський поет і хроніст Веспасіян Коховський (1633-1700 рр.), працю якого Г.Сенкевич взяв за основу сумнозвісного роману "Вогнем і мечем", написав вірш-панегірик "Вудила", а в своїй хроніці дав кошовому отаманові по-зитивну характеристику, її наведено, як і деякі інші важливі уривки з історичних джерел, у додатку до цієї книжечки. Анонімний автор "Віршованої хроніки" присвятив Сіркові цілу поему-панегірик (у складі "Віршованої хроніки"). Тут його образ подано приблизно так, як образ князя Святослава в Несторовій "Повісті временних літ" або образ Ганнібала в творах давньоримського історика Тіта Лівія.
Ось скорочений уривок із поеми, повний текст якої в перекладі Валерія Шевчука вже побачив світ: "Земля - його (Сірка) ліжко, зелена трава - мат-рац, сідло - м'яка подушка, опонча - перина, попона - біле простирадло, стріли правлять йому за гребінь, блискуча шабля - за дзеркало, панцир - за плащ, плетений шолом - за шапку, тятива - за пояс.., пригорща - за чарку, джерельна і річкова вода - за аліканте й вино; болотяна вода - щоб вуса добре росли, роса - щоб серце охолоджувати, сухар - за пряник, толокно - за торт, дика грушка, водяні горіхи та польова вода - за де-серт" .
Подальша характеристика Сірка в поемі дедалі більше нагадує легендарного характерника козака Мамая. Автор переказує "байки" людей, згідно з якими козацький отаман був чарівником, але свої чари напускав лише на бусурманів. До речі, у хроніці Коховського знаходимо розповідь, за якою Сірко нібито заморочив татар своїми чарами, що допомогло йому виграти битву. Далі йдеться про те, що він був чудовий стрілець, бив птаха в небі, а звіра в полі й рідко коли вони рятувалися від нього. Сірко чудово орієнтувався в безмежних степах і коли пускав навмання стрілу під час походу, то легко міг знайти її, коли вертав назад. Дала йому, за словами автора "Віршованої хроніки", доля і "щастя, і розум, і мужнє серце, і зброю, і славу".
Приблизно в такому ж дусі змальовується Сірко і в народних легендах та переказах, де йому зокрема приписували вміння обертатися на тварин, заворожувати кулі, одне слово, усі якості козака-характерника (див. легенди "Кошовий Сірко", Долгорукий і Сірко", "Превеликий характерник", "Як Сірко переміг татар", "Його жахались вороги", "Сила Сіркової руки", "Заповідь Сірка", "Сірентій Правопоручник", "Великий воїн") .
Іван Сірко був одружений із Софією, про яку майже не знаходимо відомостей у джерелах. Можливо, вона походила з Полтави, оскільки з цим містом її також пов'язують документи. Софія та Іван мали щонайменше двох синів і двох дочок. Доля Сіркової дружини була така ж нелегка, як і доля дружини гоголівського Тараса Бульби. Не випадково в українській народній думі "Вдова Івана Сірка й Сірченки" говориться:
В городі Мерефі жила жона,
Старенька вдова,
Сірчиха-Іваниха,
Вона сім літ пробувала,
Сірка Івана в очі не видала.
Тут дуже точно підмічено тяжку долю дружин степових лицарів, що, підхоплені воєнним вихором, упродовж років були відірвані од домівки.
Іванових синів, згідно з думою, звали Петром та Романом. Один з них імовірно Петро був одружений з дочкою молдавського господаря (правителя) Хінкула. Очевидно, саме він загинув під час вдалого загалом походу запорожців на Крим у липні 1673 року . За народною думою, Петро Сірко поліг у бою проти турків через зраду джури Голуба Волошина, тобто молдаванина, і дещо не так називається місце загибелі старшого сина кошового отамана: десь за річкою Тор (Сіверський Донець) біля "трьох зе-лених байраків".
Другий син - Роман, за даними німецькомовноі швейцарської газети від 30 червня 1680 року, виданої в Цюриху ("Ordinari Wochen-Zeitung"), був од-ружений з донькою покійного гетьмана Лівобережної України (1663-1668 рр.) Івана Брюховецького. Це весілля відбулося приблизно в другій половині 1679 року. Козаки пропонували тоді Іванові Сірку скинути Самойловича і взяти гетьманський уряд у свої руки, але кошовий отаман відмовився, сказавши, що він уже скуштував одного разу Сибіру і вдруге не хоче*. Роман Сірко був досить досвідченим козаком, про нього навіть складали пісні ("Ой Лимане, Лимане...").
На схилі життя Іван Сірко послав Романа із сотнею козаків на службу до короля Речі Посполитої Яна III Собеського. Це була досить поширена практика, варто згадати хоча б аналогічний приклад із сином Михайла Ханенка, який виховувався при дворі короля Речі Посполитої Михайла Вишневецького (правив у 1669-1674 рр.). По смерті Івана Сірка його сина Романа взяв під опіку король Ян Собеський. В інструкції короля, даній його послу на Січ брацлавському протопопові Зарембі 24 липня 1682 року, цей останній мав переконувати козаків, що "шкатулка" королівського серця завжди відкрита для них і як доказ нагадати, що король "Сіркового сина пригорнув до себе завдяки пам'яті й заслугам його батька". У спеціальному листі до запорожців, датованому приблизно тим самим часом, король зокрема писав: "Уродзоний Сірко, котрого як сина, такого великого мужа і відважного ватажка за цілість християнства ми пригорнули до себе і взяли під власну опіку, аби показати світові, як ми вдячні лицарській праці його батька" , тобто Івана Сірка. Із згаданої вже думи довідуємося, що другий син Сірка, очевидно, цей-таки Роман помер у Мерефі на очах у матері. Про дочок Сірка майже нічого не відомо. Одна з них вийшла заміж за мереф'янського козака Івана Сербина, друга дочка - за Івана Артеменка (Артеміва), козака Харківського полку. Обидва зяті довгий час жили в Мерефі з сім'ями. Були в Сірка, очевидно, і внуки... І нині в Україні, зокрема в Дніпропетровську (Січеславі) живуть люди з прізвищем Сірко, які вважають славетного кошово-го отамана своїм предком.
Мав Іван Сірко й рідного брата, який загинув у бою проти польських військ у Капустяній Долині на Черкащині, певно, у квітні 1663 року. Були в ко-шового отамана якісь інші родичі. Принаймні 1678 року він просив царя відпустити на Січ білгородського мурзу Махмета, щоб виміняти його на своїх родичів, які перебували в кримській неволі. Того ж року на Січі побував посол гетьмана Самойловича, козак Полтавського полку Іван Красноперченко. Тут його тепло вітав Сірко й розпитував про свою родину. Як виявилося. Сіркова дружина була кумою Красноперченка. Згадуються в джерелах також імена отаманових сподвижників, насамперед його побратима Яцька Торського (Сацька Туровця), а також таких козаків, як Гнат Голобля, осавул Павло Грибович (засланий з гетьманом Многогрішним до Сибіру), Грицько Дробиненко, Ярема Кваша, Григорій Минченко, Петро Перехрест, Григорій Чечельницький, Яків Третяк та інші.
На жаль, майже зовсім немає даних про першу половину життя Сірка. Та й друга, щиро кажучи, рясніє "білими плямами". А дуже хотілося б знати, скажімо, що робив він у Хотинську війну 1621 року, під час українських національно-визвольних повстань, очолюваних Марком Жмайлом (1625 р.), Тарасом Трясилом (1630 р.), Іваном Сулимою (1635 р.), Павлом Павлюком, Дмитром Гунею, Яцьком Острянином (1637-1638 рр.), знаменитих чорно-морських та азовських походів запорожців проти Османської імперії. Кримського ханства та ногайських орд. Російсько-польської війни 1632-1633 років тощо. Де ж набував військового досвіду майбутній козацький ватажок, де мав бойове хрещення? Не міг же він, як міфічний Ілля Муромець, сидіти до 33 років на печі, не міг же він з'явитися перед козаками готовим полководцем, наче Афіна з голови Зевса? На жаль, лише одна-єдина звістка, як спалах, вихоплює з темряви віків важливий епізод Сіркового життя. Як відомо, запорожці славилися по всій Європі як прекрасні воїни і їх охоче наймали на службу монархи Австрії, Іспанії, Німеччини, Польщі, Франції та інших країн. Так, майбутній ніжинський наказний полковник і сподвижник Богдана Хмельницького Роман Катіржний - ватажок одного з успішних повстань невільників-веслярів на турецьких галерах прибув зі своїми повстанцями до берегів Південної Італії й там став на службу до Фердінанда III Габсбурга, віце-короля Королівства Обох Сицилій і пробув там чотири ро-ки (1642-1646). Отже, 1644 року посол Франції граф де Брежі за дорученням фактичного правителя країни кардинала Джуліо Мазаріні найняв на французьку службу 2500 козаків. У жовтні 1645 року запорожці, очолювані Богданом Хмельницьким, Іваном Сірком та якимсь Солтенком [Золотаренком (?)], були перевезені Балтійським морем з Гданська до Кале. Пізніше вони взяли участь в облозі іспанців у Дюнкерку, причому Сірко командував уже тоді полком. Французькі війська очолював принц Конде, а в його війську під Дюнкерком служив і мушкетер Д'Артаньян - герой знаменитої трилогії Олександра Дюма-батька .
Останнім часом дехто з дослідників (В.Голобуцький) бере під сумнів участь запорожців в облозі Дюнкерка, але уважний аналіз таких аргументів, частково запозичених у польського дослідника З.Вуйцика, доводить Їхню безпідставність. Можна сумніватися лише в тому, чи справді на берегах Північного моря височить пам'ятник Сіркові. Принаймні на запит, надісланий французькому посольству, що його зробив харківський краєзнавець І.Саратов, надійшла заперечна відповідь. Хоч далі ім'я Сірка знов губиться в темряві минувшини, навряд чи варто сумніватися щодо його участі у Визвольній війні українського народу 1648-1658 років. Нам пощастило виявити в тій-таки "Віршованій хроніці" першу згадку про участь Сірка в тогочасних подіях. Наприкінці 1653 року, після Жванецької битви, коли кримський хан Іслам-Гірей ІІІ зрадив українських повстанців, що дало змогу королівській армії вислизнути з кільця, ординці почали грабувати подільські міста й села, забирати в неволю мирних жителів. Тоді на кін виступив Сірко, який відбивав "ясир" у нападників. Відтоді боротьба проти турецько-татарсько-ногайської агресії стала справою його життя.
У XVII столітті відстала Османська Імперія, одна з типових азійських деспотій, завоювала не лише Північну Африку й Близький Схід, а й добрячий шмат Європи, зокрема Балкани та Північне Причорномор'я. Коли б туркам удалося, як вони прагли, завоювати всю Європу, то можна уявити, до яких тяжких наслідків це спричинилося б. Ясна річ, це призвело б до консервації феодального ладу, посилення деспотизму, переслідувань християнського населення тощо. Становище України було особливо складне, бо вона безпосередньо межувала з Османською Імперією. Ця остання вибудувала по-тужні фортеці в гирлах великих річок, перетнувши Україні шлях до моря. У 1475 році турки завоювали Кримське ханство й змусили хана стати васалом султана Османської імперії.
Особливо погіршилася ситуація з середини XVI століття, коли в Північне Причорномор'я перекочували зі сходу ногайські орди, які теж стали васалами Османської імперії, хоч і під зверхністю кримського хана. Саме ці напівдикі племена, що їх помилково називають татарськими, і були найбільш заінтересовані, щоб раз у раз чинилися наскоки на Україну, плюндрувалися її землі, забирався "ясир".
Османська імперія ввійшла в смугу безнадійної кризи, її анахронічний лад дедалі разючіше контрастував з прогресивною Європою. Проте Османська імперія намагається вийти з глибокої внутрішньої кризи за рахунок загарбницьких воєн і встановлення гегемонії в Європі. У цей час вирішальних битв український народ, якому й далі загрожував геноцид з боку загарбників, відіграв видатну ролю в боротьбі проти агресора. Особливо відзначалися збройні сили України - Військо Запорозьке - у війнах проти Османської імперії, як-от Хотинська війна 1621 року, битва під Віднем 1683 року, чи-сельні суходільні й морські походи тощо. Тоді вся Європа надавала надзвичайно великої ваги військовій діяльності своїх союзників-запорожців і високо цінувала їхні звитяги. Отже, Івана Сірка слід розглядати насамперед як видатного провідника в організації відсічі українським народом навалі Ос-манської імперії, оборони південних рубежів України. Та історичні заслуги його полягають не тільки в боротьбі на Півдні, а й на інших теренах. Політичне життя України в середині XVII століття визначала боротьба за ліквідацію колоніального гніту Речі Посполитої та завоювання державної не-залежності. Сірко й тут доклав значних зусиль, хоч не уник і певних помилок та прорахунків. Вище вже йшлося про його діяльність під час Жванецької битви. Є певні підстави припускати, що не лише цим епізодом Сірко ус-лавився у Визвольній війні. Варто пригадати, наприклад, лист Юрія Хмель-ницького до Сірка від 24 червня 1677 року, де йшлося про потребу заприязнитися, зробити "истинное желательство как при отце нашем" , тобто натякав на допомогу Сірка Богданові Хмельницькому.
Тривала тяжка боротьба України проти Речі Посполитої змушувала гетьмана Богдана Хмельницького шукати союзників у різних країнах Європи й Азії. Після Жванецької битви стало зрозуміло, що союз із Кримським ханством на той час себе вичерпав. На перший план висувається ідея військово-політичного союзу України з Росією.
Цей союз було потверджено на Переяславській раді 18 січня 1654 року, пізніше укладено договір між обома державами. При всій незавершеності, недосконалості й суперечливості цього акту він мав рівноправний і взаємовигідний характер, та проіснував лише кілька років. Загроза його рівноправному характеру з боку російського уряду стала відчутна вже у вимогах дипломата В.Бутурліна - присягати цареві, на що (тобто на цю односторонню присягу) мусив погодитися Б. Хмельницький. На цьому треба спинитися докладніше, бо зі шкільної лави ще зовсім недавно нам утовкмачували міф про загальнонародний характер цієї присяги, що нібито мало ствердити гасло: "Навеки вместе!". Нам доводилося вже писати з цього приводу і тут нагадаємо лише, що формально присяга охоплювала територію тогочасної Гетьманщини. Ні про яку присягу на Західній, значній частині Правобережної та Південної України не могло бути й мови. Не розглядалися як суб'єкт права і через те не брали в тому участі жінки та се-ляни, тобто переважна більшість населення Гетьманщини. Відмовилося присягати українське православне духовенство, яке не укладало й договору. Думки козаків та міщан розійшлися, і про якусь одностайність говорити не доводиться. Навіть коли Хмельницький силував козаків та міщан, нерідко їхня присяга була формальною. Як свідчать сучасники, люди під час присяги називалися не своїми іменами, що мало звільнити їхню совість від гріха. Проте, незважаючи на сильний тиск гетьмана, деякі видатні керівники Визвольної війни передбачили значну небезпеку в прецеденті однобічної присяги й відмовилися присягати. Це Іван Богун, Йосип Глух... Був серед них й Іван Сірко.
Віленське перемир'я 1656 року, укладене Росією та Польщею, не тільки знецінило блискучі результати російсько-українського походу проти Речі По-сполитої в 1654-1656 роках, а й стало першим грубим порушенням російським урядом договору 1654 року. Відтоді значно посилюються конфлікти між Росією й Україною, зростає опір українського народу спробам російського уряду перетворити Україну на свою колонію. Боротьбу за збереження незалежності по смерті Богдана Хмельницького очолив Іван Ви-говський, який був гетьманом у 1657-1659 роках, йому довелося діяти за складніших умов, під час значного загострення соціальної боротьби в Україні. На відміну від Б.Хмельницького новому гетьманові забракло гнучкості в проведенні соціальної політики. Прихилившись до шляхти та козацької старшини, він послабив єдність українського народу в його визвольній боротьбі. Робляться спроби поновити союз з Польщею на інших, рівноправних засадах, але це було не до кінця продумано. Загострюються відносини Гетьманщини із Січчю, де опозицію гетьманові очолив політичний авантюрник, соціальний демагог Яків Барабаш. Діяльність Барабаша, а пізніше й полтавського полковника Мартина Пушкаря призвела до розв'язання в Україні громадянської війни (вони й самі загинули в її полум'ї), до іноземного втручання в українські справи. Громадянська війна 1658-1659 року наклалася на війну російсько-українську. Соціальна база Виговського швидко звужувалася, од нього відходило чимало колишніх однодумців. До них приєдналися Іван Сірко, Іван Богун... Саме з їхнім переходом до опозиції справа Виговського стала безнадійною, хоч йому ще вдалося виграти Конотопську битву, де було винищено до 50 тисяч добірного російського війська. Сірко й Богун перебили чимало прихильників Виговського. Сам Сірко, користуючись ситуацією, робить походи проти гетьманових союзників - кримських татар та ногайських орд. Діяльність Сірка в цей період, на жаль, об'єктивно сприяє підриву незалежності Української Держави. У серпні 1659 року вів вийшов з Січі на Побужжя й учинив наскок на турецьку фортецю Аккерман (тепер Білгород-Дністровський), ногайські улуси. Саме Сірко та Богун були головною силою, яка привела до влади наступного гетьмана - Юрія Хмельницького, а той незабаром підписав новий російсько-український договір (жовтень 1659 р.). Цей договір, укладений під тиском російських військ та українських лівобережних полків, де панували тоді проросійські настрої, був на відміну од договору 1654 року для України нерівноправний. Українська Держава тепер ставала автономною територією в складі Російської імперії. Зберігся навіть друкований текст цього договору, названого Переяславським ("14 статей") і на ньому бачимо поміж інших підписів козацької старшини й ім'я Івана Сірка як кальницького полковника. Щоправда, за Сірка підписався сам Юрій Хмельницький. Звичайно цей факт трактують як свідчення неписьменності Сірка, але, тут явне умисне ухилення Сірка від підписання документа, що розбивав надії частини керівників Української Держави на збереження незалежності України в конфедеративному зв'язку з Росією. Посередньо про це може свідчити підпис Сірка на договорі з Польщею 1671 року, наявність великої кількості листів Сірка (дотепер ми зафіксували 36 документів, з них 7 виявлено в архівах)*, хоч усі вони дійшли до нас у російських та польських перекладах другої половини XVII століття.
Якщо вже мова зайшла про ці листи, то варто відзначити деякі моменти. Листи стосуються в основному останнього періоду життя Сірка: 1662 рік - 1 лист, 1664 - 3,1670 - 1,1673- 5. 1675 - 9, 1676 - 1. 1677 - 6. 1678 - 7, 1679 - 1, 1680 - 2. Усі вони адресовані відомим політичним діячам різних країн, зокрема гетьманам України Я. Сомку (1), М. Ханенку (1), П. Дорошенку (2), І. Самойловичу (20), російським царям Олексію Михайловичу (4), Федору Олексійовичу (2), королю Речі Посполитої Яну Собеському (1), кримському ханові Селім-Гірею І (1), а також візиреві кримського хана Мурад-Гірея (1) та російським воєначальникам князеві Г. Ромодановському (2) і Г. Косагову (1).
Навесні 1660 року Сірко здійснив успішний похід на Очаків, причому одночасно з його виправою інший загін запорожців завдав удару по кримській фортеці Іслам-Кермен (поблизу сучасної Каховки). Восени 1660 року з ініціативи царського уряду відбувся російсько-український похід на Правобережжя. Погано підготовлений, він скінчився невдачею. Польсько-кримські війська розгромили спочатку війська боярина Шереметєва (під Чудновом), а потім і Ю.Хмельницького (під Слободищами). Опинившись в оточенні, Ю.Хмельницький мусив підписати новий, уже нерівноправний договір з Річчю Посполитою (17 жовтня 1660 р.), на основі якого ставав недійсним попередній договір з Росією. Невідомо поки що, яка була роля Сірка в цьому невдалому поході, але ясно, що він, не сприйнявши раніше й Гадяцького договору з Річчю Посполитою, тим більш не міг погодитися з Слободищенським. Не. випадково вже на початку 1661 року Сірко вчинив напад на кримські улуси, захопивши 16 000 ханських коней. Цікаво, що це повідомлення коронний гетьман передав 7 березня 1661 року якійсь високопоставленій особі через Івана Мазепу - майбутнього гетьмана України. У листопаді 1661 року Сірко очолив похід
запорожців та калмиків проти Кримського ханства, під час якого було здобуто Перекоп. Дуже важливо, що тут Сірка вже називають "запорозьким гетьманом" . Це дає підстави переглянути традиційну дату першого обрання Сірка на кошового отамана (1663 р.) і взагалі продовжити період його домінаціі на Січі, адже він був кошовим отаманом щонайменше 12 років (з невеликими перервами). Зважаючи на те, що загальні ради на Січі, присвячені переобранню старшини, проводилися раз, а то й два на рік, треба визнати першість за Сірком за кількістю переобрань на найвищий уряд на Січі. До цього називали цифру 8 переобрань, а первенствував Петро Калнишевський, якого обирали кошовим отаманом 12 разів, у тому числі останні 10 років безперервно. Зазначимо також, що Сірко діяв на Січі, коли позиції старшини не були такі міцні, як в останній період її існування, і тому добитися неод-норазового обрання було йому набагато важче, ніж Калнишевському.
Після Слободищенського договору владу Юрія Хмельницького відмовився визнавати його дядько, наказний гетьман Яким Сомко, що контролював майже всю територію Лівобережної України. Він і далі діяв згідно з Переяславським договором 1659 року.
Іван Сірко відмовився підтримувати обох гетьманів і пішов на Січ, звідки й далі нападав на Річ Посполиту та її союзника - Кримське ханство. Цікавим свідченням цього є 12 листів кримського хана Мухамед-Гірея IV, високопоставлених осіб ханства та Речі Посполитої, що їх виявили ми в та-тарському відділі фонду "Коронний архів у Варшаві" Головного архіву давніх актів (Польща). Зокрема хан, звертаючись до короля Яна Казимира 28 березня 1662 року, скаржився на Сірка, який прибув на Правобережжя з кількома сотнями верхівців і заходився "бунтувати" простолюд, котрого "до нього сила горнеться" .



ПРОДОВЖЕННЯ


Взято з: http://www.cossackdom.com/book/booksirko.html
Категорія: Особистості | Додав: sb7878 (23.09.2009) | Автор: о.Юрій Мициик
Переглядів: 3015 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017